Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Я тільки подивилася, – каже вона, одягаючи кофту з капюшоном до джинсів і застібаючи на ній блискавку. – Я нічого не хакнула. Хакерство – це кражіка, чи брехня, чи шахрайство. Я лише пішла й подивилася, чи є там двері, і вони там були. І я в них увійшла. От і все.

– А що, як ти потрапиш у халепу, що буде з твоїм татом і Джекі? Це їх уб’є!

– Думаєш, я цього не розумію? – різко відказує Аш. – Я, трясця тобі, чудово це розумію. Але мені необхідно знати, що сталося з моєю сестрою. Мені необхідно знати на той випадок…

– На той випадок?.. – питаю я.

– На той випадок, якщо вона не впорається і той, хто це зробив із нею, вийде сухим із води.

11

– Нарешті, – каже Роуз, коли я виходжу з дверей будинку Ней. – Де ти там?

– Аш хотіла поговорити, – кажу я, потираючи собі шию. Неправильно щось приховувати від цих двох, але й розповідати про Аш також неправильно.

– Як у неї справи? – цікавиться Лео. Я знизую плечима. Я радію, що ніхто з них більше не розпитує.

Коли ми йдемо вздовж ріки, тепло вересневого вечора потроху нагріває мою шкіру, а сонце вистрибує з води іскрами та спалахами. Дивлячись на це місто, що розляглося вздовж ріки так, ніби кожна висотка й багатоповерхівка були там завжди, я посміхаюся. Я люблю це місце. Важко не бути щасливим, коли бачиш усе це життя, усі можливості там, цілий рій ідей. Відкидаючи все, що сказала мені Аш на задвірки свідомості, я зриваюся на біг і висну на перекладині, яка відділяє мене від брудного берега під ногами, – мої ноги теліпаються в повітрі, а бриз, що прилетів із моря, лоскоче мені обличчя. За кілька секунд до мене приєднуються Лео та Роуз. Лео забирається та сідає на перекладину, і якийсь час ми просто дивимося на місце, в якому живемо. У моєму житті було не так багато подорожей, але мені й без того відомо, що Лондон – найкраще місце на світі, і коли я дивлюся на нього так, то відчуваю себе солдатом непереможної армії.

Там, у кімнаті Аш, усі теорії видавалися такими реальними. Але тепер, у сонячному світлі, коли мої друзі поряд?.. Аш дуже наполеглива, але що, як усе це тільки в наших головах? Було би простіше дозволити дорослим розібратися з цим, довіритися їм. Це було би набагато простіше. Зрештою, хіба вони не для того існують?

Єдина проблема в тому, що дорослим потрібні пояснення, короткі логічні відповіді, які можна помістити в коробочку, а на коробочку наклеїти ярличок. Те, що сталося з Ней, не можна описати звичайною логікою, не можна виправдати зрозумілими причинами, це не вкладається в жодні рамки, і вони не хочуть цього визнавати. Можливо, їм просто страшно.

– Я ще не хочу додому, – кажу я.

– А ми й не мусимо, – відповідає Роуз. – Мене вдома чекає тільки тато й моя занудна мачуха, а вони захочуть зайнятися чимось разом. Типу кіно подивитися чи пограти в довбаний «Скреббл». Ніби коли ми проводимо час разом, мені стає не так огидно від того, що вона в сестри мені годиться.

Без подальших обговорень ми зливаємося з набережної та прямуємо до магазину в кінці вулиці.

– Я знаю тільки те, що, коли я приїду додому, мама переживатиме через Аарона, – каже Лео. – Щойно я переступлю поріг, мені вилюблять мозок по саме нікуди, – він стукає собі пальцем по голові.

– Річ у тім… – Я дивлюся на Роуз, яка запитально зводить брову. Я знаю, що їй цікаво, що ж я скажу, як, власне, і мені. Але я все-таки скажу. – Я в якомусь сенсі розумію твоє хвилювання, чуваче. Через Аарона в тебе було багато проблем. А коли він зник із поля зору, зникли й проблеми. Тож…

– Відчепись, Редлі, – каже Лео, не розлючено, але відверто, закриваючи мені рота. – Я тобі не маленька дитина. Я сам собі режисер. Я сам вирішую. Аарон мій брат, але він не якийсь там довбаний Аль Капоне. Нам усім краще заспокоїтися. Піду куплю ще бухла.

– Облиш його, – каже мені Роуз, поки ми стоїмо перед «Спаром», чекаючи на нього. – Воно того не варте.

– А ти хочеш, щоб він знову став таким, як раніше? – питаю я. – Аарон підрізав людину, чувак потрапив через нього в лікарню. Що як Аарон втягне його в це лайно?

– Лео має рацію. Він сам собі режисер. Він не та людина, якою був рік тому. Ми маємо довіряти йому.

– У мене було багато довіри до Ней, – тихо кажу я.

– Так, але Ней – не Лео. У Лео було непросте життя, Редлі. Я вдаю з себе знуджену бідну багату дівчинку, але всім нам відомо, що моє життя – цукор у порівнянні з життям Лео, хай навіть мій тато й сволота. А ти, у тебе є дім та їжа в холодильнику, хоча твоя мама – класика жанру – п’є. А Лео. У Лео цього ніколи не було, і він добре знає, що буде далі, і коли настає час вирішувати, нам із тобою, з нашими гарними будинками, повними шлунками й оплаченими рахунками, не варто розповідати йому, що робити.

Я роздивляюся її обличчя так, ніби ми зустрілися вперше, хоч і знаю його в найдрібніших деталях. Вона завжди дивує мене, завжди зачаровує; там, де тобі ввижається мілина, – у неї насправді глибина, те, що ти вважаєш жорстокістю, – виявиться милосердям. Й окрім цього, вона дуже смілива, одна з найсміливіших людей, яких я знаю.

– З тобою теж ставалося погане, – дуже тихо кажу я. – Ти знаєш, як бути сильною краще за всіх.

Роуз нічого не каже, відвертаючись від мене.

– Ну, у мене все гаразд, тож…

– І моє життя… – Я марно намагаюся знайти слова, – взагалі-то, не класика жанру.

– Але могло б бути.