Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Та знаю, та знаю», — підтвердила куховарка.

«Думаю, зайду, подивлюсє за матерійов на пошевки».

«І шо?»

«А там продавчиня розповіла, що вночи вивісили».

«А довго висіли?»

«До ранє».

Над селищем зависли сніги, падало протягом кількох діб. З Чорткова подзвонили на колгоспну контору, щоби прочистили дорогу від Половець. У деяких місцях дорога виходила на пагорби, і вітри наносили до пів метра снігу. Голова віднєкувався, запевняв, що не зможе знайти трактора. У слухавці йому жорстко наказали це зробити. Покликали Никольця — і той гусеничним поїхав прогортати гостинець. До ранку заметіль стихла. Наступного дня селище шепотілося, що Леську забрали до Чорткова. А хто і що? Ніхто не знав. Думали, що наробила манки з пенсією. Пробула під слідством два дні й повернулася рейсовим автобусом. Із автобусної попрямувала додому, навіть не глипнувши вбік чайної.

На початку вісімдесятих Баревичі дізналися про смерть внука Сашка. Помер у в’язниці. Сашко відбував свій третій термін у виправно-трудовому закладі ИД 33567. Офіційний лист, підписаний начальником кримінально-виправного закладу майором Фініковим, надіслали до Митниці. Чому до Митниці? Пояснення просте — листування поміж в’язнем Поповим та Баревичами фіксувала тюремна адміністрація. Зрештою, це була єдина адреса, куди вони могли сповістити про його смерть. Одного разу він прислав фото в тюремній робі. Усі пальці сколоті татуюванням. Обстрижена голова, примружений погляд, стиснуті вуста. Він сповіщав, що написав кілька листів до Казахстану, до мами, однак відповіді не отримав. Не міг же він знати, та й Баревичі також не здогадувалися, що Вірка з учительки музичної школи опустилася до прибиральниці в буфеті, а потім геть скотилася на дно, одним словом, спилася. Коли Саша писав до мами — вона за тією адресою, яку він знав, не мешкала. Тому він переключився на діда з бабою. Офіційний лист також повідомляв, що в’язень Попов Олександр Сергійович тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року народження помер від серцевого нападу. Похований на в’язничному цвинтарі під номером вісімдесят сім. Тикєна пішла в четвер до священника й замовила за покійного службу. Далеко від місця останнього спочинку, в Митниці, довіривши душу Саші херувимам і серафимам, щоби простилися йому всі вольні й невольні гріхи, Тикєна за всіх Баревичів попрощалася з онуком. Дмитро йти до церкви не міг — у нього був черговий напад. Дихав, наче впіймана риба. Вдихав, але повітря не доходило до легенів. Мучився, харкав. Тикєна сама пішла до церкви і простояла перед калачем і пляшкою вина. Сама підносила калач угору-вниз, наче від того коливання невидима внукова душа легше дістанеться на сьоме небо і предстане спочатку перед тисячами очей ангелів, а тоді вже й перед Творцем. Проспівала зі священником «Вічная пам’ять» — і повернулася додому.

Перекупка, що привозила до Митниці хоростівські дріжджі, а деколи — синьку, порадила Тикєні, що в таких випадках, як у її чоловіка, дуже допомагає псєчий смалець. Баревичева купила в неї кілограм дріжджів і кілька пачок синьки, бо перед Пасхою треба побілити стіни в хаті.

Якогось дня Тикєна навідалася до митницького різника Хасановича. Йшла мимо й побачила Олексу, маленького чорнявого чоловіка, що порався біля двох вуликів. Він заглядав усередину, знявши з одного масивний дашок. Після довгої зими, коли бджоли пробуджуються до життя, найбільша небезпека — народження другої матки, що поділить рій та забере з собою молодих бджіл. А тоді біжи за ними з путнею й роздивляйся, котре дерево обсіли.

Від кого вели свій родовід Хасановичі: чи від захоплених у полон буджацьких татар, чи від якихось турків, що затрималися на червоних пісковиках побіля Митниці, вони й самі не знали. Залишилося їм тільки прізвище. Передавали прізвище й ремесло.

Усі чоловіки їхнього роду були різниками. Щойно в якого-небудь Хасановича народжувався син — то ніхто не сумнівався, що буде різником. І справді, минало кілька років — син заступав батька, перебираючи його інструмент — спеціальні ножі. Таких у Митниці чи околицях не мав ніхто, вони нагадували закручені турецькі шаблі. І коли хтось із Хасановичів різав свиней, то сало від м’яса відставало легко, як змочений папір.

Під весняне гудіння бджіл Тикєна розповіла Хасановичу, що їй нарадила спекулянтка синькою.

«Слухайте, пані Баревичева, — почав здалеку Олекса, — та хотів би помочи Митрови, але псів, як знаєте, не ріжу. Навіть не знаю, чи вони мают смалець».

Після довгого віднєкування Тикєна впросила Хасановича. Домовилися, що вона сама знайде пса і приведе до різника.

«Не хочу, знаєте, жеби казали, що Хасанович уже псів ріже».

«Я вас розумію, Олексо, — погодилася жінка, — але не годна’м дивитисє, як він сє мучит».

Минуло два дні після розмови з Хасановичем. Перебираючи в пам’яті всіх сільських волоцюг і злодіїв, Баревичева найперше подумала про Кухарського. А побачити біля чайної високу жердину, що хиталася на всі боки, було простою, як день, справою. Якби нізвідки прилетів буремний вітер, то він би переламав Кухарського навпіл — так його висушила горілка. Але довготелеса постать, скручена жилавим природнім дротом, щораз нахиляючись, вирівнювалася. Нині зранку Кухарський уже встиг залити балухи. Пригостив сусід за те, що допоміг йому перенести мішки з цементом. Сусід збирався штукатурити хату. Після цього Кухарський трохи полежав у прибережній кропиві й, набравшись сили, приплентався до чайної. Наближалася обідня пора. З радіо на електричному стовпі передавали симфонічну музику, яку заглушували трактори й вантажівки. А ще — пахкотів біля залізного склепу бензовоз, що привіз із білобожницької станції нафту. Водієві ніяк не вдавалося заїхати заднім ходом у металеву браму книгарні, у дворі якої вкопали велику цистерну-резервуар. Бензовоз старенький, прогоріла від синіх газів вихлопна грубо торохтіла на цілу вулицю. Дізнавшись про бензовоз, потягнулися митницькі до книгарні, хто з металевими бідонами, а хто з каністрами. У кого був у хаті шофер чи тракторист, ті запасалися бензином і соляркою, зціджуючи паливо ночами з баків колгоспних машин, і не переймалися нафтою. Інші, коли завелася мода варити влітку на керогазах, тільки й чекали на бензовоз. За два-три дні продавчиня спродувала цілу цистерну. А хлопчаки били потім палицями по металу заради забави, наслухаючи лункий звук. Увага Кухарського прикута до Лозинської з чайної. Буфетниця приймала морожену рибу, але допомогти розвантажувати не кличе. Пачки з рибою виносить Пшеман. Кухарський кілька разів махнув Лозинській рукою. Даремно! Вона навіть не подивилася в його бік.

Він перейшов вулицю й присів у фосі.

Баревичева поспішала по морожену рибу. Сороча пошта встигла рознести Митницею й цю новину. Запитала Дмитра, чи з’їв би смаженої риби. Відповів, що так. Баревичева запримітила Кухарського, але спершу забігла до чайної. На сходах, між першим і другим поверхами, митницькі жінки збилися в чергу.

Лозинська довго не відчиняла буфета. Черга починала невдоволено гудіти — часто траплялося, що буфетниця зволікала з продажем, бо розфасовувала і приховувала привезений товар для родини. Гудіння на сходах стихло, відколи розпочалася торгівля.

Баревичева вийшла з сіткою, з якої стирчало дві рибини.

На зупинці, біля дошки оголошень з яскравою афішею про двосерійний індійський фільм, збиралися підлітки. У сандалях на босу ногу пройшов зі своїм псом Німий.

Тикєну кликали сусідки, але вона казала їм не чекати, бо ще має одну справу.

«Послухайте, Кухарський, — Тикєна підбирала слова, — а ви не могли би зловити для мене пса?»

Кухарський примружив заплиле синяком око:

«А ваш шо, втік?»

«Втік, а ту знаєте…»

«Дисєтка».

Тикєна кивнула на знак згоди.