Почулися прив’ялі аплодисменти.
Пором пришвартувався в найдальшому терміналі Статен Айленда.
На вулиці деревами колошматив сильний вітер і безперестанку падав сніг.
Іти до будинку, в якому Д. винаймав помешкання, недалеко. Натягнувши на голову капюшон, він побрів додому заваленими снігом вулицями.
Яке щастя, що перед снігопадом Джаннет полетіла-таки на Різдво до Ванкувера. Якби купила квиток на день пізніше, то прощавай, Ванкувере! Летовища Нью-Йорка кишіли пасажирами, а наземні служби не встигали розчищати злітні смуги. До того ж, обледенілі літаки потрібно обробляти спеціальним розчином, тому рейси затримувалися. Та й прогнози синоптиків на найближчі три дні були невтішними. Джаннет працювала лікарем-консультантом в оптиці на Бродвеї. Він познайомився з нею випадково, зайшов до «Cohen’s Fashion Optical». Перед тим роздушив окуляри, кинуті недбало на підлогу в лазні. Коли Д. сів у крісло перевірити зір, із бічних дверей до кабінету ввійшла Джаннет, молода лікарка-китаянка.
«Куди ви дивитеся?» — запитала Джаннет, коли Д. почав косити на неї.
«На вас», — віджартувався Д.
Д. повернувся з різдвяного базару. Там поміж рядами будок не пропхатися. Штовханина, сотні вибачень. На чотирнадцятій вулиці вавкала поліційна сирена. Серед снігової тиші багатомільйонного міста сповіщала про якусь пригоду. Д. знайшов будку, де продавали гарячий яблучний сидр і солодощі. Кислуватий напій обпік язик і піднебіння, але розлився теплою хвилею по тілу. Це додало сили. Різдвяні мелодії змінювали одна одну. Вітні Х’юстон голосом, подарованим їй ангелами, веселила базар. Д. вештався просто так, щоби вбити час. Перекинувся кількома словами з продавцем картин. Постояв перед будкою з електричними лампами. І, проходячи мимо, зачепився поглядом за викладені на чорному оксамиті прикраси. Із розмови з майстром ювелірних виробів дізнався, що той працює виключно зі сріблом та коштовними каменями. Майстерню утримує на Ред Гук. Усі роботи — авторські. Д. вибрав для Джаннет срібний браслет, хоч продавець хотів упхати ще жіночий перстень із яшмою, кольору каштанового горіха. «Перстень було б занадто, — подумав Д. — Мало, що вона собі вигадає».
Д. зайшов у під’їзд будинку. Змерз як цуцик. Йому хотілося якнайшвидше стати під душ, а потім укритися теплою ковдрою. «Ну й сніговій і собачий холод!»
З поштової скриньки полетіли під ноги рекламні журнали, листівки й білий цупкий конверт. У фоє було тепло. Світилася прибрана ялинка. На стінах висіли гірлянди і дзвіночки з червоними бантами. Чергував Бехар — косівський албанець, змінивши Іліра, свого напарника і земляка. Бехар дивився в монітор, на якому світилися картинки з відеокамер. Високий і худющий, він помічав здалеку всіх, хто заходив до будинку. Він вітався й допомагав, якщо нічим не був зайнятий, піднести валізи чи пакунки до ліфта. Бехар кинувся допомогти Д., коли той почав збирати з долівки свою пошту. На Різдво швейцари особливо уважні й запопадливі, хоча й протягом року готові прислужитися. Наприкінці грудня мешканці будинку виписували для швейцарів різдвяні чеки. І хоча Бехар мусульманин, а Ілір — християнин, обидва радо брали чеки, бажаючи всім Happy Chanukah і Marry Christmas! Д. привітав Іліра ще зранку. А тепер, забравши пошту, витягнув із кишені зім’ятий конверт і вручив Бехарові.
Відчинивши двері квартири, жбурнув пошту на підлогу. Скинув із себе промоклий одяг і почалапав у душ. Під душем стояв довго, повністю відкрутивши кран гарячої води. Усім тілом відчував пощипування. Пом’яв свій член і пошкодував, що Джаннет полетіла до батьків. Поки вода стікала в ситко, він витерся й одягнув махровий халат. Думаючи про Джаннет, йому пригадалася перша мастурбація. Усміхнувся. Це було в Митниці, куди він приїжджав на канікули. Так, це трапилося в Митниці. Вони з сусідським хлопцем Борисом, старшим від Д. на два роки, залізли на піддашшя стодоли. Борис витягнув з трусів пачку потертих порнографічних фотографій, які переховував від батьків у надійному місці. На фотографіях голі жінки злягалися з чоловіками й, разчепірившись, демонстрували волохаті принади. «Подарунок старшого брата», — сказав Борис. Старший троюрідний брат Бориса служив прапорщиком у Німеччині. І ще Борис попросив Д. поклястися на підараса, що той нікому не розкаже про фотки. Д. поклявся. Від побаченого перехопило дух. І хоча він міський пацан, але таких знімків ще не бачив.
«Дрочиш?» — довірливо запитав Борис.
«Що?»
«Ти вже дрочив?»
Д. хотів тоді відповісти, що так, але побоявся, що Борис викриє брехню, і чесно зізнався:
«Ні».
«Хочеш покажу?»
«Ну, давай».
Тоді Борис розклав на солому перед собою кілька фотографій.
Стягнув штани і став на коліна.
З кутка почувся шурхіт — хлопці насторожилися. Із золотої пилюги перед ними з’явилася біла курка.
«Несеться тут, зараза», — сказав Борис і прогнав її: «Авуш!» Курка зіскочила на драбину і злетіла на долівку. І там, кудкудакаючи, сповістила світові, що знесла яйце.
Борис знову розклав фотографії, бо через курку довелося сховати їх за пазуху сорочки. Витягнув із трусів свого пуцьвірінка, оброслого житньою волоснею, схопив рукою й почав дрочити. Д. спостерігав за зміною виразу Борисового обличчя. Пуцьвірінок набух. І врешті Борис видавив із себе крик курія, бризнув сіро-білою рідиною, крапнувши нею на два найближчі знімки й пальці правої руки.
І задоволено видихнув, як астматик:
«Такво!»
Д. тримав у руках конверт із двома рядами яскравих марок. Каракулі — батькові. «Ну, ось і звістка!» Він підійшов до вікна. Збоку байонського порту поблискували вогні танкерів, яким не пощастило злити в резервуари привезену нафту. З порома їх не видно. У новинах диктори сповіщали про загиблих, пропалих безвісти та знеструмлені містечка.
Батько ніколи не писав Д. листів. Так, передзвонювались. Відколи батько вийшов на пенсію — садив бараболю й доглядав на дачі яблуні. Майже щодня їздив туди приміським потягом. Ні про яку Америку чути не хотів. «Сам приїдеш, як захочеш», — відповідав, коли Д. пропонував поїхати до Києва по візу. А мама жила з сестрою, тіткою Вірою, у двокімнатній хрущовці. Маминій сестрі покрутило від ревматизму ноги, вона скалічіла й пересувалася на милицях. Тітка Віра в молодості поїхала до Казахстану з акордеоном. З ним і повернулася наприкінці вісімдесятих з Кустанайської області. Коли Д. розмовляв із мамою телефоном, то чув звуки акордеона, що доносилися з його дитячої кімнати. Мама так само не могла все кинути і прилетіти до Нью-Йорка. Батьки час до часу питалися, чи він ще не одружився. Д. відповідав, що в Америці не одружуються, а живуть так.
Д. виростав при мамі. Коли в їхній з мамою хрущовці оселився на якийсь час дядя Саша, колишній моряк Тихоокеанського флоту, Д. опинився в інтернаті. Перед інтернатом дядя Саша встиг розповісти малому про свою службу на підводному човні, який місяць пролежав на пузі біля берегів Японії. Човен дивним дивом виплив, але в дяді Саші потріскали барабанні перетинки і з легенів пустилася кров. Коли мама на ніч прикривала двері до прохідної кімнати, і вони з дядею Сашею лягали у ліжко, Д. здогадувався, що там у них відбувається. Йому було вже дванадцять. Через пів року Д. повернувся додому, підстрижений під нуль, одягнений у картате інтернатівське пальтечко, у літніх сандалях, бо такі видали. За дядею Сашею і слід простиг, лише у ванній, на умивальнику, залишилося кілька брудних лез, якими той голився. Одного разу в інтернат до Д. приїхав батько. Сказав, що забрав би його звідси, але немає куди. Сам живе в гуртожитку, в кімнаті з чужими людьми. Батько залишив Д. три рублі, які Д. віддав переростку Толіку, щоби той його не бив. Батько Д. шоферував. Приходив додому за північ. Напідпитку. Мама підозрювала, що має коханку. Кожного разу вони сварилися. Д. прокидався тоді, коли батько бив маму або трощив на кухні посуд. Посеред ночі мама втікала з дому на залізничний вокзал і там до ранку куняла. Вони розлучилися, коли Д. виповнилося шість років. Мамині кавалери, які жили в їхній з Д. квартирі, довго не затримувалися. Найдовше, пів року, жив дядя Саша. Потім мама захворіла, їй вирізали матку. Д. почув про це від сусідок, які обговорювали нещастя, що звалилося на бідну дитину, тобто на нього. Сусідка з п’ятого поверху привела тоді до Д. свідків Єгови. Ті залишили свої книжечки. Сусідка сказала, що, якщо мама помре, то його в біді не залишать.
Д. відійшов від вікна. Поплентався на кухню. Повернувся з пляшкою «Джонні Вокера». Пив з горла. Від алкоголю в грудях і шлунку потеплішало. Знайшов прикидані паперами ножиці й розрізав конверт. Ще раз присмоктався до пляшки, а тоді витягнув із конверта целофановий файл із кількома дірками для швидкозшивача, у якому був лист і сксероксовані папери. Пробігся косими батьковими реченнями. Батько писав, що надсилає переселенчі папери з 1945 року, які йому скопіювали у львівському архіві. «Пересилаю тобі, — писав старий, — опис майна, яке ми там залишили. Якщо я від поляків не дочекаюся компенсації, то, може, тобі пощастить». Далі він описував свої хвороби, цьогорічний урожай яблук, а наприкінці додав: «Мама також ходила до архіву, тут у нас тепер усі ходять туди. Вона просила переслати тобі виписки з церковних книг Митниці. Каже, що там є про Баревичів, про що мусиш знати».
Батько тепер часами заходив до мами побалакати й послухати, як її сестра грає на акордеоні.