Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони проїхали перехрестя на Бучач.

Зранку, відколи виїхали з Тернополя, — із заходу, сходу, півночі й півдня — не проглядалося жодної хмарки. Ближче до Митниці навколишні поля, скроплені щедро нічним дощем, зустріли їх армією опудал у чоловічих сорочках. На придорожніх смугах тисячі кульбаб жовтіли серед дикої трави. Сивів полин. Здавалося, що весна висипала з небесної торби на землю зелень, дощі, цвіт дерев і тепло. Чорні, наче вугілля, ворони нипали по болотистій дорозі. Оповиті омелою дерева приглушували писки нового життя у воронячих гніздах, а медоносна комашня нервово кружляла полями в пошуках медового цвіту. Вилазили з-під землі хрущі, народжувалися перламутрові мухи, над річками літали бабки. Кожен голос — писк, дзижчання чи гудіння — притихав, коли над селищем пролітали літні метеорити й помирали далекі звізди.

Едік у два ока пантрував за дорогою, щоби не влетіти в яму. Якщо полетить підшипник чи, йоханий бабай, відірве колесо, то скільки доведеться серед цього буяння та цвітіння чекати на допомогу?

«Хто борше до мене — тому там дзелене».

«Що це? Вірш?» — поцікавився Едік.

«Так, віршик з дитинства. Згадалося, — сказав Д. — Там ще якісь були слова, далі — не пам’ятаю».

«Ну, ти дивися, — викрикнув водій, коли авто вискочило на горб і ледь не в’їхало у воронячий кагал. — Нє, прикинь, нічого вони не бояться».

Ворони ліниво розбіглися.

«З погодою нам пощастило, — перевів розмову Д. — Уяви, що тут робиться під час дощу. З Митниці махнем коротшим шляхом».

«Як скажеш».

Едік увесь час про щось питав, перепитував, уточнював. То питався, що будуватимуть на місці близнюків. То цікавився, чи Д. був у Каліфорнії? То він десь чув, що Бруклинський міст зачинять на реконструкцію.

«Слухай, — допитувався Едік, — а будинки розпусти в Нью-Йорку є?»

«Офіційно нема, але підпільно в Нью-Йорку знайдеш усе, чого душа запрагне».

«Ух!» — запалився Едік.

«Поїдь до Амстердама», — запропонував Д.

«Та нашо мені Амстердам, — здивувався Едік. — У нас тут малолєтки таке витворяють… дешево й на місці. Нє, ну просто цікаво, як там всьо в Нью-Йорку».

У дорогу Д. зібрався досить швидко — навколо подорожньої валізи валялися лахи, взуття і книжки. Завжди одна й та ж проблема: що брати? За два дні до відльоту в нього було заплановано кілька зустрічей. В останні дні зазвичай лишається безліч невирішених справ, ідіотські імейли, рекламні повідомлення в телефоні. Він зайшов до Чейз-банку на Бродвеї, щоби, про всяк випадок, перевірити кредитні карти. Зняв з автомата трохи готівки. З Бродвею пішов у напрямку Вашинґтон-скверу. Було пронизливо зимно через припізнілу весну. Д. минав вольєр для псів: якийсь старий ніжно просив такого ж, як сам, старого пса йти за ним. Пес стояв нерухомо, наче роздумував — піти за господарем, чи здохнути тут, біля цього вольєра. Д. поспішав до університетської кав’ярні «Joe Cofee» на зустріч. Була приблизно одинадцята ранку. Студенти на заняттях. Такої пори в околицях Вашинґтон-скверу вешталися туристи, професори-пенсіонери та власники псів. Зустріч Д. призначив докторант Нью-Йоркського університету Улаш Тандоґан, дослідник Османських еялетів. На одній із вечірок, куди обидва були запрошені, Д. і познайомився з Улашем. Тоді в розмові Д. сказав Улашеві, що летить в Україну. Той запитав, чи Д. щось чув про Язлівець, який згадується в гебрейських, вірменських і османських хроніках? «Якщо матимеш нагоду — зроби там кілька світлин фортеці», — попросив тоді Улаш. «Добре, якщо туди навідаюся». Улаш займався реконструкцією найменш вивченої точки Подільського еялету — Язлівця. Він часто бував у Стамбулі, розшифровуючи записи дефтерів султанської бібліотеки. До Язлівця сподівався навідатися наступного року, якщо здобуде грант.

Улаш очікував Д. у правому кутку кав’ярні, п’ючи чай. Вони привіталися.

«Слухай, — сказав Улаш, — я багато разів зустрічав у хроніках, що Язлівець — місто-семисвічник?»

«Ну, коли дивитися з фортечного пагорба, то сидить наче на семи горбах».

«Там точно сім горбів?» — перепитав Улаш.

«Не знаю».

«Якщо будеш там — придивися уважніше, — попрохав. — Можливо, у цьому якась символіка?»

«Спробую».

Насамкінець розмови Д. розповів Улашеві, що там, звідки починається дорога на Язлівець — глибокий видолинок, який місцеві назвали Горб-Долиною.

«Як це буде англійською?» — поцікавився знавець Османської історії.

«Hill-and-Valley».

«Ти знаєш, поетично», — сказав Улаш.

«Ну, гаразд, — глипнувши на годинник, сказав Д., — я побіг».

«Щасливо, — усміхнувся Улаш, — повернешся — маякни».