Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Джип наближався до Митниці. Перед глибокими ямами, вимитими весняними дощами, водій пригальмовував. «Ну, дивись, — розпачливо звертався Едік до Д., — ну, що за дорога!» Д. опустив скло: у правому бічному дзеркалі у зворотному напрямку втікала посадка. На дорозі — порожньо. Ну й зрозуміло: а хто, окрім місцевих, сюди запреться?

У напрямку Митниці вони проїжджали кілька селищ. В одному, куди заїхали, полишивши головну трасу, біля відчинених задніх дверей буса поралися чоловік із жінкою, продавці секонд-хенду. На розкладачки повикладали одяг і взуття. Дещо розвішували на металевій огорожі. Біля них стояла стара, спершись на палицю. Покупців не було. Стара ж, мабуть, придибала з цікавості — перекинутися словом-другим. Джип проминув їх, коли продавці виносили з буса останні цератові торби. За джипом, майже до останньої хати, біг, гавкаючи, білий кудлатий пес. Потім відстав — знесилів. Занюхав чужих. Щось не сподобалося тій кудлатій морді.

Едік заїхав у ці місця вперше. От якби не Д., то якого ж милого йому сюди їхати? На що тут дивитися? Весна як весна.

Д. знав цю дорогу назубок. Це була дорога його дитинства. Скільки разів він їхав рейсовим автобусом до Чорткова! Возили в паперових пачках жовтих каченят, у мішках — клаповухих поросят. Одного разу на автобусній з незав’язаного мішка п’янички розбіглися сорокаті кролі. Ото було потіхи! Від селища до селища, коли одні пасажири виходили, а інші — заходили, можна було дізнатися, у кого весілля, а хто — помер. Колгоспні машини сновигали туди-сюди, перевозячи людей, худобу, пшеницю й буряк.

Д. заплющив очі й намагався пригадати собі той автобус із хвостом дорожньої пилюги. Улітку пасажири спливали потами, а взимку — було холодно, як у псярні, бо задувало з усіх щілин і дір.

«Про що думаєш?» — запитав Едік.

«Так, ні про що», — Д. розплющив очі. Мружачись, намагався зрозуміти, куди вони все-таки доїхали.

«Не хвилюйся, — запевнив Едік. — Доїдемо».

«Ти про що?»

«Кажу — наша дорога від нас не втече».

Уперше, відколи вони з’їхали з траси Чортків-Бучач, їм зустрівся пасажирський міні-бус. За кермом сидів молодий хлопець у картатій сорочці з закоченими рукавами. Вправо-вліво викручував кермо, щоби розминутися з Едіком.

Д., на відміну від Едіка, у якого були дружина, дочки, зяті та внуки, не зв’язав поки що свого життя жодними родинними джутами. Він відмовчувався, коли Едік цікавився, яку ж нью-йоркську бабу він там мотлошить?

До Статен Айленда Д. мешкав з Алехандрою Сільвою на Мангеттені, в районі Томпкінс-парку. Усе, що він знав про Алехандриних предків — що вони з острова в Карибському морі. Кульбабиним насінням до Нью-Йорка перелетів її прадід. У ній перемішалася різноманітна кров, яка вибілила обличчя, але залишила темне волосся. Народилася Алехандра вже в Нью-Йорку, в Алфабет-сіті. Родичі, яких вона пам’ятала, жили й помирали саме в Алфабет-сіті. У родинних переказах пливли ескадрою імена іспанських конкістадорів, голландських торговців і чорношкірих рабів, її далеких і невідомих предків. Кого тільки в її родині не було! Матір Алехандри, яка ниділа у старечому домі, часто розповідала, коли Алехандра з Д. її відвідували, про родичів, пов’язаних із криміналом. Д. начувся від неї, що у п’ятдесятих роках чоловіча гілка Алехандриної родини продавала наркоту, а жіноча — займалася проституцією. Алехандра не продовжила родинних ремесел. Вона закінчила коледж. Увійшла до ради директорів «Nuyoricn Poets Café», викладала письменницьку майстерність детількизапросять і сиділа на грантах від міста, штату та федерального уряду.

Квартира, у якій Д. жив із Алехандрою, містилася в чотириповерховому будинку, обплетеному металевими пожежними драбинами. Дві крихітні кімнатки з вузьким пеналом кухоньки. З ними жила ще руда чихуахуа, яку по черзі виводили на прогулянки. У Д. було два улюблених місця поза Нью-Йорком — Бейтінґ Голлов і Монток. За будь-якої погоди він міг сісти у «Додж» і податися убік Лонґ Айленду. Звичайно, приємніше було відвідувати Монток улітку, проминаючи фермерські сади і плантації, але навіть узимку він їхав туди без будь-якої мети — просто подивитися. Якогось літа вони поїхали повалятися під липневим сонцем на теплому піску. Замовили кімнату в готелі поруч із залізничною станцією Монток. Алехандра любила пляж Дитч Плейн. До готелю три милі. Відпочинок, який вони запланували, розпочався зі сварки. Алехандра забула свій лап-топ. Вона хотіла щось пописати. Д. довелося розвертатися з 495 дороги, уже проїхавши пристойну відстань. Її забудькуватість, до якої не можна було звикнути, і спричинила сварку. До готелю доїхали перед заходом сонця. На кінцевій станції першого ж дня їм не вдалося знайти місце на пляжі для усамітнення. На їхнє нещастя, любителі віндсерфінґу приїхали ловити хвилі й вітер. Алехандру це дратувало. Довелося перебратися подалі, туди, де берег був устелений вимитою солоними водами рінню. Високий пагорб, що нависав над пляжем, нагадував урвище. Тут, по пояс у воді, стояли тихі рибалки. Як виявилося потім, ця частина пляжу була приватною. Перебувати тут могли тільки власники дерев’яних будиночків, тому Д. з Алехандрою повернулися на пляж до галасливих власників пластикових дощок. Повечерявши в готельному ресторані, вони ще трохи посиділи на балкончику, милуючись заходом сонця. Тоді зайшли до кімнати. Двері на балкон залишили відхиленими. Тепло, настояне на диких травах, миттєво заполонило кімнату. Зробилося парко. Д. увімкнув кондиціонер. У телевізорі передавали новини. Д. поклацав пультом і вимкнув звук якраз тоді, коли кілька дикторів жваво обговорювали ринок цінних паперів нью-йоркської біржі. Алехандра була в туалеті, потім увімкнула душ. Шуміло, як під час зливи. За кілька хвилин вийшла з душу й лягла в ліжко. І хоч вони обоє намастилися кремом проти сонячних опіків, все ж ніс і щоки Алехандри почервоніли. Лежачи, вона намащувала на лице крем. Д. торкнувся її руки. У Алехандри була шовкова шкіра. У словах, які Д. шепотів їй, пересипався пісок. Шурхотів по склу клепсидри. Вона напружувала слух, щоби почути ті слова. Удавав із себе пса, стягуючи з Алєхандри зубами біле накрохмалене накриття. Стягував поволі, оголюючи її груди й живіт. Виціловував пупець. Торкався язиком чорного куща лобкового волосся. Вдихав аромат Алехандриного тіла, з якого сочилися запахи всіх квіток Пуерто-Ріко. Тілом Алехандри пробігали сироти. Вона любила прикусити нижню губу, коли пестощі Д. доводили її до потрібного стану. Алехандрі подобалося, коли Д. закидав її ноги собі на плечі й зі всією силою втискав у ліжко, але просила, щоби входив ніжно. У неї було ще молоде тіло, хоча перейшла сороківку. Тієї ночі в них вийшло два рази. На ранок прокинулися від океанічної прохолоди. Двері балкончика цілу ніч були відхилені. Погода з ночі перемінилася. Хмари затягнули небо. Після сніданку з готелю дехто почав виїжджати. Д. з Алехандрою вирішили залишитися. Доїхали до пляжу, запаркували авто. Пляж спорожнів. Сизі й чорні хмари низько провисали над горизонтом. Вода в океані потемніла. Краєм берега в дощовиках ходили ті, хто, як і Д. з Алехадрою, лишився. Д. приніс два розкладні крісла. Просиділи до вечора. Їли чіпси з сиром, запивали мінералкою. Часами якась хмарка вціджувала їм дощу. Покрапає тонким дощиком кілька хвилин — і зникне за високим берегом урвища. Д. з Алехандрою для такої погоди одягнули джинси й тонкі болонієві куртки, які піддував вітер. Сиділи мовчки. За пів дня перекинулися лише кількома словами. Д. дивився в заворожливу глибину простору. На Алехандриних джинсових колінах лежав лап-топ. Вона вистукувала по клавіатурі, поки в компі не сіла батарея, а тоді відкинулася на крісло. Він знав, що кілька місяців Алехандра пише книжку, яку ніяк не закінчить. Від того, що в неї не виходить закінчити текст, Алехандра бісилася. Д. придумав цей Монток для неї, але погода зіпсувалася. Сателітний прогноз показував три дні затяжних дощів. Надвечір почало пробирати холодком. На прогнилому пірсі сиділи мартини. Одинокі моторні катери з’являлися на обрії і зникали. Вітрильна яхта прямувала вздовж горизонту убік Конектікуту, а може, Масачусетсу.

«Їх захопить ніч», — сказав тоді вголос Д.

«Кого?» — тремтячи від холоду, запитала Алехандра.

«Подивись, он ту яхту».

«А-а-а», — сказала Алехандра й устала з крісла.

«Тобі зимно?» — запитав Д.

«Пора повертатися».

Вони склали крісла. Починався нічний приплив. Д. у надії спіймати білий трикутник вітрила яхти ще видивлявся за горизонт, коли Алехандра покликала його зі стежки, що вела до парківки. Стежка зникала у високих, людського зросту, кущах. Поверталися, захоплені суцільною темрявою — так швидко їх наздогнали сутінки.

У готелі розпили пляшку вина і знову кохалися до ранку. Цього разу, не вмикаючи кондиціонер, за щільно причиненими балконними дверима. Зранку зарядив дощ. Прокинулися пізно. Потім Алехандра довго милася й сушила волосся. Сніданок у готелі проґавили. Д. запропонував податися до найближчого «МакДональдса». GPS показав, що потрібно повертатися до Саутгемптона. Приблизно година. Алехандра не заперечувала. Тим паче дорога широка й рівна, хоч яйце коти. Три смуги в один бік і три назустріч. За годину вони доїхали до «МакДональдса». Коли Алехандра дожовувала свій десерт, їй спало на думку відвідати будинок Джексона Поллока.

«Мен, — сказала Алехандра, проковтнувши останню скибку яблучного пирога, — їдемо до Поллока».

«Я думав, що нині ми заїдемо до маяка», — сказав тоді Д.

«Ні, ні, — засміялася вона, — давай все-таки до Поллока. Це в Іст Гемптон».

«Скільки ми ще тут?» — запитався Д.

«Може, день-два. Не знаю», — Алехандра рвучко встала з-за столика й понесла обляпану кетчупом тацю.

Д. пішов слідом.

Невже про все це він мав би розповісти Едіку? Про Алехандру? Квартиру біля парку Томпкінс? Чи, може, про те, що у квітні остаточно розірвав з Алехандрою? Про Джаннет? О, якщо би розповів, то наслухався б від Едіка усіляких порад. У вісімдесятих вони разом служили в одному полку зв’язку. Після того деякий час підтримували дружні стосунки. У дев’яності Едік приторговував туалетним папером й орендував міські туалети у своєму районному центрі. Згодом перебрався до Львова. Тепер у нього було два меблевих магазини. У середині дев’яностих Д. виїхав до Нью-Йорка на стипендію — і тільки тепер з’явився на фейсбуці. Так вони з Едіком відновили спілкування. В останній розмові через скайп Д. сказав, що пише книжку й хоче побачити Митницю і Язлівець. «А про що книжка?» — поцікавився тоді Едік. «Сам ще не знаю», — сказав Д., ухиляючись від прямої відповіді. Поки вони їхали зі Львова, заїжджаючи на заправки, перекушуючи в придорожніх кафетеріях, Д. мовчки дивився на життя, що минуло тут, у цій країні, без нього. Випадкові люди, зустрічні авта, дорожні знаки, ремонтні бригади, будинки з дахами з металочерепиці — усе було інакшим. На виїзді зі Львова в яскравих колготах стовбичили повії. Едік безперестанку теревенив про свої магазини, про відпочинок у Єгипті й Туреччині. Розповів, що його дружину минулого року прооперували в Чехії. На щастя, вдало. Тішився внуками: хлопчик уже вивчив двадцять англійських слів, а йому тільки п’ять рочків! А дев’ятирічна внучка-гімнастка виступає за збірну Львова!

«Ти уявляєш, — продовжував розповідати Едік, — один мій знайомий, наш з тобою ровесник, пішов на війну. Ну, типу політрук. Тут бухав, три розлучення, а там виховує військо. Нє, ну прикинь! Передзвонюємося з ним. Каже, що три кілометри від лінії фронту. Живуть на заводі, половину лугандони розбабахали снарядами, але інша цілком придатна. Ну, як казарма. Каже, що з ними воює прапор із Казахстану. Заробляє в Україні військову пенсію. Коротше, там контрабанда й бардак. А в тих прифронтових містечках і посьолках розгаратали все, що могли. Але ми тут збираєм гуманітарку, продукти. Я сам відправив п’ять, нє, шість бусів».