«Та шо ви таке кажете?»
«Кажу то, шо чув».
«А шо сє стало?» — запитала Леська, і покупці примовкли. Одягнута в пальто, перешите з чоловічого футерка з каракулевим коміром, незнайома жінка відповіла:
«А ви шо, ніц не чули?»
Продавчиня нахилилася через ляду, шепочучи Лесьці:
«Та тут таке…»
«Шо?»
«Ну, вчора хтось розвісив по місту наші прапори».
«Які?»
«Ну, наші — жовто-блакитні».
«А-а-а-а», — втягнула в себе повітря Леська.
У дверях показалася жіноча лисяча шапка, припорошена снігом. За нею ввійшов молодий прапорщик із чорними петлицями зв’язківця. Це було подружжя Хурдякових. Вони щойно прибули з-під Оренбурга на нове місце служби. Їм виділили квартиру в ДОСі, й Хурдякови зайшли вибрати щось для нового житла.
«Здравствуйте!» — привіталися з продавчинею.
Їм ніхто не відповів.
Хурдякови пройшли вздовж ляди, жінка прапорщика помацала матерію і, звертаючись до чоловіка, сказала:
«До вроде ничего подходящего не вижу».
Подружжя вийшло з магазину.
«Какие-то они не приветливые», — сказала дружина, порівнявшись із Домініканським собором.
«Кто, Маша?» — перепитав Хурдяков.
«Да эти местные».
«Все нормально», — втішив дружину.
Перед Ринком скупчення військових і міліціонерів викликало в Хурдякових зацікавлення:
«Нет, Ваня, что-то здесь случилось».
«Да брось ты, все нормально», — сказав Хурдяков.
Минувши Ринок, вони попрямували до будинку, де у квартирі на першому поверсі лежали привезені й не розпаковані речі.
У снігову заметіль рейсовим автобусом, що дивом доїхав, Леська дісталася до селища. Зійшовши з автобуса, пішла до чайної. Лозинської на місці не було. — приймала привезений товар. Леська заглянула на кухню — там сраката куховарка смажила бараболю.
«Слухай, сестро, — з порога випалила Леська, — що там сє в Чорткові робит!»
«А шо сє стало?»
Леська розповіла, що в місті повно міліції, базар оточили, кожного перевіряють.
«Виділа’м на свої вочи, як над райкомом висів наш прапор, — Леська оглянулася, чи ніхто її не підслуховує. — Ну, чогось мене потягнуло зайти в магазин тканин. Знаєш той, шо коло книгарні?»