– А вам що до того?
А він такий:
– Припни язика, юна леді.
А вона така:
– У дупу патріархат!
А він такий:
– Досить, ти їдеш зі мною.
І Роуз починає тікати, вона починає тікати. Нічого смішнішого мені бачити не доводилося: Роуз біжить, хитаючи головою з боку в бік, як навіжена, а коп женеться за нею, та вона обдурює його й нарізає кола, а його заносить і він задихається, а жінка-коп і ми з Лео стоїмо й спостерігаємо, і двоє з нас марно намагаються не сміятися.
– Він про це ніколи не забуде, – каже жінка, вишкірившись на нас. – Я про це подбаю.
Але потім Роуз посковзується й падає на дупу і просто сидить там й регоче, а він допомагає їй підвестися на ноги й проводжає до машини, переможно розтинаючи повітря кулаком.
– Офіцере, – Лео намагається чемно посміхнутися, коли коп відчиняє для неї задні дверцята машини, – послухайте, вона поводиться як ідіотка, але в неї важкі часи. Пам’ятаєте дівчину, яка зникла і яку потім знайшли в ріці, – вона наша подруга.
– Дивно, – каже офіцер та, відчинивши двері й поклавши Роуз руку на голову, заштовхує її всередину. – Останнім часом я багато про неї чую.
– Ви не можете просто забрати її, вона неповнолітня, – кажу я, не знаючи, чи це правда, але сподіваючись, що це може спрацювати.
– Ні! Ні! Я повнолітня! – кричить Роуз із заднього сидіння. – Агов, ви всі, ви сідаєте? Карету подано!
Ми намагаємося, але нам не дозволяють.
– Ідіть додому, – каже нам жінка-коп. – З нею все буде добре, я прослідкую. Щойно вона вгамується, я відправлю її додому з батьком. Я вас знаю, діти. Ви ж із тієї групи? Мій син просто у захваті від вас.
– Але, – Лео кладе руку на дверцята.
– Синку, – жінка мила й добра. – Тебе я теж знаю, і твого брата. Тож, повірте мені на слово, краще вам піти додому. Я про неї подбаю.
Вона дістає з кишені візитівку й простягає її мені: офіцер поліції Сандра Віґґінс.
– Народ, вам треба заспокоїтися, і ми всі швидко розійдемося по домівках.
Я кладу візитівку до кишені й хитаю головою, бо Роуз грюкає у вікно патрульної машини й жестами просить зробити фото.
Я навіть не вагаюся, дістаю телефона й клацаю. Ну, власне, а чому б і ні?
Дев’ять годин тому…
Ми всі сидимо рядочком, звісивши ноги зі сцени актової зали, почуваючись купкою придурків. Ну, Лекредж, можливо, ні, тому що він мало розмовляє. Він сів скраю, дістав контейнер з обідом, охайно розклав його на запиленій поверхні сцени.
Містер Сміт і міс Ґрінстріт, викладачка театрального мистецтва, також у залі. Вони тісно спілкуються – лікті їхні торкаються, а голови схилилися одна до одної. Я роздивляюся їх, шукаючи ознак невиведеної чи, що цікавіше, виведеної сексуальної енергії.
Ми знаємо, що містер Сміт – одинак, бо, коли питаємо його про це, він завжди обіцяє запросити нас на весілля, як зустріне ту єдину жінку. Щодо міс Ґрінстріт, то тут усе оповито темрявою невідомості – про неї не так багато говорять, як про містера Сміта. Вона мені дуже подобається: подобається її золотаве волосся, довше спереду й коротше ззаду, і те, що, якщо підійти ближче, можна роздивитися в її носі дірочку від пірсингу. Мені подобається думати, що на вихідні вона вставляє в неї сережку. Чи можливо, що вона спить із містером Смітом?
– Ні, хоча думаю, вона б не відмовилася, – шепоче Роуз.
– Але вона не в його стилі, не досить жіночна. – Я повертаюся й дивлюся на неї, у шоці від того, як вона прочитала думки.
– Слухай, ну серйозно, у тебе все на обличчі написано, – шкіриться Роуз. – Зате можна не хвилюватися, твої почуття до неї в повній безпеці.
– Та немає в мене почуттів, – сичу я у відповідь.