Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перед самим Різдвом, після того, як Еліяс сповістив про сестрин подарунок, Пфайфер запропонував запросити молодих панянок із Бучача. Висланий із Відня різдвяний короп, куплений у славній на цілу імперію рибній крамниці, стимулював еротичні бажання молодих і здорових чоловіків, які нудилися на війні. У посилці, принесеній Критаєм, Еліяс знайшов усе згідно зі списком: завиненого в марлю коропа, дві плитки шоколаду, дві пляшки червоного вина, пляшку вермуту та в окремій пачці яблучний віденський струдель.

Офіцери пили вермут. Обличчя грубаса Остеррайхера від алкоголю набрякало буряковим кольором. Обер-лейтенант Пфайфер розповідав про першу чортківську красуню в борделі Бенціровської, якусь Вікторію Куліковську. Про дім Бенціровської Пфайферові обмовився полонений російський корнет. Пфайфер дізнався від нього про дівчат із борделю, а передовсім про Куліковську. З опису — Пфайфер присягався, що то свята правда, Куліковська була обдарована незвичайною красою й гострим розумом. Ординарець Критай не вступався — продовжував вовтузитися в кімнаті, аби більше почути про таємничу панянку. А про що ще могли б говорити троє ровесників, яким виповнилося по тридцять років? Про філософію? Поезію? Віденські струдлі? Вони говорили про те, про що говорять у їхньому віці на війні всі.

«А яка вона?» — запитав Остеррайхер.

«Ох, вона така приваблива, що той, хто один раз побачить її — не забуде, ця гостра краса переріже серце навпіл. А ніч із нею запам’ятовується на все життя, — відповів Пфайфер. — Таке розповідав, панове офіцери, російський корнет».

«От би підглянути її хоч крізь вічко дверного замка», — зітхнув грубас.

Малер підійшов до вікна і, дивлячись, як падає сніг, запитав:

«Як вона називається, Міхаелю?»

«Вікторія Куліковська».

«Мені здається, що я її знаю, панове!»

«Звідки?» — засміявся грубас Мартін.

«До війни я служив у чортківському полку. Родина Куліковської загинула на курорті. Про це говорило все місто. Утопилися під час шторму. Вона виховувалася в тітки, на якомусь фільварку. Смішно, але Вікторія освідчилася мені».

Пфайфер присвиснув.

«Так, — продовжив Еліяс, — за тиждень до війни».

Офіцери допили вермут. Еліяс сказав Критаєві, що уважно слухав п’яне офіцерське базікання, занести коропа на офіцерську кухню і простежити за приготуванням.

Нарешті Пфайфер, розігрітий вермутом, вирішив здивувати товаришів:

«Панове, я готовий її привезти до Язлівця!»

«Овва, — присвиснув тлустий Остеррайхер. — Як? Чи пан обер-лейтенант переправить її «Альбатросом»»?

«Вікторія буде з нами зустрічати Різдво. Тут, в оцій кімнаті», — і схильний до авантюр Пфайфер перевернувся на бік і заснув.

Зранку Еліяс запитав Пфайфера:

«А як імам?»

«Пусте», — відповів Міхаель, обдумуючи план спровадження Вікторії.

У середині грудня, за два тижні до Різдва, прибула група турецьких офіцерів. Між ними був імам. Турків швидко розселили. Обер-лейтенант Малер, знавець східних мов, і молоденький імам Гусейн, випускник стамбульської медресе, зустрілися. Імам прибув із батальйоном майора Назрі-бея. Сам майор займав цілу кімнату в сусідньому будинку. Військовий духівник п’ять разів здійснював молитви, слідкував за їжею, яку готували на кухні, та щоп’ятниці служив у Вірменській церкві, де турки облаштували собі мечеть. Ікони, патериці, хрести позносили на хори, царські врата закрили брезентом, щоби не бачити людських облич. До церковного начиння імам поставився поштиво — сам стежив і просив солдат нічого не пошкодити. Для Малера та його товаришів сусідство імама не викликало жодних заперечень чи незручностей. Сусіди-австрійці влаштовували собі святкові столи з вином і м’ясними наїдками, привозили молодих панянок із Бучача. Треба сказати, що навіть знання турецької мови не наблизило Малера до імама, бо той тримався зоддалік. Звичайно, Малер говорив не надто добре, хоча під час першого знайомства процитував кілька віршів Сааді, які були пересипані арабізмами й персизмами. Імам із того читання зрозумів половину, але похвалив Малера за знання поезії та мови. 24 грудня 1915 року припадало на п’ятницю. У п’ятницю імам Гусейн розпочинав свій день молитвою фаджр і готувався з солдатами до спільної молитви джума-намаз.

У Пфайфера було п’ять днів, щоб виконати свою обіцянку перед товаришами по службі. Спочатку він написав коротку записку від імені Еліяса: «Панно Вікторіє, від часу нашої зустрічі минуло два роки. Війна, як бачите, змінила багато чого. Незабаром Різдво, і я зі своїми товаришами хочемо запросити вас до Язлівця. У нас буде короп із віденської крамниці самого пана Фіша. Якщо ви згідні — то сани вже чекають біля вашого будинку — вигляньте просто у вікно. Ваш Еліяс». Прочитавши записку, Вікторія все зробила, як описав Міхаель, підписавшись Еліясом. Вона визирнула у вікно й побачила сани. Збігла вниз. Бенціровській сказала, що відлучиться на кілька днів, бо прихворіла її родичка. Бенціровська пропустила брехню повз вуха, бо ніякої родички у Куліковської в Чорткові та околицях не було. Сани примчали з Куліковською під Митницю. З-за лінії фронту почулося джмелине гудіння одномоторного літака. За штурвалом був Годвін Брумовський, найкращий летун імператорських повітряних сил. На прохання Міхаеля Пфайфера, Брумовський навпомацки, у пелені суцільного снігу, посадив літак на майданчику російської авіації — запасному летовищі для «Муромців». Він забрав Вікторію — і вони злетіли, кружляючи над Митницею. Розрахунок Пфайфера виявився точним — у таку снігову негоду, що встановилася за останні дні, ніяка російська авіація не літатиме. А Брумовському щастило, він із заплющеними очима був здатен посадити літак навіть глупої ночі. Коли Вікторія Куліковська, обсипана снігом, увійшла до кімнати, то за довгим столом в очікуванні сиділи Еліяс, Мартін і Міхаель. Кімната засвітилася від усмішки, якою вона обдарувала всіх. На столі у подовгастій мисці для рибних страв лежав приготовлений короп в оточенні пляшок рому, вермуту й вина. Пів ночі офіцери приймали Вікторію — їли-пили, а пів ночі з кімнати сусідів молодий імам чув схлипи й зойки. Австрійські офіцери наступного дня не виходили з кімнати, а тільки вибігали до виходку й миттю поверталися назад. Після Різдва знову повалив сніг. Місце, на якому стояли літаки, треба було розчищати, аби Брумовський зміг би злетіти з Вікторією. Пфайфер вислав своїх розвідників, які прочистили смугу для Брумовського. Коли літак злетів і взяв курс на Чортків, Пфайфер, проводжаючи поглядом цятку літака, сказав Еліясові й Мартінові:

«Вогонь, а не жінка», — і Малер з Остеррайхером мовчки погодилися.

Зустріч із Еліясом розчарувала Вікторію — і вона віддалася всім трьом.

Цілу ніч тоді над Язлівцями світив холодний, завбільшки з куряче яйце, місяць.

Брумовський щасливо повернувся, і Куліковську довезли на вулицю ті самі сани, що забрали її три дні тому.

Надєждіна, зустрівши Вікторію, поцікавилася здоров’ям тітки.

«Ліпше», — відповіла Вікторія, забилася у свою кімнатку і проспала добу. Снилося, що вона кружляє над Чортковом. Потім її розбудила Бенціровська і сказала, що прийшов Нікітка Нєфьодов.

Не думав, не гадав Федір Критай, що його полк перекинуть із Сербського фронту сюди, під Язлівці. Ще два тижні тому в Белграді Федір зустрів Петра Урбана. Сербську столицю щойно зайняли австрійські частини. По вулицях було видно незначні руйнації. Розбите сербське військо під натиском австрійців відступило до Чорногорії та Албанії. З албанського узбережжя Адріатичного моря на французьких військових кораблях уцілілі рештки сербів переправили на грецький острів Корфу. Покидаючи окуповану батьківщину, солдати й офіцери співали тужливу пісню переможених. Сербська армія конала на чужому острові від хвороб і виснаження, і померлих від тяжких переходів через албанські й чорногорські гірські перевали ховали в землі, або без жалю скидали в море.