«А мама?»
«Вона за тим не дуже».
Митниця від якогось часу перетворилася на прохідний двір. Митницькі роди, що вважали себе місцевими, хоча хтозна звідки й коли прийшли до селища їхні предки, спочатку недовірливо поставилися до переселенців, а потім до того, що хлопці почали привозити з війська росіянок, білорусок, татарок із Донбасу, Уралу і Підмосков’я. Місцеві дівчата вискакували заміж за солдатів, що служили в Чорткові. Один такий прибився до Кланцаччиної Михалінки. Після Мехаметового весілля Михалінка втратила будь-яку надію, що Іван опам’ятається й прийде до неї жити. Але час минав — у молодого подружжя Мехаметів через рік народився син, і тоненька смужка надії, що тремтіла в Михалінчиній свідомості, зникла, як павутинка. Прийняла Михайлінка узбека-прапорщика. А через пів року вже стояла на автобусній із двома чемоданами і трирічною дочкою, яку тулила до себе Варвара. Виїхала Михалінка до Ульяновська. Узбек Міша безперестанку повторював Варварі на автобусній: «Всьо будєт, мамаша, харашо».
Навесні перед Паскою прорвали колгоспні ставки — потічком пішла риба. Глибокі сніги топилися несподівано швидко, та й крига після лютої зими важкими брилами напирала на береги. Ось чому дамби й не витримали такого напору. Ще зранку шум стрімкої течії, переповненої рибою й подрібненою кригою, наближався до Митниці. Потічок розширився, набух, як сонна артерія, захоплюючи на своєму шляху окрайці берегів. Течія широким засягом змивала залишені на зиму в городах підгнилі дерев’яні опудала, діряві відра та зрушувала камені, через які люди переходили потічок. Гул наростав, біг наввипередки течії, попереджав про небезпеку. Першими помітили весняний рибохід школярі, що нипали під мостом. Там, де течія потічку досягала півтора метра вшир, вони зривали мерзлу шипшину. Усе, що залишилося після горобців і синиць, потрапляло до кишень. Розломиш таку ягоду — натреш волохатим насінням долоні, а тоді помастиш обличчя однокласниці — і бідне дівча цілий урок чхає, бо свербить шия або пашать щоки. Ще здалеку, бо кущі росли не над самим потічком, а де їм забагнеться, найстарший із тієї хлопчачої зграї — верховода Івасенко, побачив сильну течію, що викидала на сніг разом із потрощеною кригою рибу. Перед їхнім зором відкрилося небачене — риба не поміщалася в руслі, вона пливла одна по одній. Більша випихала меншу на берег, перекидаючись у повітрі, наче від кисневого голоду в спекотні літні дні. Івасенко визбирав зі снігу рибу й почав запихати, скільки міг, у кишені пальта. Він забув про все на світі, а найперше про волохате шипшинове насіння, яким хотів натерти однокласницю Надьку. У нестримному потоці бовталися коропи, карасі й окуні. Про чудо дармової риби встигли переказати батькам хлопчики, що побігли наввипередки домів. Коли до потічка прибіг із‑за залізного склепу шеверногий Пуда, щоб на власні очі побачити чудо, про яке гули в селищі, злодійкуваті Долотки вже наладовували перший мішок. Усім у них керував однорукий дідо. Пуда побіг під міст, але одумавшись, повернувся до Долотків і поросив у них позичити мішка. Долотки збрехали, що не мають. Тоді Пуда помчав додому. Якщо б хтось тієї миті дивився йому вслід — то не зрозумів би, як ноги Пуди, виписуючи такі вісімки під час бігу, доносять його до потрібного місця. Поки він повернувся, на обох берегах потічка стояло стільки людей, скільки буває на весіллях або похоронах. Івасенки прибігли з мидницею і двома виварками. Навіть пожежники Несторцьо й Довгий примчали й тягнули шланг до потічка, штовхаючи людей. Ніхто цим лежебокам не вірив, що випадково приїхали набрати в резервуар води. Рибу брали голими руками! За годину риби поменшало. Збовтана течія заспокоїлася. Видно все, що було в тих промислових ставках, остаточно спливло. Що вдалося впіймати — впіймали, а решта потрапила в Джуринку, річку ширшу і глибшу. Долотки вирішили наздогнати те, що не втрапило до їхніх рук. Зрозумівши, що в потічок допливають залишки, вони завели мотоцикл із коляскою й, долаючи сніги, доїхали до Старого млина, а звідти бігом на Джуринку. Закинувши кілька сітей, наловили ще зо два десятки коропців разом із дрібними ковбликами й карасиками. Видно, решта таки попливла аж до Дністра.
Рибу смажили з понеділка до суботи, а риб’ячий запах оповив Митницю так, наче вона була справжнім рибальським селищем. Митниці пощастило того рибоходного року ще з одним — відкрили фельдшерський пункт. У просторій, збудованій за Австрії, на кілька кімнат хаті, хворих приймала фельдшерка. Інколи приїжджали лікарі з Чорткова. Фельдшерський пункт обладнали сяким-таким медичним устаткуванням. Коли надходила осінь, а за нею зима, тобто коли шляхи до Митниці спочатку розкисали, а потім їх задувало снігами з полів, то єдиною надією на спасіння була фельдшерка. Взимку фельдшерський пункт взагалі-то зачинявся. У приміщеннях було холодно. Грубки й комин, давно нечищені, погано розпалювалися. Ось чому фельдшерку кликали додому, якщо хтось хворів. Діти переважно хворіли на застудне: кашель, ангіна, грип. Тоді фельдшерка брала свій нікельований чемоданчик із двома шприцами на цілу Митницю. Один більший — для дорослих, а менший — для дітей. Припасалася ампулами й, незважаючи на погоду чи пору доби, йшла до хворого. Найчастіше — збивати дітям гарячку. Розпалювалося у грубі, у подовгастому металевому футлярі кип’ятилися шприци. Після цілого дня катання на лижах із високого горба перед Джуринкою, який діти висковзали, у кінці невеличкого трампліна утворювався лід. Якщо морози були тріскучими, то річка перемерзала навіть у мілководних місцях, а коли мороз попускав — вода підмивала лід, і він кришився. Цілий день, ковзаючись на лижах, дітлахи їли волохаті зерна шипшини та сніг. Кущів шипшини вздовж Джуринки чимало, щоби ягід вистачило птахам та бахурам, яких не докличешся додому.
Одного такого дня, надвечір, у фіолетових сутінках, Пуда вилетів із трампліна й шугнув на окраєць криги при березі, провалившись у воду. Намокла одежа, лижі тягнули вниз. Пуду швидко витягнули хлопці, але одна лижа пішла на дно. Болонієва куртка й байкові штани швидко вкрилися крижаною плівкою. Поки мокрий Пуда дійшов додому, мороз устиг схопити його горло, і до вечора ним теліпало від гарячки. Пудина мама взяла алюмінієву ложку, притисла йому язик. Горло було червоне, наче вугіль у пічці. Параска заметушилася й, накинувши на себе футерко й грубу хустину, побігла до фельдшерки. Жар пробирав — Пудою трясло. На кухні пахло нафтою. Параска, обліплена снігом, повернулася і стала чекати фельдшерку.
Баревич їхав до Чорткова на суд — чекав рейсового автобуса. Вбрався в зеленкуватий із білими тонкими смужками костюм і синю лавсанову сорочку. День у Чорткові не базарний — тому митницьких на автобусній небагато. «Менше розпитуватимуть», — думав Дмитро. Старший внук Сашко, який кілька років навчався в спецшколі, хлопець злодійкуватий і брехливий, утримувався під арештом у чортківській тюрмі. Нині мали судити. Вставши вдосвіта, Дмитро підголився електробритвою, змастив лице дешевим одеколоном. Тикєна попрасувала штани, злежані в шафі. Це вона переконала чоловіка одягнути костюм, який він кілька разів хотів продати. Випивши ячмінної кави, Тикєна почала завертати в газету передачу.
«Може, вдасться передати…» — сказала вона, знаючи наперед відповідь Дмитра.
«Я йому передам, скурвому синові», — бо відколи Вірка привезла Сашка з Казахстану — Баревичі втратили спокій. Але передачу взяв.
Побачивши свого ровесника, сухоребра Маринка, яка їхала на бадання до шпиталю, запитала:
«До кого їдеш, Митре?»
Баревич прокашлявся, сплюнув зелене харкотиння й по-господарськи розтер мештом:
«Та, так до савбезу чогось кличут».
«Як будеш, то запитайсє, чи будут підбільшувати пенсию? Я чула, шо будут».
«Єсли скажут мені — то ти перекажу».
Автобус під’їхав до зупинки. Горстка людей стала перед дверми. Першою прошмигнула Маринка. В автобусі майже всі місця були зайняті. І щоб не сидіти поруч із Маринкою, яка цілу дорогу розпитуватиме про те і се, Баревич пройшов між рядами й утиснувся на бамбетлі ззаду. Сидіти там було незручно — у спину грів мотор, а з задніх дверей крізь діри заносило порохами.
До Митниці Баревич повернувся останнім рейсом. Додому не пішов — піднявся на другий поверх чайної. У подовгастому приміщенні, за кількома столиками сиділи шофери. У буфеті не було нікого, а з кухні, звідки видавали замовлення, доносився жіночий сміх. Буфетниця Лозинська, певно, пішла замовляти закуску. Баревичеві на суді ніхто не дозволив передати приготовлену Тикєною сітку, тому з чим поїхав — з тим і приїхав. За склом холодильника стояло кілька салатів, порізані з цибулею оселедці й ковбаса. Дмитро вирішив, що візьме сто грам і закусить тим, що призначалося для Сашка. Прийшла Лозинська в накрохмаленому білому фартуху. Буфетниця привіталася й, почувши Дмитрове замовлення, почала наливати з відкоркованої пляшки «Столичної». Піднесла мірку вгору й на око визначила сто грам.
«Не доливаєш?»
«Та вам ніколи не вгодиш», — віджартовувалася.
Останнім часом Дмитрові пригадувалося дитинство. Воно поверталося, щоб розгладити зморшки на його серці. Перше, що згадувалося, — як вони з Юстином Микуляком та ще кількома хлопцями грали на Ставищі в кічку. Дмитро з Юстином вчилися в гімназії, і там на шкільному спортивному майданчику грали у футбол і крокет. Приїжджаючи до Митниці, гімназисти показали ровесникам гру в крокет, але ті, зігравши раз чи два, відмовилися і продовжували грати в улюблену всіма кічку. Згадався й той день, коли Юстин необережним ударом по підкинутій вгору палиці перебив сухожилля правої руки Долоткові, синові найбіднішого митницького селянина. Саме це каліцтво вбереже в майбутньому Долотка від військової повинності. Баревичеві того ранку не хотілося йти грати. Юстин прийшов по нього й випросив. Навчання в гімназії розпочиналося через два тижні. І хлопці використовували останні дні ферій, забавляючись із сільськими ровесниками. То рибу ловили біля Млина, то підстерігали на городах кротів, заливаючи їхні нори водою. Саме того дня напустився на селище туман. Було так біло, що за два кроки в деяких місцях не можна було побачити перед собою нічого. Учора ще був теплий вересневий день, а під ранок позимніло. І невідомо звідки, може, спочатку з русла Джуринки, спливли догори білі густі смуги, які накрили всі вулиці та околиці селища. Туман наче забинтував усе. Юстин сказав, що пограти в тумані буде цікаво. На Ставищі все-одно хтось вигнав пасти худобу, тому гравці знайдуться, запевнив він. Брести вулицями в пелені густого туману було цікаво. Назустріч Дмитрові з Юстином виринали голоси й постаті, а потім, як і хлопці, зникали в тумані. На Ставищі справді зустріли кількох пастухів, серед яких і Долоткового сина. Гру розпочали з того, що послали Долотчиного виламати кілька гнучких палиць із верболозу. Тим часом Дмитро з Юстином прихопленим мисливським ножем проштрикали місце під ямку.
Дмитро штрикав, а Юстин вибирав розпушену землю. Долотчин повернувся з п’ятьма палицями для гравців. Патик, який підкидатимуть у повітря й битимуть із розмаху по ньому, виламали з дикої яблуні. За час приготування до гри туман трохи розсіявся, і можна було вдалині бачити темну річку. Після кількох ударів Юстин щосили замахнувся, коли Малий Долотка підліз збоку, щоби поправити яблуневий патик на ямці. І в ту мить Юстин щосили траснув по руці. Малий скулився, зайшовшись сильним плачем, схопився за руку. На місці удару рука посиніла, як базник. Від того часу рука в хлопця теліпалася, а Микуляки, щоби загладити синову провину та щоби справа не дійшла до суду, як Долоткам радили вчинити, вділили їм чверть шнура поля.
«Як тоді підліз малий Долотка?!» — запитував себе Баревич із почуттям провини, наче то вдарив він, а не Юстин.
Над селищем удень падали курячі дощі, а ночами згорілими сірниками зсипалися зорі. Кашель душив Дмитра і вдень, і вночі, не даючи ні жити, ні вмерти.
Здавалося, що ночами він чує, як пливуть річкою срібні карасі, долаючи тяжку воду, куди звалювалася від полохливого доторку якогось звірка намокла глина.
8
Критай і Стефанишин влетіли на мотоциклі під вантажений лісом ЗіЛ із причепом.
Пуда прибіг останнім. Кілька місяців тому він повернувся з допоміжної Пробіжнянської школи-інтернату. Втік, не добувши до закінчення навчального року. Покрутившись у Чорткові, з’явився в Митниці. Коли Пуду питали, а скільки буде два на два, то він весело відповідав: «Капуста». Мабуть, в інтернаті Пудині відповіді на уроках були такими ж веселими, бо влітку хтось привіз йому свідоцтво про восьмирічну освіту. А нащо воно йому? Параска Лабанда, Пудина мама, спуталася з рудуватим Німим, що розкидав коровам силос і згрібав гній. Старший куди пошлють. Пуду Німий і Параска зачали на фермі. Німий, накидавши надвечір за могорич фіру силосу, показав Парасці, що має пляшку самогонки й закуску. Їхня зміна закінчувалася, на фермі залишався тільки черговий. Вони випили, а потім Німий, торкнувшись грубою рукою Парасчиних грудей, завалив її на купу соломи. Накинувся на неї зі звіриною силою. Параска навіть писнути не встигла, як відчула міцну долоню на своїй волохатості. З рота Німого пінилася слина. Лабандиха відчула, що її середину обпік гарячий струмінь, випущений Німим, і через дев’ять місяців народився Пуда. Ще перед народженням дитини, коли Німий бачив Параску, що наперед себе несла великий живіт, він щось радісно вигукував, звертаючи увагу інших доярок. Вони здогадалися, що батько дитини — Німий. Після народження Пуди, названого Віктором, Німий недовго пожив із Лабандихою. Не раз її бив і щипав. До чотирьох років Вітя ріс німим, хіба інколи з його вуст зривалися незрозумілі слова: «Пуда, Пуда». Сусіди казали, що дитина перестрашена. Вітю водили до знахарок зливати віск. Парасці переказували, що коли Німий помічав десь сина, то намагався, як умів, щось сказати. Звуки виходили з батькового рота грубими, зі слиною — і малий утікав. У віці шести років Пуда заговорив. Якраз тоді, коли Пуда став міцно на ноги й виріс вищим за кущ полину. До цього віку Вітя лише вигукував так само, як Німий. Виглядало, що дитині передалася батькова німота. Але трапилося чудо — Пуда почав вимовляти окремі слова, а з часом навчився вкладати їх у речення. Звичайно, розвиток Пуди відрізнявся від ровесників. Хлопець просидів по два роки в першому і другому класі митницької школи, навчившись читати по складах і сяк-так писати. Учителі просили Параску забрати сина до Пробіжної. У зошитах малого Пуди рясніли чорнильні плями й незрозумілі малюнки. Ровесники всіляко знущалися над ним. В однієї Пудиної однокласниці зникла кулькова ручка, яку її старший брат, що служив у Німеччині, передав демобілізованим однополчанином. Дівчинка пишалася ручкою, а школа заздрила, бо в ні в кого іншого такої ручки не було. У крадіжці запідозрили Пуду. На шкільному стадіоні, за туалетом, його побили, а після уроків кілька хлопців начепили на підозрюваного картку «Злодій» і повели вулицями селища. Гурма котилася вуличками. Бідного Пуду штовхали в боки, били по голові. Він рюмсав. Дитячі сльози образи за несправедливість, які він розтирав брудними руками, котилися щоками. Пуду підвели додому — і зі сміхом розбіглися. Ручка, як згодом з’ясувалося, опинилася в портфелі поміж витертими до дір складками. Батько дівчинки, перевіряючи всі закамарки портфеля, знайшов згубу в одній із таких дір. Але доля Пуди була вирішена. Параска їздила з Пудою до Чорткова двічі, раз — до відділу освіти, а другий — на медичну комісію. На початку жовтня, коли Пуда розпочав навчання в третьому класі, його перевели до Пробіжної. Приїжджав тільки на канікули, просиджував удома, наче боявся, що його скривдять.
Новина про аварію поширилася миттю. Пуда біля чайної побачив автоінспектора — старшого лейтенанта Квасницю, якого побоювалися всі водії на трасі Митниця-Джурин. Забирав, сучий син, водійські права, штрафував, а під час жнив крутився на току. Минулого року піймав Никольця, який в останній день жнив висипав на причіп свого тракторця пів бункера пшениці. І хоча Никольцьо відкупився, продавши півторарічного бика і ялівку, але тяганина тривала пів року. А кому потрібна та тяганина?
На чотирнадцяте жовтня в Митниці припадав празник. Квасниця непомітно заїжджав до селища. Заганяв свій міліцейський бобик за чайну. Поки в церкві правилося — заходив у гості до секретаря парткому колгоспу Івана Прокіпчука. Служба Божа в церкві правилася зранку, а до приїзду Квасниці у Прокіпчука стіл накритий. Сиділи й гостилися до вечора. На прощання жінка Прокіпчука впихала Квасниці торбу празничного, запрошуючи приїхати наступного року з дружиною. Надвечір, коли в різних кінцях Митниці починалися співи, Квасниця виходив на гостинець — і чекав. Празничні з’їжджалися до родини чи до знайомих колгоспними вантажівками, мотоциклами та фірами. І коли вони, завівши мотори, виїжджали на гостинець, тут на них чатував Квасниця. Більш метикуваті одразу петляли селищними вуличками, виїжджаючи на польові дороги. Кому потрібно було гостинцем — потрапляли у Квасничині руки. Зупиняв вантажівку. За кермом сидів захмелілий шофер, на кузові — празничні. Для перевезення людей на кузові, за правилами, потрібно було облаштувати дерев’яну будку з написом «Люди». Будки не було, путівних листків — також. У кабіні, поруч із шофером, напихалося більше людей, аніж дозволялося. Зупиняючи порушників, інспектор назбирував у кишеню міліцейського кітеля п’ять-шість водійських посвідчень. Завтра-післязавтра порушники стовбичитимуть у коридорі чортківської автоінспекції, вимолюючи повернення посвідчень. Не задурно, звичайно, знали, що Квасниця будується біля автобусної. Було й таке у Квасничиній службі: йшла до клубу весільна процесія — молоду вели дружби, молодого — дружки. Кланялися всім по дорозі. За молодими Мельники з Несторцьом грали весільних маршів, перепочиваючи під час поклонів. Розписалися молоді в будинку культури, віднесли букети до Невідомого солдата й почали розходитися зі своїми гістьми, аби продовжувати весільну забаву. А тут під’їхав до клубу бортовим газоном троюрідний брат молодої Ромба. Гості, переважно молодь, вирішили повертатися до молодої в кузові Ромбиної вантажівки. Дружки потягнули також молоду, та не хотіла, але вмовили. Проїхавши гостинцем, Ромба різко звернув ліворуч — і погано зафіксований борт відчинився. Весільні посипалися, наче пшениця з мішка. Падали одне на одного в порослу травою фосу. Ті, хто звалився з кузова першими, поламали собі руки й ноги, а ті, хто летіли за ними, тільки потовклися. Молода замість весільної постелі, приготовленої для першої шлюбної ночі, розляглася на залізному ліжку в травмпункті районної лікарні. Родичі та знайомі також заполонили шпитальні палати. Забандажоване весілля через тиждень повернулося до Митниці. Ромбі дали півтора року умовно, присудивши роботу за місцем проживання. Пом’якшувальною обставиною суд вважав те, що ніхто, на щастя, не загинув.
Нині, коли два хлопці злетіли з мотоцикла, відкинуті сильним ударом від ЗіЛа, біля місця аварії зібралося чимало люду. Була неділя. Люди поверталися з церкви. А тут таке! Біля ЗіЛа стояв розгублений водій, спершись на навантажений лісом-кругляком причіп. Дали знати фельдшерці, а з контори передзвонили до Чорткова. Чекали на швидку. Фельдшерка намагалася привести постраждалих до тями нашатирним спиртом, але больовий шок притуплював їхню реакцію.