Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони доїли айву й пішли спати. Шанта спала на ліжку, яке приготувала господиня, а Урбан, зрозумівши натяк сербки, викликав капрала й наказав постелити йому на першому поверсі.

З самого ранку Урбанів загін отримав наказав просуватися вглиб міста.

Прокинувшись, Шанта зрозуміла, що в будинку нікого, крім неї й господині з дітьми, вже немає. Прілий чоловічий піт вивітрився з дому. Шанта подякувала господині за нічліг і, відмовившись від запропонованого сніданку, уже при дверях сказала господині:

«Ти щаслива — твій чоловік повернеться».

Сербка усміхнулася.

Мине кілька днів. Шанта переїжджатиме на возі через чорногорське село. Над муром, що відділяв вулицю від господи, звисатимуть соковиті жовті плоди айви. І привидиться Шанті Урбанова смерть.

А поки що Петро Урбан прочинить двері пошти на вулиці Джуре Якшича.

Увійде досередини й побачить поштаря в довоєнній уніформі королівства Сербії.

«Перепрошую, — несміливо запитає Петро, — а пошта працює?»

«Так», — почує у відповідь.

«А можна мені надіслати лист?»

«Куди?»

«До Митниці, Язловецького повіту».

«А де це?» — запитає поштар, прибиваючи на листи поштові печатки.

«Королівство Галичини і Володимирії».

На виході з поштового приміщення Петро почує, як поштар, хухнувши, приб’є на його лист печатку.

7

Наказом Верховного Головнокомандувача Російської імператорської армії від 2 жовтня 1914 року на захоплених внаслідок війни територіях створювалося Тимчасове Жандармське Управління Військового Генерал-Губернаторства Ґаліції. Через це жандармським чинам приписувалися різноманітні обов’язки — від формування агентури до покидання цих територій із останнім потягом. У Тернополі, в будинку інженера Ратгауза на Свято-Янівській вулиці 9, оселився жандармський підполковник А. А. Орлов. Підпорядковувалися йому Чортків, Гусятин, Борщів, Заліщики, Збараж, Скалат, Трембовля й Підгайці. У кожне прифронтове місто чи містечко прибули жандармські обер- і унтер-офіцери. Запрацювали військово-польові суди, активізувалися приховані москвофіли. Щомісяця до 20 числа підлеглі Орлова відсилали рапорти про стан справ, про завербованих, настрої в середовищі уніатських священників, охорону великого князя Міхаіла Алєксандровіча, біженців, залучених до копання шанців, повішених австрійцями за симпатії до Російської армії. У прифронтових містечках і селах відстежувалися приховані склади зброї — бомби, бікфордові шнури, інколи вдавалося знайти телефонний дріт, проведений австрійцями до селянської хати, звідки лояльні до австрійського імператора господар чи господиня сповіщали про події в селі, кількість військ, їхнє переміщення, а також, у разі необхідності, коректували артилерійський вогонь. Жандармські управління за всім стежили так пильно, що навіть княгиня Лідія Борісовна Барятінская, акторка й меценатка, подорожуючи з іноземними кореспондентами Галичиною і Прикарпаттям, викликала підозри. Жандармський полковник, територією якого мандрувала ця група, з’ясовував: хто з іноземних кореспондентів мав право в’їжджати на територію воєнних дій і яку доброчинність провадить княгиня.

Акторка Лідія Яворская, на той час ще княгиня Барятінская, заснувала доброчинне товариство «Великобританія — Польща і Ґаліція». Секретарював у ньому англієць Джон Поллок. У серпні йшов процес розлучення Любові Барятінскої з публіцистом і драматургом князем Владіміром Владіміровічем Барятінскім. Справа Барятінскіх потрапила до Петроградської духовної консисторії. Подружжя звинувачувало одне одного в невірності. Князь Барятінскій підозрював дружину в зв’язках із секретарем товариства, а вона прелюбодія — у таємному плані вступити в новий шлюб. Священний Синод нарешті розлучив Барятінскіх, наклавши на княгиню єпітимію на три роки. Щоб розвіятися від неприємної судової справи, княгиня з секретарем та кількома журналістами держав Антанти їздила й роздавала солдатам подарунки. Що фотографували і що записували у свої нотатники газетярі — власне й цікавило жандармів. Чортківський уїздний начальник, гвардії поручник Давидов інформував підполковника Орлова, що в Чорткові під час пошукових і слідчих дій обер-офіцер Маврикій Худолєй арештував проститутку Вікторію Куліковську. На шпигунські дії Куліковської вказали завербовані — прибулі з Києва проститутки Надєждіна і Коваленкова. З 1915 року обидві знаходилися в місцевому борделі Амброзії Бенціровської. Протягом року конспіративні співробітниці повідомляли про настрої в офіцерському та солдатському середовищі. Поручник Давидов долучив до інформативної записки стислий протокол допиту, проведеного військово-польовим судом. Розглянувши справу, суд засудив шпигунку Куліковську до страти. У протоколі головуючий та четверо засідателів визнали Куліковську винною у шпигунстві. Вирок виконали у дворі готелю «Брістоль». Від сповіді й причастя підсудна відмовилася. Замість запропонованого батюшки забажала католицького священника. Оскільки Чортків належав до прифронтових міст, останню волю засудженої виконати не вдалося. Смерть констатував присутній при екзекуції полковий лікар Уральського полку Плущевскій Ігнатій-Павєл Іосіфовіч. Тіло повішаної вивезли на чортківський цвинтар і закопали з західного боку мурованої огорожі. Давидов не сповістив підполковнику, що солдатам, які брали участь в екзекуції, видали по 3 рублі. Поручник вважав, що такі деталі справи не стосуються.

За дві доби до страти, о другій ночі першу красуню лупинарію Бенціровської — Вікторію Куліковську стягнули з Нікітки Нєфьодова, єсаула Уральського полку. Коли жандарми без попередження ввійшли до кімнатки — Вікторія совгалася зверху на Нікітці, а він стогнав з утіхи.

До війни дім Бенціровської славився Сарою Роботнік, царицею Савською чортківського борделю. Перед самою війною Сара подалася світ за очі з єврейським купцем, залишивши спогад про білосніжну шкіру свого тіла, зелене серце та кілька привезених російських слів. Сарині слова допомогли Бенціровській порозумітися з першими відвідувачами під час серпневої окупації Чорткова. Вікторію знало пів міста. До війни її батько працював інженером Дирекції залізниць у Станиславові. Куліковські мешкали в родинному домі в Чорткові. З дитинства врізалася Вікторії в пам’ять зустріч батька на чортківському двірці. Приїжджав потяг. Батько виходив із вагона. Вікторія з братами підбігала. Діти бігли навипередки — хто перший. Щасливе дитинство закінчилося тоді, коли з італійського Віареджіо надійшла страшна звістка про загибель цілої родини Куліковських. Вони потонули в морі під час плавання вітрильним прогулянковим човном. Відпочиваючи на курорті, Куліковські поласилися на морську подорож. Власник човна запевнив, що через дві години Куліковські знову проходжатимуться набережною. Відпливши далеко від берега з попутним вітром, власник човна запізно зорієнтувався, що насувається гроза. Море заштормило. Горизонт довкруж укрився суцільною темною пеленою. У який бік плисти до берега — невідомо. Човен на великих хвилях підкидало догори-вниз. Півметрові хвилі, які пригнав штормовий вітер, зламали парусну щоглу й перекинули човна догори дном. Батька, маму і двох молодших братів Вікторії поглинуло море. Тіл так ніколи й не знайшли. Про нещасний випадок сповістив поліційний департамент курортного міста, висловивши співчуття. Вікторія перебувала в маєтку материної кузенки, захворівши скарлатиною перед виїздом до Італії, і уникла наглої смерті. У 1914 році, на початку війни, Вікторії виповнилося сімнадцять. За тиждень до приходу російських військ вона намагалася втекти з Чорткова, але потрапила під артилерійські обстріли на джуринській дорозі, не доїхавши до Бучача. У хаосі, який опанував місто, коли кожен австрійський урядник чи єврейський купець хотів якнайшвидше виїхати, непросто було знайти когось, хто б узяв тебе до своєї брички чи воза. Залізничне сполучення з Чортковом припинилося за два тижні до російської окупації. Вікторію погодився забрати з собою батьків приятель, колійовий урядник Стефан Крукович. Утікачі, з якими перебувала дівчина, не доїхали до Бучача. Перед бричкою розірвався гаубичний снаряд, і дівчину врятувало чудо. Присипана землею пролежала в придорожній фосі, аж поки не прийшли на те місце пастушки. Вікторію обнюхала сороката корова, обмастивши в’язкою слиною присохлу на дівочому лиці пилюгу. Бричку, якою їхала з родиною Круковичів, розгаратали російські гаубиці, розкидавши пошматовані тіла колійовця та його родини. Перестрашені пастушки повернулися до села й розповіли про побачене. Контужена потужним вибухом Куліковська прийшла до тями в домі джуринського колійовця, куди її принесли на вереті селяни. Будиночок станції після скаженого обстрілу навіть не драпнуло. Дружина начальника станції казала Вікторії, що та народилася в сорочці. Через два тижні, одужавши, дівчина повернулася до Чорткова.

У домі Куліковських мешкали офіцери, і Вікторія, постоявши перед брамою власного дому, увійти не наважилася. За містком, проминувши вежу з годинником, вона звернула на Колійову. Ішла навмання. У голові паморочилося. Вікторії подумалося, що ось-ось, при кінці вулиці вона побачить двірець, куди прибуде потяг — вийде усміхнений батько, а вона з букетиком кульбаб підбіжить до нього і притулиться до кітеля, що пахне смолою. Вона починала марити, це означало, що хвороба повертається. Ослаблена, за кілька будинків перед двірцем, присіла Вікторія на сходи будинку Бенціровської — і знепритомніла.

Голий Нікітка кричав, що він заплатив за цілу ніч. Обер-офіцер Маврикій Худолєй на протести не зважав — чекав поки Вікторія одягнеться. «І хто б на ній цієї ночі не лежав, — думав Маврикій, спостерігаючи за вправними рухами Куліковської, — все-одно стягнули б». Бенціровська, побачивши обер-офіцера з кількома підлеглими, занепокоїлася, що всі дівки були зайняті. Худолєй замість привітання запитав власницю, чи панна Куліковська на місці й, отримавши ствердну відповідь, поцікавився, у якій кімнаті. Бенцировська відповіла: «У першому покої». Дислокованих у Чорткові вояків не відлякував ні сифіліс, ні гонорея. Молодші чини проорювали чорноземи місцевих селянок, а старші — спали з сестрами милосердя, біженками, єврейками з містечок. Після поранень і перестуди венеричні хвороби не здавалися воїнам царя, цісаря, кайзера чи султана найбільшим нещастям на цій війні.

Худолєй наказав зв’язати уральця й випровадити з кімнати. У сусідніх покоях притихли масні стогони. З найближчих до Вікторіїних дверей почувся незадоволений викрик: «Что за йоб тваю мать». І далі — траскання дверей, човгання чобіт, грубі чоловічі голоси. Вікторія зашнурувала високі халяви черевиків, накинула на себе пальто й, сховавши руки в кишені, зійшла вниз у супроводі трьох жандармів. Обер-офіцер затримався біля дверей, звідки незадоволений чоловічий голос під жіноче хихотіння крив усіх лайкою. Худолєй, посміхаючись, так щоби почули, сказав: «Продолжайтє, господа».

Бенціровська цілу ніч не могла зімкнути й пів ока. А коли за останнім російським офіцером зачинилися двері — у домі до ранку запанувала колюча тиша. Зранку Амброзія чекала на прачку Євку, що приходила забирати брудну білизну, але Євки не було. Можливо, перестрашилася жандармів. Амброзія була певна, що плітки про арешт Вікторії розповзлися містом, наче брудні польові жуки. Зазвичай більшість повій мешкало в іншому домі. Амброзія прикупила чиншовий. У ньому поселяла льокаторів і своїх дівчат. Якщо хтось із дівчат затримувався тут до ранку, що залежало від бажання клієнта, то Амброзія запрошувала їх на сніданок. До війни сніданками опікувалася кухарка, але вона втекла з австрійцями. Бенціровська виклала на стіл хліб, печиво, цукор і яблучний конфітюр. З кухоньки, сполученої з вітальнею, пахло запареною кавою. Ольга Надєждіна й Оксана Ковалєнкова, російські повії, що прибули до Чорткова з картками проституток на руках і риб’ячими презервативами у валізах, зійшли з другого поверху на сніданок. У жовтні, на початку війни, щойно росіяни оговталися, навідався до дому Бенціровської Маврикій Худолєй. З розмови Амброзія зрозуміла, що жандармське управління рекомендує їй прийняти до себе двох київських повій, зареєстрованих і перевірених лікарями. Обер-офіцер у розмові натякнув, що в разі відмови він змушений буде дім прикрити. Амброзія вперше розмовляла з москалем. Чутки про те, що в них троє очей, не підтвердилися — навпроти неї сидів виголений чоловік з двома очима і двома вухами.

Надєждіна й Ковалєнкова ввійшли до кімнати.

Бенціровська замість привітання сказала:

«Чекаю на Євку».

Про Євку в цьому домі знали всі. Прачка двічі на тиждень приходила забирати брудну білизну.

Надєждіна й Ковалєнкова налили собі до порцелянових горнят кави.