Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

[Цісарсько-королівська Армія K.u.K.]

Для штабу фон Ремена військові фотографи ранньою весною відзняли панораму Язлівців. «Якщо росіяни наступатимуть, то найкращі позиції захопити містечко, — міркував фон Ремен, — з флангів. Одні — з боку Новосілки, а інший — з боку Малих Заліщиків. Наступати навпрошки, навіть зламавши першу лінію, важко було би будь-якій армії — високі горби, порослі грабовими лісами, захищали містечко. Здолати такі перепони легше піхоті, але не кавалерії, тим паче без підтримки артилерії».

[Великий князь Міхаіл Алєксандровіч]

Після здобуття Язлівця військами генерала Щербачова в червні до Золотого Потоку приїхав великий князь Міхаіл Алєксандровіч. Ще в лютому 1916 він пробув двадцять вісім днів у Копичинцях, про що залишив щоденникові записи. Записи свідчили, що штаб 2-ого кавалерійського корпусу, яким він командував, розміщувався в Копиченцях, а штаб 7-ої армії генерала Щербачова — в австрійському Гусятині. У кожному записі Міхаіл Алєксандровіч згадує, що чи не щодня пише листи або надсилає телеграми Наташі Брасовій, своїй морганатичній дружині. Наслідком бурхливого кохання було народження 1910 року сина Георгія. Міхаіл Романов таємно повінчався з Брасовою у Відні 1912 року. У Копиченцях великому князеві призначили конвой, тобто охорону під командуванням підполковника Пантєлєєва. Великого князя, окрім охорони, постійно супроводжуватимуть Ларька (граф Іларіон Воронцов-Дашков), Керім (ротмістер Кабардинського кінного полку Керім Хан Ериванський), Вязємскій (князь Владімір Алєсєєвіч). У Копиченцях на початку 1916 року війська перебували зиму, тому особливого командування від великого князя ніхто й не очікував. Тут він написав свій духовний заповіт, багато читав, відвідав фільварки в Шмаківчиках, Чорнокінцях і зустрівся з губернатором Чарторийським. 28 березня виїхав із Копиченець з князем Бєгєльдієвим і княгинею Ігнатьєвою двома автомобілями до Кам’янця. Там на них чекав особистий вагон, причеплений до потяга. У січні 1917 року Міхаіл Алєксандровіч востаннє відвідає театр воєнних дій у Галичині й Ладомерії, пробувши якийсь час у Надвірній, але в передгір’ї Карпат пошарпані імператорські війська застрягнуть.

15 червня бої перенеслися за Стрипу та в деяких місцях за Дністер. Штаб 2-ого армійського корпусу генерала Флуґа ще до 20 червня знаходився в Язлівцях і тільки наступного дня рушив уперед за військами, що йшли в наступ. Зрозуміло, що великі втрати, яких зазнав корпус Флуґа, не дозволяли блискавично розвивати наступ. Шалений опір групи генерала Бйом-Ермолі та Південної армії Ботера на деякий час стримали російський наступ.

Літо було спекотне.

Резервні російські полки купалися в річках, фотографувалися, а за кілька кілометрів від них передові частини Щербачова здобували місто за містом.

9

Про народження Дмитра Баревича говорили різне. Одні — що пологи приймали офіцери кавалерійського полку, інші — що при народженні дитина ледь не задушилася пуповиною, яка стиснула тендітну шийку. Були й такі, що бачили, як юна мама сама перерізала пуповину ножем і, обгорнувши спідницями тільце новонародженого, пройшлася гола Митницею. Одні казали, що народився він на язловецькім полі в російському шанці. Інші плели про народження в домі Коритовських, куди забрав молоду Баревичеву її черговий коханець — російський кавалерист. А Попідлідвзеленікукурудзи божився, що Дмитро народився в пивниці, у домі Баревичів, під час наступу на Язлівець. Казав, що сам бачив пологи. Брехунові, звісно, ніхто не вірив, але це була свята правда. Продовжувач чоловічої лінії роду Баревичів попросився на світ Божий у червні 1916 року. Місце, де йому призначалося побачити світ, називалося Митницею, а його мама Настя Баревичева до самої смерті збереже таємницю про Дмитрового батька. Бо навіть вона, офіційна наречена вчителя Петра Урбана, ґвалтована офіцерами й солдатами різних армій, не була впевнена, чиє сім’я присмокталося й пустило корінь у її молодому лоні. Цю таємницю спробувала розгадати Анна-мурзиха, мама Насті. Перше спало їй на думку, що Настя зачала від російських солдатів. Потім, коли на голівці немовляти почало з’являтися темне волоссячко, згадала про турка, привезеного Настею з Горб-Долини. Але врешті переконала себе та інших, що батько хлопчика — австрійський обер-лейтенант Малер.

У транві 1916 в Баревичів розквартирувалися піхотинці Чернігівського полку. Анна, прислухавшись до розмов солдатні, зрозуміла, що вони очікують наказу наступати. Перед ранком зчинився гарматний гул і тривав аж до обіду. Стало зрозуміло — почалося. Під Митницею двигтіла земля. Селищем підкидало. Будинок Баревичів хилитався, здавалося — стіни розлетяться, а дах накриє всіх, хто там є. До обіду російська артилерія припинила обстріл. А тоді вдарили австрійці й перегаратали пів селища. Анна-мурзиха помітила, що Настин живіт помалу опускається вниз, і пологів можна очікувати вже ось-ось. «От, холєрна дівка, — думала Анна, — вибрала собі днину». Того ж дня дім і обора Баревичів опустіли. Розквартирований полк почав займати передові позиції за селищем. Наступного дня москалі повторили обстріл. Відповідь австрійців цього разу виявилася такою нищівною, що митницькі поховалися в пивниці та ями, щоби пережити нещадний вогонь. Анна з Настею перебралися до пивниці. Тоді згоріло пів Митниці. Багато погинуло на Тій Горі, куди скерували найбільший вогонь. Анна, боячись за Настю, яка нагадувала гуску, бо ходила під ваготою живота, перевалюючись із одного боку на інший, знесла дві мидниці, кілька рушників і простирадл. Очікуючи найгіршого — чи вдасться знайти у цій веремії кушарку? — захопила про всяк випадок пляшечку горілки й ножа. Ножем Анна переріже пуповину, якої не зможе перекусити. Запаслися на якийсь час харчами. Під час найбільшого обстрілу з австрійського боку Анна ще раз вибралася з пивниці нагору, бо забула свічку й сірники. До виходу приставила драбину.

Настя поволі, підтримуючи однією рукою живіт, зійшла в суцільну темряву, яку розсівало бліде світло двох каганців. Коли канонада накрила маленьку перестрашену Митницю, як мишу мітлою, своєю розчепіреною вогненною долонею, Баревичева відгородилася від світу дверцятами, але не зачинила їх на колодку. Настя примостилася під стіною. Анна наперед почала приготовляти місце для породіллі в найдальшому кутку пивниці. Настя тяжким поглядом спостерігала за мамою: як вона ставить мидниці, поруч яких стоїть заздалегідь набрана з Червоної керниці вода. Хто ж знає, як довго триватиме наступ і коли розродиться Настя? У глибокій ямі мурованої пивниці за якийсь час людей набилося стільки, що сморід сечі перебивав запах підгнилої бараболі. У глибині, у правому кутку ходили справляти нужду чоловіки й жінки. Чоловіки сцикали по камінних, замшілих зеленою муравою стінах, а жінки, розчепіривши ноги, іржавими струменями зволожували глиняну долівку. Найгірше було, коли хто йшов у куток із булькотливим шлунком. Усі відсувалися якнайдалі. Щойно припинявся обстріл, хтось відчиняв дерев’яні дверцята до пивниці — провітрити, а ззовні ввалювався запах пороху з димом. Всидіти було неможливо, але виходити назовні — то наражати себе на смертельну небезпеку. Запахи диму, горілої соломи й людських екскрементів Настя відганяла від себе долонею. Селище горіло. Коли Баревички вилізуть драбиною з пивниці з завиненим у конопляну верету немовлям, то побачать, що половину їхнього дому розвалено снарядами. Вікна висітимуть у повітрі, ледве тримаючись за сволоки й фаціяти. У глибині, за домом, на місці стодол зі стайнями — купи каміння і цегли.

Відчувши наближення пологів, Настя закусила один кінець своєї хустки, зав’язаної по-молодицьки, і погладила живіт. Вона покусувала почорнілі вуста, ледве стримуючи стогін. Болі напливали хвилями. Над домом Баревичів перелітали артилерійські снаряди, двигтіла земля, і, здавалося, трясло цілим світом. А коли з митницького боку російська артилерія вдарила гаубицями, Настя відчула, що по її литках потекли теплі пологові води. Надійшло миттєве полегшення — їй здалося, що вага живота зменшилася вдвічі.

Для всіх було таємницею, як опинився в пивниці з Баревичами Попідлідвзеленікукурудзи. Йому ж ближче було перебігти до о. Феліштана. Але брехун сидів у ямі під домом Баревичів, розповідаючи різні брехні. Анна та й інші перехованці були вдячні, що Попідлідвзеленікукурудзи в таку тяжку годину з ними. Потім, по війні, переповідатиме, як злетіла в повітря корова з Баревичевої стайні й упала на кушарку, по яку його послали, бачачи, що в Настиному соромі застрягла голівка немовляти, а породілля заціпеніла від страху. Тоді Анна послала Попідлідвзеленікукурудзи по кушарку. Де ж її шукати? Грубими посвистами летіли над Митницею снаряди й тонко тяли кулі карабінів. Вибухи відлунювали далеко під Язлівцями, але гучна луна канонади поверталася до Митниці. Бух-бах. Ба-а-а-а-ах-бу-у-у-у-ух. Вогонь перекидався від стріхи до стріхи. На Тій Горі, куди долітали австрійські снаряди, горіла кожна хата. Легенький липневий вітерець, наче шаленець із сірником, переходив із подвір’я на подвір’я й торкався сухої соломи. Попідлідвзеленікукурудзи прибіг до кушарчиної хати. Побачив, що оглухла кушарка сиділа на мішку бараболі з образом Богородиці на колінах. Сиділа перед хатою, наче навкруги нічого не відбувалося, і заворожено дивилася на вогонь, що пожирав солом’яні стріхи хат. «Вона — мішіґіна», — сіпнулася жилкою на скроні думка в Попідлідвзеленікукурудзи. Він прокашлявся, бо дорогою надихався диму, і схопив кушарку за руку. Тягнув силоміць за собою. Щойно вибігли на язловецький шлях — прицільним пострілом рознесло кушарчину хату, а тоді Попідлідвзеленікукурудзи відчув ослаблу кушарчину руку й тяжке її тіло. Від кулі кушарка присіла, і брехун, побачивши на сорочці червону липку пляму, залишив її на гостинці. Тільки-но відбіг, як снаряд, що потрапив у хлів, виніс звідти вибуховою хвилею корову. У повітрі шматки корови розлетілися, наче їх розділив селищний м’ясар. Передні ноги з коров’ячою головою впали на вже мертву кушарку. Її після наступу поховали разом із коров’ячою головою, бо відділити одну від іншої було неможливо.

У Насті опустився живіт — почалися пологові конвульсії. Не дочекавшись Попідлідвзеленікукурудзи з кушаркою, навколо неї скупчилися жінки. Найкраще було б перенести її до хати, але обстріли не припинялися. То там, то тут гриміли вибухи, і Анна, змивши руки й ножа горілкою, перерізала пуповину. Тільце новонародженого з потьоками материної крові обтерли й загорнули в білу півку. Брехунові пощастило: ні кулі, ні снаряди його не драпнули. Він прибіг до пивниці сказати, що вбита кушарка лежить на гостинцеві. Щойно Попідлідвзеленікукурудзи заскочив до пивниці — почув вереск новонародженого й перехрестився. Майбутній господар дому, п’яте покоління від Гриця Баревича, заходився плачем — мабуть, від щастя народження. Поруч, укрита веретами, тихо стогнала Настя. На другий день, коли фронт пересунувся з Язлівця ближче до Стрипи й Бучача, з пивниці Баревичів люди розійшлися по своїх хатах. Анна внесла в дім немовля. За нею ввійшла Настя й без сил упала на постіль. У неї довго не припинялася кровотеча.

З митницького неба осипалися серпневі звізди. Вони падали ночами, перестиглі, з невидимої небесної грушки. Настя знала, ту грушку трясуть ангели. Ще малою думала, заглядаючи в темне склепіння неба, що за Язлівцями, де живуть інші люди, їх визбирують по дорогах, як кінські гімнюхи для мащення стін. Настин батько Данило записав дівчинку до гімназії в Чорткові, організованій місцевим адвокатом та кількома вчителями-українцями. Він винайняв у місті для дочки помешкання неподалік будинку Ісака Мослера, у домі якого дві кімнати першого поверху займала гімназія. З-поміж засновників української гімназії зустрічаємо й Петра Урбана, молодого вчителя — абсольвента Віденського університету. Настя була єдиною ученицею серед двадцяти гімназистів першого набору. Кількарічне навчання й перебування в Чорткові змінило її. Вона збагнула, що в книжках приховані від інших різні країни й люди, яких вона ніколи не бачила й не зустрічала. У гімназійній бібліотеці можна було прочитати кілька віденських газет і львівське «Діло». Книжки з географії, астрономії, фізики й літератури замовляли у Львові, Тернополі та Чернівцях.

Зустріч Насті з Петром Урбаном була звичайною зустріччю учениці з учителем. Урбан викладав природничі науки та вів гурток із астрономії. Записавшись до гуртка, Настя побачила різноманітні мапи зоряного неба, які вчитель показував під час занять. А коли на власні заощадження й позичку з банку Урбан придбав телескоп, то мандри чортківським небом, сповненим таємниць, стали для Насті улюбленим заняттям. Коли вона на літо поверталася до Митниці, то вислизала з дому опівночі, вилазила по драбині на дах стодоли і спостерігала за сузір’ями, про які вже знала. Урбан розповідав про сонце й місяць, про календарі, пов’язані з циклами небесних світил, про сонячні й місячні затемнення, про скупчення зір, що називалися Чумацьким шляхом, Волосожаром і Квочкою. Настя стежила в серпневому небі за меткими кометами з вогняними шлейфами, за звіздами, що мчали стрімголов. Одного разу Анна, прокинувшись, не знайшла дочки в ліжку. Вийшла на подвір’я й побачила, що Настя сидить на драбині, приставленій до стодоли. Анна перелякалася, подумавши, що Настя — сновида. Стягнула обережно дочку з драбини й уклала до ліжка, а зранку поділилася нічною пригодою з Данилом. Данило за сніданком запитав Настю про нічний випадок.

«Я вивчаю небо», — відповіла дівчинка. І розповіла, що вчитель Урбан радив усім гімназистам роздивитися небо, щоби восени поділитися своїми спостереженнями.

«Я записалася до гуртка пана Урбана».

Данило переглянувся з Анною. Батьки впевнилися, що з Настею все гаразд — дитина пізнає світ.

«А хто він, Настю, цей учитель?» — запитала мама.

«Не знаю, вчить нас фізики й астрономії».

Учитель познайомив учнів із календарями. Розповів, що від того, на якому місці неба знесеться тепле яєчко сонця й зимне яєчко місяця, залежить кількість годин, днів і місяців у році. Розповів, що у світі євреї живуть за своїм календарем, християни й магометани — за своїм.

«Навіть, — сказав Урбан, — у китайців існує свій календар, а роки називаються іменами тварин».

«Якими?» — зацікавився хтось.

«Пацюк, Бик, Тигр, Кріль, Дракон, Змія, Кінь…» — сміх перервав перелік китайських років. Дивно було це чути дітям пшениці.

«А як називатиметься 1915 рік?» — запитала Баревичева.

Урбан погортав книжку:

«Рік Кроля».

«А 1916?» — вона хотіла уявити себе в недалекому майбутньому шістнадцятирічною.

«Дракона, — відповів учитель. — А чого тебе цікавлять ці роки?»