Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми грали добре, але Ней була крута як ніколи. Замість стояти позаду, опустивши голову, вона дивилася кожному з нас у вічі, сміялася, рухалася сценою. Ніби сонце вийшло просто над її головою, абощо.

– Я сьогодні після обіду прогуляю школу, – сказала вона, коли ми вже збиралися.

– Що? Ти звалюєш? – здивувалася Роуз. – Ти ж ніколи не прогулюєш! Що сталося?

– Бо тут я просто вбиваю час, – сказала Наомі. – У мене завелося трохи грошей, тож я піду пошукаю чогось для свого нового образу.

– Чекай, я піду… – Та Наомі пішла швидше, ніж Роуз встигла промовити, що піде з нею.

– Так їй більше личить, – сказав Лео, коли вона вийшла. – На неї звертатимуть увагу.

– Вона симпатичніша за мене?

Часом Роуз отак поводиться – ставить питання, як у дитячому садочку. Та найгірше те, як саме вона ставить ці питання Лео – заманює його, принижує та відштовхує знову. І він щоразу ловиться на цю наживку, але я не можу його звинувачувати, бо зі мною траплялося те саме.

– Ти не симпатична, – сказав Лео, від чого Роуз широко розплющила очі й зойкнула. – Ти вродлива.

На мить вона запишалася, аж поки Лео, закинувши гітару на плече, не сказав:

– Як на божевільну.

– Дебіл! – крикнула Роуз йому навздогін. – Довбаний кретин, ну правда ж? – Вона нахилила голову набік, щоб поглянути на мене. – Хочеш прогуляти школу і позасмагати зі мною?

І коли в моїй уяві з’явилися висока трава та Роуз із ромашками у волоссі та смішинками в очах, все, що сказала та зробила Ней, миттєво вивітрилося з голови, швидше, ніж мої губи промовили «так».

13

Ми чекаємо на Роуз біля шкільних воріт, і от нарешті вона з’являється: виходить з «ауді» Аманди, розцяцькована, як довбана кінозірка. Леопардова шуба зі штучного хутра до підлоги, начесане волосся, тіні, яскраво-рожева помада.

Ми з Лео стоїмо та дивимося на неї, і я знаю напевне, що маю такий самий вигляд, як і він: щелепа відпала, очі широко розплющені, голова повільно нахиляється то в один бік, то в інший, а на обличчі написано водночас і «що за нафіг», і «Господи, я її люблю». Її тато не виходить із машини й навіть не кричить «бувай» навздогін. Він від’їжджає, щойно Роуз грюкає дверцятами. Вона йде до нас, розкривши руки для обіймів і не озираючись.

– Мої любі, мої любі! – кричить вона, обхоплюючи руками нас обох, по черзі цілуючи нас – спершу Лео, а потім мене. Я відчуваю, що її насичено-рожева помада лишила на моїй щоці липкий відбиток.

– Що за чорт? – каже Лео, сміючись і кривлячись водночас.

– Тебе забрали до відділку, а наступного дня ти приходиш до школи, мов нічого й не було? – питаю я її, коли вона бере нас під руки та заводить досередини крізь вхід для старшокласників, високо піднявши голову, ніби в найкращий день свого життя.

– А хто знає? – запитала вона, посміхаючись кожному, кого ми зустрічаємо. – Всі вже знають?

– Ми нікому не говорили, – кажу я. – Воно було й не треба, ти ж виклала все на сторінку.

– Круто, правда ж? – Роуз тихенько сміється. – Редстер? Це ж неймовірно! Це найрокенрольніша річ з усього, що ми втнули. Тепер нам треба написати пісню про в’язницю.

– Послухай, ну поліцейський відділок ще не справжня в’язниця, та й була ти там усього лиш годину. – Лео схрещує руки на грудях, рішучо налаштований не сприймати це всерйоз. Зрештою, він раз чи два потрапляв до ізолятора.

– То й що? – знизує плечима Роуз. – Не важливо, як довго я там була, важливо, який це має вигляд, хіба ні? Взагалі, там було чудово. Я плакала, а та мила жінка заспокоювала товстуна.

– Твій тато сильно розізлився? – питаю я її, і вона сміється мені в обличчя.

– Тато нічого не знає.

– Але як це? Без дорослого звідти не вийти. Тебе Аманда забрала?

Роуз продовжує сміятися:

– У мене свої канали.