Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відколи в жовтні 1915 року австрійські та німецькі частини вступили до Белграда, Петро Урбан і Федір Критай воювали поруч. Петро форсував Саву, а Федір перейшов Дунай. Разом зі своїми підрозділами атакували місто, втягнувшись у кількатижневе протистояння з сербами. Вуличні бої тривали вдень, а після обіду стрілянина затихала до ранку. Австрійці, здобувши місто, влаштували стихійний військовий парад. Звичайно, їх ніхто не вітав. Вікна і двері будинків, вулицями яких проходили переможці, були наглухо зачинені. Тисячі белградців, пам’ятаючи ґвалт, грабунки й екзекуції цивільного населення, подалися вслід за відступаючими сербськими військами. Австрійські й німецькі частини, залишені в Белграді, бо передові пустилися наздоганяти переможених, гасили пожежу, грабували вцілілі крамниці, придушували поодинокий слабкий опір цивільних.

Федорову частину, що перебувала до кінця жовтня в Белграді, переправили до міста Ніш, з лівого флангу її атакувала болгарська армія. Там він пережив ще одну річкову переправу через Велику Мораву, а 30 листопада Федора поранило шрапнеллю. Це було вже в Албанії. Звідти в санітарному возі він повернувся до Белграда. Петра після белградської битви залишили при військовій комендатурі. Завдання військового загону, очолюваного поручником Урбаном, полягало у придушенні будь-якого вуличного опору. Підлеглі Петра заходили в будинки, звідти потім лунали постріли, після яких австрійський вояк, віддавши свою душу за кайзера і принца, ще лежав якийсь час посеред вулиці. Урбан із товаришами заходив у будинки і знаходив прочинені двері квартири, з якої стріляли. За злочинцем, звісно, і слід вичах. Вояки розгледівшись, забирали собі речі, які їм подобалися, — і йшли до наступного під’їзду. Вони навіть не дивилися на вбитого, з якого ще витікала тепла сукровиця. А що? Урбан дасть знати похоронній команді, вона й підбере. Сморід від диму, тлінних останків солдат і цивільних після тривалих вуличних боїв довго залишався в повітрі. І тому в будь-кого застрелений австрієць викликав огиду, а не співчуття.

Для Федора зустріч із Петром серед цього божевілля війни була гірша смерті.

Але вони зустрілися на одній із вулиць, коли Федір виносив із лазарету померлих. На тих, що померли вночі, зранку чекав санітарний віз. І хоч медсестри, не шкодуючи морфію, полегшували останні хвилі їхнього земного життя, морфій лише притуплював біль. Шансів вижити в них не було. Зранку легко поранені вояки разом із санітарами допомагали виносити покійників. Серед них і Федір. Петро впізнав свого краянина у зарослому вусами і бородою пацієнтові зі зграбними рухами рисі, незважаючи на те, що шрапнель продірявила Федорові м’які тканини лівої ноги. Кістки, дякувати Богу, вціліли, а рани затягнулися. Федір кульгав. Коли Петро шарпнув Федора за рукав і той обернувся, Урбан побачив темні, як весняні води Джуринки, очі Критая. Хтось вирішив їх зіткнути лобами на белградській вулиці, щоб вони разом сіли їсти білий духмяний хліб. Поручник Урбан щойно вийшов із пекарні на вулиці Теразійській, поруч із аптекою «Код цара Душана». Вони відійшли вбік. Вояки Урбана сіли на сходи будинку навпроти, очікуючи, поки їхній офіцер поговорить зі своїм знайомим. Вони не знали, ким доводиться лейтенантові Федір. Були в їхньому підрозділі поляки, словенці, хорвати і румуни з Баната. Говорив із ними Петро німецькою, але найчастіше кожен із них звертався до поручника своєю.

Заскрипів санітарний віз, померлих цієї ночі повезли в напрямку найближчого цвинтаря. Повільне торохтіння воза й поцокування кінських копит роздерло тишу. І навіть зустріч Критая з Урбаном виглядала невірогідною. І хліб, який поручник хотів поділити поміж своїм загоном, а тепер з’їсть із Федором, — усе виглядало дивно. Дивно, як війна й життя на війні. Санітарний віз поволі їхав догори звичним маршрутом — вузькою, як прорізь у замку, вуличкою.

Несподівано перед втомленими війною Критаєм і Урбаном, які сиділи під будинком, посередині чужого міста, вихором промчав кавалерійський загін.

«Може, помиєш руки?» — запитав поручник Урбан після того, як промчали кавалеристи.

Федір махнув рукою.

Тоді Петро розламав навпіл подовгастий, як голова коня, білий буханець і простягнув його односельцеві. Сиділи, спершись об сіру стіну будинку. Сиділи і їли. Навколо них ще палав Белград, кудись поспішали військові пожежники. Потім з’явилися біженці — і старий серб, що гнав череду овець, незважаючи ні на кого, покрикував на баранів, наче на пасовищі.

Ця зустріч не тішила Критая, бо поміж ним і Петром стояла Настя. Обом проколола серце трояндовою шпичкою. Не знати, чи дівчина любила Петра, але перед війною погодилася на шлюб із ним, і Баревичі тішилися доччиним вибором. Затаїв образу Федір Критай на Петра і здушив своє серце, наче молоде голуб’я. І ось нині спитав лейтенант кульгавого солдата, назвавши солодке дівчаче ім’я Баревичевої Насті, чи той що-небудь чув про неї. Петро відповів, що нічого не знає. Листів не отримував від початку війни, бо Митниця під москалями.

Хліб заїли синіми сливками. Пригостив Федір, витягнувши їх із глибокої кишені шинелі.

Петро, залишивши Критая самого посеред порожньої вулиці, пішов зі своїми вояками до комендатури.

Тепер Федір Критай був під Язлівцями.

У розмові з майором Вінклером Федір розповів, що йому знайомі всі дороги та стежки до Митниці. Хвалився, що навпомацки може зайти до селища. Майор поцікавився: звідки у Федора така упевненість? Критай відповів, що він сам із Митниці, а до Язловець находився дитиною пішки.

Напередодні Пасхи Критай отримав наказ перейти лінію фронту й дістатися Митниці. Залишивши позаду поруйновану язлівецьку фортецю, зайшов у лісок, що переповзав через високий пагорб. Критаєві потрібно було перейти цей ліс, аби дістатися рівнини, за якою були Сині озера і Горб-Долина. А звідти, оминаючи російські позиції, спробувати потрапити до селища. У лісі, на одній зі стежок, йому перебігла дорогу худюща, вимащена лісовим болотом лисиця. Критай хотів подивитися, куди вона біжить, але потемніле за зиму хутро сховалося за чорними грабовими стовбурами. У верхів’ях крон копошилися ворони, готуючись до весняного шлюбного часу. У лісі траплялися ще де‑не-де латки снігу. Федір перейшов лісисту гору надвечір. За цілий день він утомився, але перепочити вирішив у гайку перед Горб-Долиною. Йому ще знадобиться сила, щоб перебігти туди, коли сутінки накриють поля. За останніми деревами просвічувалося митницьке поле. Критай добре бачив російські шанці. Він помітив російських спостерігачів. Виліз на міцне дерево і став чекати ночі. Поки йшов, то розігрівся й ніякого холоду не відчував. А на дереві, розхитаному пронизливим вітром, відчув як по спині пробігли сироти. З російських позицій ліс і поля хаотично просвічував прожектор. Боячись несподіваної атаки австрійців, світло прожектора до світанку розливалося по землі й по небу. О четвертій ранку, коли Федір задрімав, збоку Митниці почулися дзвони. Він здригнувся, перехрестився і зліз із дерева. Знав, що спостерігачі й варта змінюються кожних три години. У ці хвилини прожектори завмирали. І це був короткий час, щоби Федору вдалося добігти до бузкового гаю. А звідти — вже якось до Горб-Долини. Як? Він ще не знав. Але прожектори не вимикалися, вони тільки завмерли. У нього було кілька хвилин, щоби рвучко добігти до гаю. В одну мить йому згадалася лисиця. Як прудко вона перебігала. Критай уявив себе тою лисицею. На мить він позичив у неї чотири ноги й, не чекаючи вже ні хвилі, пригнувшись, вибіг із лісу. До бузкового гаю метрів триста. Федорове серце калатало. Здавалося, воно вилетить через вуха або вивалиться з писка. Він біг, бачачи перед собою темну пляму бузкових кущів. Якби хто спостерігав за Федором цієї миті, коли він ставав з кожним подоланим метром прудкішим за лисицю, то запримітив би, що в суцільній темряві нестримно рухається темна цятка. «Ще трохи, ще трохи, ще трохи», — відбивалося ритмом у Критаєвому мозку. І коли він із розгону влетів у кущі бузку, обдерши лице об покритий тонкою кіркою криги сніг, з його утроби вивалилася смердюча юха сніданку. Федір відхаркався. Витерся снігом, полежав, перевернувшись на спину. Над головою у плетиві гілля висіло перехняблене пташине гніздо. Густий потік світла російського прожектора на мить розлився по бузкових кущах. З того місця, де Федір дочекався світанку, він знав, як непомітно перейти до Горб-Долини. З глибокого видолинку до перших хат Язловецького кінця — шапкою докинути. Невідомо, у якій з них можуть ночувати російські солдати. Звичайно, що ночують поблизу фронтових позицій. Не будуть же змінювати вартових і спостерігачів, ідучи з іншого кінця селища? Поміркувавши, вирішив Федір іти одразу до церкви, щоби замішатися в натовпі односельців під час Пасхальної служби. Коли він про це подумав — селищем розбрехалися пси, запіяли когути й заіржали коні.

Церква з надламаним хрестом після авіаційного бою в митницькому небі скидалася на курку з перекушеним гребенем. Але цього Федорові ще не видно — туман забілив видолинки вуличок. Дорогою ледь не зіткнувся з трьома москалями. Вони вийшли з Бурмейчиної хати висцятися. Критай чув дзюркотання молодих струменів. Він приріс до широкого стовбура ясена. Брови й вуса в нього змокріли. Вітер наганяв пасма туману. З хати вийшло ще троє. Федір здогадався, що це спостерігачі. Трійця і справді рушила в напрямку Язлівця. Туман забілив їх. Прокашлюючись, віддалилися від Федора. Критай намагався йти стежками. Біля Червоної керниці спустився у видолинок потічка й берегом, прокрадаючись, дійшов до містка. Потічок впадав у Джуринку. Лівий берег річки вивищувався над пологим правим.

Федір Критай не знав, що через тиждень опісля їхньої з Петром зустрічі Урбана заколе вилами старий серб в айвовому садку. Це трапиться в Земуні, передмісті Белграда. У розпанаханий живіт старий насипле достиглої айви. Убивцю розстріляють. Загін Урбана вислали до белградської околиці перевіряти розвідувальну інформацію про цивільний опір. Урбан сам увійшов у двір, де порався старий чоловік. Поручник привітався, але старий відмовчався. Він зривав айву і складав на розстелену квітчасту домоткану верету. «Глухий як пень», — подумав Петро. Туман, народжений цього ранку над річкою Савою, перемішавшись із запахом медових плодів айви, розносив солодкавий дух. Живіт Петра з виваленими кишками, звідки витікала липка кров і ранішня їжа, накрили шерстяною хустиною. Пораненого лейтенанта перенесли на санітарний віз, але не довезли. Він втратив багато крові й знепритомнів, не доїхавши до лазарету. Тією ж вуличкою, в яку можна було пропхати тільки ключ, бо така вузька, попри аптеку «Код цара Душана», на сходах якої їли білий хліб Петро з Федором, тиждень опісля повезли на цвинтар нещасного Петра. Лейтенант Петро Урбан закінчив війну з айвою в животі, плодів якої ніхто в поспіху не вийняв. Можливо, з нього виросли айвові дерева, що тепер духмяно пахнуть щовесни. І той запах — через воєводинські рівнини і хребти Карпатських гір гінкі вітри доносять до Митниці. Трапиться диво, коли польська пошта у 1920 році принесе до Баревичів поштівку зі знімком — Петро з товаришем по службі Хаїмом Дермером. Розбираючи кореспонденцію в поштовому відділені містечка Н., поштар виявить сотні залежаних листів та листівок, які далі цього відділення й не пішли. Ось так відправлена фотокартка з листом, датованим 1915 роком, через п’ять років дісталася Митниці.

Федір дочекався темряви. Він підстеріг легку здобич — Попідлідвзеленікукурудзи. Той не очікував побачити Федора. Попідлідвзеленікукурудзи з перестраху ледве ворушив язиком. Але віддихавшись, отямився. Вони пішли до о. Феліштана. Залишивши Критая біля дзвіниці, Попідлідвзеленікукурудзи позаглядав попід вікна парохового дому. Знову почали брехати пси. Збоку горішнього фільварку кавалерійський ескадрон із гуркотом з’їхав до річки. У хліві cкрізь терли рогами об жолоби корови отця Феліштана. Певно, що обидві були ківними. Паніматка Катерина ретельно вела календар тільності, бо отець порався зі своїм садком. Вона розрахувала, що після Пасхи в їхньому господарстві з’явиться приплід. «Який нині день?» — питалася часом паніматка. Отець, думки якого були біля айвових дерев, відповідав не відразу. Він брав із полиці «Календар Руського Народного Союза в Америці на рік звичайний 1914» і, послинивши пучку вказівного пальця, перегортав сторінки. Знаходив місяць і число. «Квітень, — казав до прикладу, — число третє». А тоді знаходив ім’я якогось святого й бідкався, що забув пом’янути під час недільної літургії. «Нічого, — відповідала на те паніматка, — пом’янеш тої, що прийде». І додавала, що реченець для їхніх корів, за її припущеннями, вже надходить. Про це розповів Федорові, повернувшись, Попідлідвзеленікукурудзи. З хліва доносився сопух прілої соломи, перемішаної з коров’ячим лайном і сечею. Піяли чимось сполохані на бантах кури, яких удень відстрілювали солдати, а ночами тягли по оборі куниці. Теплий коров’ячий дух нагадав Федорові батька, Саверка Критая, який повторював, щоби знати, буде твоя дитина, коли виросте, ліворукою чи праворукою — то дивися, якою рукою схопиться за пуцюрину. Усі його хлопці вперше хапалися лівою рукою, а тоді за них хапалася смерть. І тільки один із десяти Саверкових синів, Федір, схопився вперше правою. «Може, тому й вижив», — марикував собі Критай. Федір пригадав, що якось дня, коли йому виповнилося, може, з десять років, батько сказав, що нині вони поведуть до бика сорокату ялівку Ксеньку. Між Ксеньчиними рогами виднілася біла цятка, схожа на віфлеємську зірку. Федір чув, як батько говорив мамі, що ялівка літиться. Вивівши того ранку Ксеньку на обору, спочатку напоїли її. Пила спрагло. З морди тяглася липка зеленувата слина. Старий Критай вів Ксеньку за мотузок, а малий Федьо виламаним із верболозу бучком підганяв. Усі, хто траплявся їм того ранку на шляху, казали помагайбіг. Вулиця, де жили Критаї, знала, що десятирічна корова в них здохла з застряглим у проході ненародженим телям. Ноги теляти стирчали, безсила корова не могла виштовхнути його назовні. Тоді кілька хлопів узяли мотуззя, прив’язали до ніг теляти й витягнули мертвим. А корова, полежавши на оборі до ранку, випустила зелений дух. То трапилося в травні. Мухи з мурахами обліпили вилізлу з проходу сіру плаценту, — і за кілька днів з’їли. Митниця зазвичай збирала гроші погорільцям та тим, хто втрачав дійну корову, допомогла й Саверкові — він купив ялівку.

«Тату, — весело говорив Федьо, — а як Ксенька народит тилє, то буде мати з ким балакати на Свєтий вечир».

«Та вона може балакати і з курми».

«З курми? — засумнівався Федьо. — А про що вона з курми би балакала?»

«Не знаю, може, про сніг».

«А кури знают коровєчу мову?» — не вгавав малий.

«А певно шо знают».

Так вони вийшли на дорогу до фільварку. Там, на панських луках пасся Босяків бик. Критай домовився з Босяком, щоби той також прийшов. Чорний бик симентальської породи, якого Босяк відкупив у Коритовських за грубі гроші, прив’язаний шнурком, поволі ремиґав траву. Критаї підвели ялівку і стали чекати на Босяка. Удалині виднівся панський дім і господарські забудови. А тут, куди прийшли Критаї, — великий лан для випасу худоби форналів Коритовського. Лан збігав через невеликі пагорби до Ставищ. Бик у Федьових очах виглядав грізним. Опустив свою масивну голову, щипнув трави й висрався. Федьо прикрив рукою носа, але смердючий запах швидко порозносили потоки вітру. Босяка чекали, бо минулого року бугай розпоров корову, приведену з-над Дністра. Босяк привітався, витягнув із землі кілок і, не відпускаючи шнура, повів бика до ялівки.

Фельдфебель Критай на третій день непомітно повернувся до Язловця. Розвідав, що другий корпус генерала Васілія Флуґа розквартировано в кількох місцях, і повідомив майора Вінклера й обер-лейтенанта Пфайфера, що в Митниці перебувають підрозділи 26-ої і 49-ої піхотних дивізій, а на фільварку — кінно-артилерійський дивізіон.

[Російська імператорська армія. РИА]

За сто кілометрів від Митниці та Язлівців у колишньому прикордонному Волочиську 2 квітня 1916 року відбулася нарада Південно-Західного фронту. На нараді були присутні командуючий 8-ою армією генерал-лейтенант Калєдін, 7-ою — генерал від інфантерії Щербачов, і 9-ою — генерал від інфантерії Лєчіцкій. Командуючий фронтом генерал Брусілов виклав план майбутньої наступальної операції, затверджений у лютому Ставкою Верховного Головнокомандуючого в Могилеві. Усі командуючі армій висловили сумнів щодо успіху запропонованого наступу. Їхні аргументи Брусілов відкинув. 18 квітня на з’їзді командуючих армій прийняли директиву № 311. На 7-му армію генерала Щербачова, частина якої утримувала позиції саме в місці, що цікавить нас найбільше — Митниці та Язлівцях, покладалася розробка основної наступальної операції. З протилежного боку оборонялися Південна армія фон Боттера. У самих Язлівцях розміщувалися війська австрійського генерала Адольфа фон Ремена. Генерал Дмітрій Щербачов головний удар поклав на 2-ий армійський корпус генерала Васілія Флуґа, якому з правого флангу допомагатиме 3-я Туркестанська стрілецька дивізія генерал-майора Віктора Нагаєва, а з лівого — 2-ий кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Гусейна Хана Нахічеванського. Приготування корпусу Флуґа до наступальної операції розпочалося відразу після ухваленої директиви. До першої оборонної лінії австрійців, котра охороняла Язлівці, з Митниці було не більше двох-трьох кілометрів. Другу ж лінію оборони звели за Стрипою. За другою тягнулася третя. Навіть якщо Флуґ проломить першу лінію й захопить Язлівці, а Нагаєв із Ханом Нахічеванським зможуть одночасно утримати фланги під час контрудару, то форсування ріки неминуче стримає наступ. Необхідно, вважав Щербачов та його штаб, провести масовану артпідготовку для успішного просування піхоти й кавалерії. Залучити наявні авіаційні апарати. З Чорткова перекидали кінно-артилерійський і мортирно-артилерійський дивізіони. Для форсування Стрипи готували понтонний дивізіон. У містах Росії формувалися загони Червоного Хреста, які направляли до Чорткова. До Волочиська почали прибувати потяги з медичним устаткуванням для польових і стаціонарних госпіталів.

[Язлівці]

Навесні 1916 року Язлівці мали такий вигляд, наче ніякої війни в околицях не було. Шлях через Бровари на Бучач — єдиний, звідки можна було армії фон Ремена отримувати допомогу — резерви й боєприпаси на випадок нападу росіян, — був відкритим. Поруйнований замок, вірменська церква й польський костел утворювали в містечку архітектурний трикутник і виділялися серед покритих соломою будівель. За Язлівцями Стрипа входила в густі ліси й кам’янисті пагорби. Там австрійська оборона була особливо дірявою, бо покладалися на неприступні каньйони.