Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Коли той імам читав молитву — я думала, що мені серце трісне», — втрутилася в розмову Анна.

«Та воно так», — підтвердив Онуферко.

«Недовга та молитва в османів, — зітхнула Анна. — Дали Мурзі папір і сказали, що вінчання закінчено».

«Мамо, та ви забули сказати, що приїхав до мечеті сам санджак-бей і привіз на двох верблюдах подарунки для молодих», — додав розпашілий Павло, який щойно прибіг знадвору.

«З музиками й гістьми доїхали до дому Мурзи, — сказав Гриць. — То було в середу надвечір. Одна частина гостей — чоловіки, пішла в одну кімнату, а жінки — до іншої».

«Ну ви таке, Онуферку, виділи?» — розпачливо запитала Анна.

«То їм так Аллах сказав робити», — відповів на те Онуферко.

«Поки гості веселилися, а музики з однієї кімнати переходили до іншої, то весільні подарунки, привезені на конях, ослицях і верблюдах, поскладали до великої комори».

«А чим тільки не вдарували нашу Варвару!» — захоплено додав Павло.

«Заночували ми в домі нашого зятя, щоби на другий день усі гості знову приступили до почастунків».

«А чого ми там тільки не їли!» — знову перебив розмову дорослих Павло. Найбільше малому сподобалася пахлава, просякнута осиним медом, від якої в нього розболівся живіт.

«А хто потім усрався від тої пахлави?» — засміявся Гриць.

«Тату», — ображений Павло заплакав. Йому було соромно перед Онуферком.

«Та нічо, — заспокоїв малого Онуферко. — Як чогось наїсишся забагато, то жолудок не витримує».

«У п’ятницю вони йдуть до мечеті, — сказала Анна, не називаючи османів османами. — То надвечір, до заходу сонця, весілля скінчилося. Гості помалу роз’їхалися. Поїхали додому й ми».

«Не набулися, Онуферку, ми в новому домі Варвари. І Матій із Іваном ще зраненька помчали до фортеці», — сказала Анна.

«Та маєте чим тішитися, — Онуферко хотів підбадьорити Анну, — віддали-сте Варвару…»

«Віддати віддали, — наче сама до себе сказала Анна. — Але як усе буде… не знати».

Тимко довідався, що Язлівець перейшов до польських рук. Пантрував, що османські обози проїдуть через Митницю, і там десь на Волоському шляху він їх наздожене. Прочекавши до ранку, зрозумів, що османів або перебили під час штурму, або всіх полонили. Про те, що санджак-бей міг повести своїх через Бучач і Чортків, не здогадався.

Не спали цілу ніч Баревичі, наслухаючи кінське іржання й тупіт. Варвара збиралася разом із чоловіком і дітьми їхати до Стамбула, а Матій та Іван після взяття фортеці польським королем не давали про себе знати. Анна сказала, що зранку вони поїдуть до Язлівця. Гриць не приставав на жінчину пропозицію, бо розумів, що його там упізнають. Знають, що його зять Мурза — збирач податків, а сини служили в османській залозі. Укажуть на нього всі, хто проминав його митну будку, бо багатьом Гриць мозолив очі. Навіть Ашкеназі, якщо ще живий, і той знає про Гриця все. А той Тимко? Гриць як міг відмовляв Анну. Просив поїхати до Горабаби або Червоногорода, де про них забули. Павло, якому виповнилося дванадцять, був тоді з ними.

Переконав Гриць Анну поїхати вночі. Пробиралися, як злодії, до містечка. Польського війська під фортецею не було. З димарів замкових дими стелилися пагорбами — видно, польська залога вступила до фортеці й варила собі вечерю. Чутливе вухо Баревича вслухалося в кожен звук. Над містечком нависла тиша. Десь неподалік форкали коні вартових.

Під’їхали до будинку Ашкеназі. Збудили переляканого юдея, який подумав, що його прийшли арештовувати поляки. А коли він упізнав Баревича, то впустив, заперши двері на ковані замки.

Усе, що почули Гриць із Анною з оповіді Ашкеназі, виглядало невірогідним: присягався купець, що польського війська було так багато, що він змушений був вилізти на пагорб за річкою, аби роздивитися, як штурмуватимуть фортецю.

«Але ніякого штурму не було!» — запевнив Баревичів.

«Османи здали фортецю без бою?» — запитала Анна, сподіваючись, що її діти живі.

«Ну трохи вони стріляли з рушниць та гармат, — розчаровано говорив Ашкеназі. — А потім санджак-бей, ну знаєте, що я такого не чекав…»

«Чого?» — запитали Баревичі.

«Ну, він просто виїхав із фортеці, посидів у шатрі з королем, а на другий день османи прикріпили білий прапор на стіну фортеці».

Волянський зі своїм загоном увійшов до двору Гриця Баревича, коли над Митницею викочувалося червоне сонце… Надворі побачив нерухоме тіло Онуферка-птахолова. Хтось із загону Волянського розтрощив йому череп. Поруч із Онуферком лежали потяті пси. Гриць бачив перекривлене обличчя Волянського, за спиною якого ховалися Тимко з Даньком. Двадцять вояків Волянського стояли напоготові з шаблями.

На щастя, Гриць умовив Анну й Павла виїхати з дому проти ночі на баских конях.