Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«А син п’є, самі видите. А невістка, — старий махнув розпачливо рукою, — добре, шо дітьом передає гроші».

Дівчатка підбігли до старого. Старшій було, може, п’ять років, молодшій — три. Вони сховалися за діда. Спочатку старша, а потім і молодша почали визирати, наче полохливі лисенята з нори.

«Встидаюцє, — пояснив їхню несміливість старий. — Не знают вас».

Д. згадав, що на задньому сидінні джипа лежить торба з солодощами. Купили на дорогу. Приніс і віддав сестрам. Діти повсідалися на сівалку й почали ділити цукерки та шоколад.

Джип розвернувся. Посигналивши на прощання, залишив чоловіка перед трактором із внучками, сином та вічно розкислою дорогою на Язлівець. Червона керниця, можна сказати, була священним джерелом для селища. Випливаючи на поверхню через підземні пласти червоного каменю, вода здавалася підфарбованою. Траплялися дні, коли вода була синьою, іноді жовтою, навесні — наче розбавлений марганець. Сюди не гнали напувати худобу, а гнали нижче, за містком. У воді зеленіла ряска, а мох наростав із кожним роком на мокрих каменях. Коли вода прибувала — ряска й водорості, виполоскані течією, вкривали обід. У цій вологості розкошували равлики, обліпивши кам’яне склепіння, надбудоване над джерелами. Улітку перескакували з одного місця на інше зелені жаби. Кілька років тому прийшло до однієї дірявої голови — поліпшити краєвиди Червоної керниці. Вирішили її зцементувати, встановити каплицю й велику гіпсову скульптуру білого ангела. При великому скупченні людей відкрили комплекс, який святили дванадцятеро священників. Люди розійшлися — а вода у джерелі зникла.

Джерело, що витікало з синіх підземних озер на язловецьких полях, прориваючи собі, як риба, усі підземні русла, щоби в одному місці винирнути й хапнути повітря зі світлом, спротивило цементну труну разом із білим гіпсовим ангелом, який із часом позеленів. Д. з Едіком зійшли з крутого пагорба до криниці. З однієї іржавої рурки цідилася вода. У самій же криниці не було ні води, ні равликів, ні зелених жаб — лише підгнилий мох, подекуди запліснявілий, а подекуди чорний. Увійшли до каплички. У підсвічниках валялися налиплі мухи. Фіранки на вікнах прали, напевно, ще перед Пасхою. Від спертого всередині повітря — розічхалися.

До Язлівця дісталися після п’ятої вечора.

На пагорбі в сутінках височіла фортеця. У самому центрі, біля підніжжя фортечної гори, знайшовся готель із рестораном. Семисвічник містечка, про який у Нью-Йорку згадував Улаш, потопав у темноті. Подекуди світили вуличні ліхтарі. Місцевий готелик виявився порожнім. Приїжджі вибрали найбільший номер із виглядом на фортецю.

«То що ти там розповідав?» — сонно запитав Едік, лежачи в ліжку.

Д. стояв у вікні й намагався розгледіти в темені фортечну гору.

«Ну там, в Нью-Йорку, я познайомився з одним книгарем, який інколи підторговує старовинними книжками та рукописами. Я часто його відвідую. Він сповістив мене, що торговець рукописами з Квінса знайшов серед мотлоху одного старого, який нещодавно помер, якісь папери зі Східної Європи. Ти не спиш?»

«Ні, розповідай», — солодко позіхнув водій, але Д. почув, як сон легко зламав Едіка.

Містечко, яке вони зранку вирішили подивитися, закінчувалося навколо двоповерхової будівлі готелика з рестораном. По всіх вулицях, що повзли догори чи вниз, виднілися будинки з городами, розташувавшись на природних терасах. Як пояснив заклопотаний власник готелю, тут — усе поруч: фортеця, костел і колишня Вірменська церква. Про брами, якими в давніші часи мешканці в’їжджали чи покидали місто, — він не чув.

«Перепрошую, — вибачився господар у синьому джинсовому комбінезоні. — У нас у суботу весілля».

Снідаючи в порожньому ресторані, Д. з Едіком бачили, що на кухню заносять різноманітні пачки, а на одному столі розкидані кольорові стрічки, фольга й повітряні кульки. Двоє хлопців припасовували великий напис — «Молодій парі — многая літа!» над місцем, де сидітиме та молода пара. У дворі метушилися якісь люди, видно, весільні родичі. Впурхнули до зали п’ятеро дівчат і почали надувати й розвішувати по стінах кольорові кульки.

Едік вийшов на перекур, сказав, що чекатиме надворі.

Д. повернувся до готельної кімнати перевірити пошту. Пробігаючи сторінкою, побачив надісланий два дні тому лист від Стефана. «Привіт, — писав Стефан, — хочу поділитися з тобою знахідкою. Я поцікавився в Моше, що там знайшли на Квінсі. Що ти думаєш? У колекції — листи Натана з Гази, переписані служкою бучацького кагалу, кілька аркушів із незавершеної статті чортківського ребе Фрідмана та його печатка. До того ж, якісь папери з язловецького дефтера та боргові книги митника Баревича. Повертайся швидше, бо Моше шукає вигідного покупця».

«Ніщо не зникає», — подумав Д., вимкнувши комп’ютер.

Він перевірив батарейку в фотоапараті, пам’ятаючи прохання Улаша.

У першій вуличці звернули праворуч. Дійшли до прочиненої церковної брами. Обійшли церкву. Над входом зауважили забілений напис вірменською абеткою.

Повертаючись, вирішили запитати у двох старих, що поралися на подвір’ї зі своїми качками.

«Дай Боже щістє», — привітався по-місцевому Д.

«Дєкуєм, дай Боже й вам», — відповіли господарі.

Старий витер руки об засмальцьовані штани, бо розмішував посічену кропиву з ґрисом. Підійшов до облущених штахет. Сперся усім тілом.

«Шось шукаєте?»

«Вірменський цвинтар і вірменську браму», — відповів Д.

У старого утворилася на чолі велика крапля поту й почала стікати між червоним носом і правим оком. Він упіймав її на щоці.

Розмастив брудними пальцями. До його щоки прилипли цятки ґрису зі смужками зеленої кропиви.

«Як вам сказати, — почав старий. — Ви стоїте на ньому».

«Як?» — прохопився здивовано Едік.