Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Амброзія очікувала, що питатимуться що-небудь про нічний рейвах.

Але мовчали й пили каву. Вдавали невиспаних, позіхали.

«Дожилися, — не витримала Бенціровська. — Мусимо тримати язик за зубами — прикидатися сліпими і глухими».

Надєждіна з Ковалєнковою перезирнулися.

«Жандарми арештували вночі Вікторію», — прошепотіла Бенціровська і спіймала тривожний спалах на лиці Надєждіної, який та швидко погасила.

Ковалєнкова пила каву. Усі в домі знали, як вона любить солодке. Щоразу, коли снідала, напосідалася на конфітюр. Нині Ковалєнкова, що приторговувала презервативами з благородних сортів риби, помішувала срібною ложечкою каву й зовсім не торкалася солодкого.

Надєждіна цього ранку була не в гуморі.

З тягучої ні про що розмови під час сніданку Бенціровська зрозуміла, що обидві хочуть якнайшвидше забратися з дому.

«Мабуть, буде сніг, — сказала Ольга. — Щось голова розболілася».

«Зимно, — підтримала подругу Ковалєнкова. — Цілу ніч було зимно».

«Перед снігом завжди тихо», — погодилася Амброзія.

«Хоч би не зараз, — сказала Надєждіна. — Хочемо піти до земської крамниці».

«Та де ж та Євка?» — розлилося по коридорах дому невдоволення Амброзії.

Відколи Куліковська зайняла місце зниклої Сари Роботнік, ставши першою красунею лупинарію, дозволялося їй більше, аніж іншим. Того дня, коли Євка, виходячи з білизною, спіткнулася на порозі об Вікторію, минув рік. Бенціровська, упізнавши у Вікторії, чия то дочка, змилосердилася, бо Чортків, дізнавшись про випадок із родиною Куліковських у Віареджіо, довго гудів. Амброзія домовилася з лікарем із військового лазарету, щоби той оглянув дівчину. Заплатила за лікування та ліки, дозволивши рік приходити до її дому без будь-якої оплати. Лікар подякував. Уперше навідався через пів року. Пробув цілу ніч із Вікторією і, прощаючись, сказав Амброзії, що побував у раю. Через те, що Куліковську хотіли всі й до неї шикувалася черга, яку вміло перетасовувала Бенціровська, зважаючи на чини, інші дівчата Вікторію ненавиділи. А коли прибули Надєждіна й Ковалєнкова, між ними й Куліковською пролетіла блискавка. Одного разу у вбиральні в приступі істерики Надєждіна мало не задушила Вікторію. А трапилося ось що: Надєждіна, щоби допомогти своїй подрузі Ковалєнковій позбутися риб’ячих презервативів, запропонувала Вікторії купити кілька десятків. «Тоді, коли будеш із клієнтом, — запропонуєш, — порадила Надєждіна. — Хто ж у таку пору відмовиться?» Куліковська сказала, що не потребує. «Чому?» — запитала Надєждіна. Тоді Вікторія пішла до свого покою й повернулася зі жменею американських, вкладених в алюмінієві пуделечка, презервативів «Merry Widows». Вікторія попрямувала до вбиральні — і тоді на неї несподівано накинулася Надєждіна.

Наприкінці грудня 1915 року хтось передасть Вікторії поштову листівку через лінію фронту. Листівка з зображенням Язловецької фортеці без перешкод потрапить до рук адресатки — і вона її прочитає. З тексту, якби хтось зацікавився, з’ясовувалося, що мешканку будинку Бенціровської запрошує на зустріч австрійський офіцер Еліяс. Зустріч той Еліяс призначив під час Різдва у Язлівцях. Вікторія інколи зникала з Чорткова на певний час, кажучи, що купує у прифронтових селищах харчі, але Надєждіна й Ковалєнкова здогадувалися, що за цим криється таємниця. Ользі Надєждіній пощастило знайти ту поштівку, написану німецькою мовою з готичними заголовними літерами. Куліковська на радощах випурхне з дому в густий снігопад. У поспіху не зауважить пропажі. Поштівку підбере на сходах Надєждіна й передасть до жандармерії обер-офіцеру Худолєю. З написаного стане зрозуміло — австрійський офіцер Еліяс запросив її до Язловець. «Куди, куди? — перепитав сам себе Худолєй, не вірячи — в такі морози і сніги! «Як вона переходить кордон? — питав сам себе обер-офіцер, — у якому місці?»

На вулиці перед «Брістолем» євреї розчищали сніг. Унтер-офіцер піхоти, показував одягненим у пальта й хасидські сюртуки чоловікам, що де зачищати. У «Брістолі» розмістилися полкові канцелярії, інтендантські служби і жандармське управління. Прибувала фельд’єгерська пошта, від’їжджали до передових частин посланці. Під час кожного снігопаду комендатура збирала по місту євреїв для чищення снігу. Розчистивши вулицю до костелу Домініканів, євреї закинули свої рискалі на плечі й пішли домів. Чорнильні сутінки прийшли ночувати з Вигнанки на прочищену вулицю. «На ранок євреїв приведуть знову», — подумав Худолєй, вдивляючись у густе снігове мерехтіння, підсвічене одиноким ліхтарем.

Як потім розповість на допиті Куліковська, п’ятнадцятирічною дівчинкою вона побачила лейтенанта Еліяса Малера. Трапилося це випадково, так як усе в житті — на вулиці біля «Брістоля». Того дня з мамцею вони виходили з цукерні, накупивши додому солодощів. За годину мали зустріти батька. Тепер Вікторія не зривала кульбабок і не бігла до татуся, щоби швидше притулитися до смоляного запаху кітеля — а підставляла для поцілунку щоку, як доросла. Малер поспішав у якійсь справі до готелю. У маленькому Чорткові, розповідала Вікторія, люди зустрічалися одне з одним так часто, що коли хтось помирав, то не вірили, кажучи «та я його чи її вчора ще бачив». Зі слів Вікторії, вона закохалася в Еліяса з першого погляду. З того часу мамця, помітивши зміни, відправила Вікторію до своєї кузенки на фільварок над Дністром. Перебувши там до осені, дівчина ще більше затужила й навіть щиро зізналася Худолєєві, що хотіла втопитися, щоночі уявляючи, як Малер побиватиметься за нею.

Дністер того літа був зимний від затяжних дощів, а цьотка, попереджена про те, що відбувається в молодій голові, не залишала Вікторію на самоті. Довелося Куліковським після повернення дочки додому спровадити дівчину до Львова, підозрюючи в неї психічні розлади. Повернувшись до Чорткова, Вікторія знову зустрілася з Еліясом — цього разу молодого офіцера супроводжували до ресторації дві панни. Одну, дочку графа Козєбродського, Вікторія знала. Інша була їй незнайома. Тепер ночами дівчину мучили ревнощі. Вікторію повезли до Криниці. Там вона захворіла на скарлатину від води чи мишачого посліду, який виявили в хлібові однієї з пекарень, ось чому вона знову опинилася в цьотки над Дністром. Батьки з молодшими братами виїхали до Віареджіо. Вона переповіла Худолєю про страшну морську трагедію. Через рік Вікторія, приїхавши з наддністрянського села до Чорткова, у якому постійно перебувала під опікою, викликала через візницю Берка лейтенанта Еліяса Малера на побачення. Вона освідчилася Малерові за тиждень до оголошення війни. Краса Вікторії стривожила Еліяса. Він не сказав, що її кохає, але вдихнув запахи, що випромінювало її тіло, і залишив відбиток своїх теплих губ на тонкій долоні. Полк Малера, очевидно, з наказу вищого командування залишив місто. Еліяс не встиг її попередити. Довідавшись про це, Вікторія вирішила також залишити Чортків. Слухаючи розповідь Куліковської, Худолєй розумів: якщо їй повірити, то ця красива повія з дому Бенціровської — невинна. На будь-які авантюри жінок і чоловіків штовхає пристрасть. Де ця пристрасть сидить — у серці, легенях, печінці, між ногами? Вікторія також розповіла, що в австрійському літаку перелетіла лінію фронту й опинилася в Язлівцях. Що штовхнуло цю юну панну мерзнути посеред поля й чекати аероплана, не знаючи, долетить він чи не долетить?

«Ви підозрюєтеся в шпигунстві на користь нашого неприятеля», — сповістив Вікторію обер-офіцер, коли вона попрохала напитися.

«Єзу, в якому шпигунстві, пане офіцере?»

«Ну ви ж чомусь переходили… перелітали лінію фронту?»

«Так, щоби побачитися з Еліясом».

«Тобто ви не заперечуєте, що бачилися з австрійським офіцером?»

«Ні, пане офіцере, я бачилася з ним».

«Тоді в нас усі підстави вас звинувачувати».

«Що це означає?» — запитала Вікторія.

Наступного дня за обідом Маврикій доповів Давидову про допит арештованої повії Вікторії Куліковської.

«Вона зізналася?»

«Ні, пане, поручнику, — сказав обер-офіцер, — припускаю, що вона не винна».

«Не винна — перелетівши, з її слів, лінію фронту? Я уважно прочитав учорашній протокол допиту».