Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Не знаю».

Хіба вчитель і учениця могли знати, що саме 1915 буде роком смерті Урбана, а наступного 1916 Настя розродиться в пивниці власного дому сином, який не дізнається імені батька.

Через чотири роки після розмови про календарі Урбан заручиться з Настею.

Найбільше книжок — про це знали учні державної й української гімназій у Чорткові — зберігається не в крамниці Марґуліса й навіть не гімназіальних бібліотеках — вони живуть у палаці чортківського рабина. Павло Бабин, найбільш здібний учень, підслухавши на ринку розмову двох хасидів про вченість і книжки ребе, запропонував товаришам пробратися до палацу й подивитися, чи насправді Ісроель Фрідман володіє таким багатством. До Бабина пристало кілька хлопців і Настя. Змовницька шайка підбила на цю авантюру також учня державної гімназії Хаїма Мослера. Хаїм, який кілька разів зі своїм батьком заходив до рабина у двір під час юдейських свят, добре знав, з якого боку можна підступитися до палацу. Хаїм також підтвердив, що бачив у палаці високі шафи з книжками різними мовами, але зажадав, щоби змовники відвели його до цукерні й купили все, чого він забажає. У Бабина вибору не було — і він позичив у Насті гроші. Хаїм виявився ще той хрунь — набивав свій широкий рот, обсипаний рудим ластовинням, усіма ласощами, що були в цукерні. Після того, як Хаїм відвідав цукерню двічі, Бабин із приятелями примусили Хаїма вести їх до палацу. Той викручувався, але притиснутий аргументами про цукерню, змушений був призначити час відвідин дому цадика. Коли закінчилися гроші, Павло піймав Хаїма в коридорі будинку на виході і пригрозив розплатою за невиконану обіцянку. Змовники, яким було по одинадцять-дванадцять років, пішли за Хаїмом бічними вуличками до палацу Фрідманів. А щоб не привертати уваги, запаслися папером і олівцями — переписували будинки, начебто таке завдання їм заповіли в гімназії. Дійшли до огородженого палацу, побачили у дворі силу-силенну бричок.

Тільки-но Чортків облетіла звістка, що Ісроель Фрідман віддає чотирнадцятирічну дочку Хаву за златопільського ребе Цві Аріє Тверського, зворохобилися міські хасиди. Розворушився мурашник. В усіх єврейських крамницях тільки було й мови про майбутнє весілля Фрідманової дочки. У ребе майже щороку траплялися весілля, поки не поодружував одного за одним усіх чотирьох синів. Минулого року старшу дочку Міріям видав за сина свого кузена Менахема Нухемома Фрідмана зі Штефанешті. О, що то було за весілля!

На весілля, яке справляли в палаці ребе, прибула не одна сотня гостей. За ними спостерігали тисячі цікавих очей містян. Вулицями Чорткова неможливо було пройти, їх заповнювали хасиди, які стікалися до дому цадика, мов потічки до ріки. У такі дні жандармська комендатура стягувала додаткові сили з Бучача й Гусятина. Хасидські двори Галичини, Буковини й Волині мчали на бричках, щоби встигнути побачити зустріч молодого з молодою у дворі Фрідманів і засвідчити свою глибоку пошану ребе. До ребе з’їжджалися перед шабасом віровизнавці з усієї Галичини й Буковини. У вікнах світилося. Подвір’я скидалося на ярмарок в Улашківцях. Одні, щойно прибувши, переносили свої куферки з одягом і книжками в дім. Інші, вітаючись одне з одним, поселялися в бічному будинку для гостей. Хаїм декого з прибульців знав: він шептав Бабину на вухо, що той сивий — ребе з Гусятина, а той ґелеватий — із Бучача, а цей рудий, як сонце, — з Садгори. Якби діти пшениці знали, кого вони бачили на рабиновому дворі, то могли б колись переповідати своїм онукам про цвіт і галуззя хасидських дворів, які постали перед їхніми очима. Але ті, про кого з захопленням говорив Хаїм, були для Павла чи Насті порожнім місцем. Бачили вони, що кожен із прибулих привіз на весілля подарунки. Хаїм прицмокував язиком. Хлопець уявив, якими багатими будуть у Фрідманів Суботні й весільні столи. Тиждень у чортківських пекарнях випікали халу й білі булки. Скубали гусей на подушки й перини, які забере з собою панна молода, коли залишить батьків дім. З обпатраних курей і гусей, зачеплених за крила на гаки, стікала кров. Різники побожно дотримувалися кошерних приписів Тори. Топили гусячий смалець, яким змащуватимуть бляшки для печені. А за рік до весілля чортківські ткачі наткали стільки єдвабу та атласу для нареченої, а шевці нашили силу-силенну спідниць і сукенок, їй могли би позаздрити найбагатші панянки! Дещо прикупили у крамницях Львова та Відня і привезли до Чорткова. Усе, що прибувало до цадикового двору, служба складала у скрині. Посаг нареченої зростав, наче тісто на дріжджах. Солодкий запах білого хліба, спеченого на відбірних жовтках яєць, воркотав голубом у шлунках містян. Щоранку, ковтаючи духмяне повітря, вони згадували про наближення весілля. Хасидські двори століттями перебували в тісних стосунках. Рабаї віддавали дочок чи одружували синів із близькими родичами. Дібра, звичайно, примножувалися, але небезпека кровозмішення могла нашкодити потомству. Одне непокоїло наречену Хаву — майбутнього чоловіка ребе Цві Аріє Тверського вона бачила тільки раз. І хоч Цві Аріє належав до династії Златопіль, одружившись із Хавою, він приставав до чортківського двору. До «Златопіль» зможе додати «Чортків». Династія Тверських не була чужою Фрідманам, бо першою дружиною Довида Моше була дочка ребе Арона Тверського, Чорнобильського. Звичайно, ніхто не примушував Хаву обирати собі за чоловіка Цві Аріє. Дівчина могла відкинути пропозицію, якщо б наречений не подобався. Одна зустріч не залишила в її пам’яті ніяких рис обличчя майбутнього чоловіка. Хава запитала батька, чи не могла б вона відвідати сестру Цві Аріє. Насправді нею керувало бажання побачити нареченого. Ребе Ісроель Фрідман розгадав намір Хави, інакше б він не був правнуком Баал Шем Това, і дозволив відвідати дім Тверських до весілля. Повернувшись через кілька днів, Хава зсередини світилася щастям, і батько зрозумів, що весілля відбудеться.

Звісно, усього цього не знали Павло Бабин, Настя Баревичева й Микола Красножон. Вони бачили, як метушаться сотні чоловіків у дворі чортківських цадиків, очікуючи приїзду нареченого. Цві Аріє Тверський, вбраний у чорну єдвабну бекешку й чорного капелюха, прибув у супроводі хасидського почту, перебраного в козацькі строї.

Сімох вершників, що оточили півколом бричку молодого й летіти на вогняних конях, почули біля синагоги ще задовго до їх наближення. А коли побачили, як розлітаються в різні боки пейси й бороди та як тріпочуть на необстрижених кінських гривах заплетені кольорові стрічки, Янкель одразу протягнув по першій струні коротким, наче людське життя, смичком — така тягуча й медова нота, як перший поцілунок молодого й молодої на весільному ліжку.

Для одинадцятилітнього Хаїма, що з ґоями лежав у траві, заглядаючи у двір ребе крізь штахети збоку господарських прибудов, бат-міцва ще попереду. Настане час, і ввійде він повноправним членом громади до божниці, а також разом із батьком прийде по благословення до святого ребе, але мусить спершу навчитися читати уривки з Тори. Про це думав Хаїм, дивлячись на весільну учту.

Через три дні після народження Дмитра вздовж австрійського оборонного напрямку, огородженого колючим дротом, запала мертва тиша. Язлівці розбомблені авіаційними загонами й захоплені. У російських руках — Бучач. Передові кавалерійські й піхотні підрозділи переправилися через Стрипу й наступали в напрямку Станиславова. На язловецьких полях лежали вбиті. Їх було багато — росіяни, австрійці й турки. З Чорткова прибула похоронна команда. Ще не остаточно опритомнілих від пережитого наступу митницьких жінок і підлітків зігнали на цвинтар, де вони викопали великий рів. Кілька днів солдати збирали мертвих і скидали на вози. Потім возили до рову. Коли поле розчистили від трупів, лишилися розтягнуті звірами частини людських тіл.

Народжений прагнув вижити. Малий, хапаючись за пуп’янок цицьки, висмоктував із Насті останні соки. А через тиждень — пропало молоко. Ну, хоч що роби! Вона стискала спочатку ліву, а потім праву цицьку, зціджуючи в ринку, але молока було мало. Анна почала варити полин і льон. Казали, що від них молоко прибуває.

Феліштан, побачивши перед дзвіницею Анну-мурзиху, подумав, що прийшла замовити службу Божу за померлого Данила.

Яким було його здивування, коли дізнався, що Баревичева просить охрестити внука.

«Чей же Урбан не повернувся з вóйни?»

«Нє», — відповіла мурзиха, розуміючи, на що натякає парох.

«То де хочете, щоби я хрестив?»

«В нас удома, — сказала, — дитина ще надто слабка, щоби нести до церкви. Та й у Насті пропало молоко».

«В нашої корови так само», — щиро зізнався отець.

Минуло так мало часу воєнних подій 1916 року, що військові статисти не встигли підрахувати кількість втрат, бо кожен день додавав нових. Війна продовжувалася, але залишила Митницю, Чортків і Язлівці. Далекий гул канонад і нічні спалахи здавалися тепер мешканцям Митниці відлунням не їхньої війни. А те, що довелося пережити, дивним сном. Селище, потрапивши в епіцентр російського наступу на Язлівці, заплатило немалу контрибуцію — убитими та пораненими. Тільки в церковній книзі збільшувалася кількість записів про тих, хто покинув цей світ. о. Феліштан ретельно записував імена небіжчиків навіть тоді, коли не правив по них панахиди. Знав митницьких людей, та й до нього долинали звістки про їхнє зникнення під час війни. У книзі графа мертвих займала три сторінки й була значно довшою за графу народжених. А графа шлюбів залишалася порожньою. А звідки народжені, якщо не було шлюбів? На це запитання парох відповідав собі тим, що гріх прийшов і поширився з війною. Вчора до отця приходила Анна-мурзиха, вдова по Данилові Баревичу. Того ранку митницький парох стояв у дворі плебанії й наслухав куряче кудкудакання. Одна з трьох курок, що залишилися в маєтку, внадилася в кущі бзини над Джуринкою. Там її підстерігали небезпеки, і, щоб уберегти курку, отець хотів знати, де саме вона несеться. У теплому вересневому повітрі над річкою спливало молоко туману. У тому молоці пробивалося кудкудакання. Але звідки? Курячий голос розпливався течією Джуринки. Він то зникав, то знову виникав — і парох напружував слух. Кілька разів ходив до річки Попідлідвзеленікукурудзи, але повертався ні з чим. Парох підозрював, що старий брехун пильнує там за рибою. Повертався, обмащений глиною, хоча божився, що лазив бзиновими хащами, шукаючи курячих слідів. Вітер з-над річки знову приніс кудкудакання. З того радісного курячого співу було зрозуміло, що яйце знесене й ним знову ласуватиме куниця або річковий щур. Отож коли Анна прийшла з проханням похрестити новонародженого внука, то парох запитав:

«А хто батько дитини?»

«Не знаю, отче».

Парохові було відомо, що Баревичева Настя допустилася содомських гріхів. Було, окрім неї, в Митниці ще кілька молодих дівчат, у яких розпирали черева. Ніхто з них не перебував у шлюбі.

«А мама дитини знає?»

«Я питалася, але вона не сказала».

«Якщо прийшла на світ дитина, — продовжив о. Феліштан, — то її ангел-охоронець чекає, щоб охрещеною була».

«Якби не війна, отче…» — з жалем сказала Баревичиха.

Отець Феліштан призначив день і годину хрещення та й пішов щупати курей, бо почув, що ще одна розкудкудакалася над річкою.

На початку вересня злягла Настя — підозра на тиф справдилася. У розворохобленому війною світі з-під землі повиходили кроти, щурі, зайці та польові миші. Вони переносили збудників інфекційні хвороби. Скажені лисиці й вовки кидалися на людей. Вошей і блощиць нанесли до Митниці солдати в рубчиках шинелей, у волоссі на голові, під пахвами й між ногами, — скрізь, де могли затаїтися небезпечні комахи. Після наступу нова хвиля епідемії накрила селище. У колисці, принесеній від о. Феліштана до Баревичів Попідлідвзеленікукурудзою, Анна перенесла до свого покою плачуче немовля, наглухо зачинивши за собою двері. Несподівано для Баревички повернулася служниця Юлька. Під час наступу дівчину забрали для копання шанців, і нині вона, на щастя, повернулася. Наче заблудла кітка, що подолала тисячі кілометрів. Юлька перебула наступ на Пожежі. Там, за її словами, їх забув інженерний підрозділ, що мав налагоджувати переправу через Стрипу. Десяток митницьких пішки дійшли до Пожежа. Після гарматного обстрілу нікого з москалів у селі не було, то Юлька й повернулася до Митниці.

«Настя заслабла, дитина голодна, — замість привітання сказала Баревичева. — Заріж курку».

Юлька вийшла у двір і кинулася на жовтоперу курку. У Баревичів залишилося дві курки — жовтопера й червонопера. На жовтоперу вказала Анна-мурзиха. За мить — тримаючи за обидві лапи, Юлька вправно поклала перестрашену курку на ковбан і гострим ножем перерізала шию. Залишила біля ковбана та й пішла до хати, щоб винести баняк із окропом. Повернувшись, Юлька не побачила щойно зарізаної курки. У неї ледь не обірвалося серце. Безголова курка, перекочуючись у конвульсіях, опинилася на протилежному боці двору, замазавши обрубок скривавленої шиї масним брудом. Витягнувши нутрощі, Юлька натрапила на сформоване яйце з м’якою шкаралущею. Витягла шлунок, печінку і жовч. Якщо жовч невправно розрізати, то печінка згірчить — Юлька це знала й тому обережно відділила жовч.