Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бім-Бом, циркач

Марґарет, циркачка та інші

1

Минуло два століття, відколи османи залишили Подільський еялет. Дійшли вони до Язлівця й пішли в небуття з цієї землі. Після них Язлівець занепав і перетворився на велике село. Зникли з пагорбів виноградники, плекані османами протягом одинадцяти років панування. Перевелася бахча. Переорали її нові власники ґрунтів, засадивши кукурудзою й тютюном. Від дощів та вітрів розповзлося каміння неприступної фортеці. Від артилерійських пострілів останнього штурму залишилися великі проломи й діри у стінах. Ніколи вже до містечка не повернулися вірмени. Євреї якийсь час намагалися підтримувати торгівлю та ремісництво, однак минулої слави ярмарків і торгових шляхів Язлівця повернути їм не вдалося. По вірменських домах поселилися поляки й заможні русини. Усе, що залишилося на місці в містечку, то лише пагорби та серпантини вулиць. На час нашої розповіді, перед війною 1914 року, деякі будівлі були під бляхою й черепицею, бідніші — під соломою. Здалеку виднілися обшарпані фортеця й замок. У бійницях гніздилося птаство, а у видлубаних вітрами дірах фортечних мурів зайці з кротами нарили тисячі підземних ходів. На місці Вірменської брами, збудованої, як пам’ятаєте, Минасом Сириновичем, — пустка. Інші брами також зникли. Проглядався шлях на Бучач, бо не було на ньому жодної брами з кам’яною аркою. Зарослий і занедбаний вірменський цвинтар, на якому упокоївся Минас та інші язловецькі вірмени, покрився жирним подільським чорноземом забуття.

А Чортків? Що пам’ятав він? Османські обози, які прямували через місто: одні до Язлівця, інші — до Кам’янця? Втечу недобитої султанської залоги з Язлівця та вцілілих під час бойових дій урядників із родинами, коли їм у спини дихали розпашілі коні польської кавалерії? І чи були серед тих утікачів Мурза з Варварою та дітьми, а також Іван Баревич, Варварин брат. І чи дісталися вони Царгорода? Нічого невідомо, бо затерлися їхні обличчя та імена. І голоси їхні розчинилися в повітрі. А ті, хто бачив це чи знав цих людей, — давно безмовні. Бо якщо не вимерли від якоїсь пошесті, що час до часу навідувалася до міста, то були перебиті вояками чергової армії, що приходила шукати в цих місцях нових звитяг. Та й ніхто не записував тоді, що тут відбувалося. І хоча Чортків був спалений і знищений, але якось зализав свої рани, як пес. І також відбудувався. А на початок двадцятого століття головна вулиця обросла кам’яницями та урядовими забудовами, від чортківського двірця також постелили бруківку, встановили електричні стовпи й заклали гідростанцію. Неподалік Домініканського костелу вибудували готель «Брістоль» — і наповнювали місто мовами, книжками, крамницями, а ще запахами пшениці, часнику, цибулі й кінських гімнюхів.

Митниця ж після упадку Язлівецької фортеці наповнилася людьми й почала розростатися. Спочатку три десятки хат побудовали вздовж Джуринки в перші поосманські роки, бо приходили й селилися тут різні поселенці: одні — з навколишніх селищ і сіл, у надії, що на новому місці буде краще, інші — рятуючись від воєн, посух, повеней та голоду. Будувалися у видолинках біля підніжжя східного пагорба. Чотири кінці вулиць, якими можна було втрапити до селища, стали чотирма кінцями світу. В Митниці життя наповнювалося тріщанням криги на Джуринці, піянням когутів і словами різних мов, якими розмовляли й молилися.

У 1900 році граф Анджей Волянський віддав в оренду родинний митницький маєток єврею Лейбі Ґольдштейну, а сам із родиною жив у маєтку Чорнокінецької Волі. Зиму Волянські перебували в Чорткові або Львові, бо їхня дочка Гелена обожнювала офіцерські балі, а Конрад, син Волянських, тинявся борделями. Інколи цілою родиною виїжджали до курортного Віареджіо, неподалік Пізи. До Митниці старий Волянський навідувався нечасто. Тяжів над ним родинний переказ про прокляття від Баревичів. Данило Баревич побудувався на тому ж місці, яке понад двісті років тому біля Червоної керниці вибрав його прапрадід Гриць Баревич. Забудова Баревичів не була схожою на селянські хати. У Баревичів — великі й просторі чотири кімнати, добротний фундамент, стайні, стодоли, шопи. Слиняві язики переказували, що Баревичі переховали золото османа Мурзи, яке й схоронило їх усіх від злиденності. Волянський ніколи не їхав до Язлівця чи до свояка Леопольда Козєбродського в Малі Заліщики через язловецьку вулицю. Баревичі платили тим самим Волянським. Данило, коли їхав до Чорткова, то ніколи не вибирав дороги попри фільварок. А коли страйкували митницькі, то першим, як офіцер австрійського війська, вступався за бунтівників. Волянський із Ґольдштейном прикликали тоді до селища військо. Обидві родини згадували своїх ворогів навесні, коли починали засівати лани, і восени, коли збирали урожай. Узимку Баревичі про Волянських не говорили, а Волянські, вигріваючись на італійському курорті, насолоджувалися м’яким середземноморським кліматом, не згадували Баревичів. Щойно навесні Анна-мурзиха, дружина Данила, дізнавалася від Попідлідвзеленікукурудзи, що на фільварку почали сіяти, то Баревич сам їхав на свої поля — переконатися в правдивості слів брехуна. Повернувшись додому, казав, що посіяне не зійде, бо земля ще всередині зимна. А коли Волянський дізнавався від Лейби, якому нашіптували форналі чи служниці, про механічну сушарку, спроваджену Баревичем із Чехії, то наказував купити собі таку саму або й кращу. Данило до церкви ходив, але з отцем Феліштаном тримався на віддалі, бо той грав із Волянськими у бридж. Однак Баревичу й Волянському кортіло дізнатися, що ж таке трапилося й коли, чого то Баревичі прокляли Волянських. І почали вони їздити до Язлівця, розшукуючи стародавні папери, записи і хроніки. Щось зберігалося в польському костелі, щось у колишній Вірменській церкві. Данило з Анджеєм ледве не зіткнулися, як барани, лобами. Одного привела до архіву сестра-черниця Еуляля, а іншого — сестра-черниця Матея. Побачивши один одного в підвалі колишнього міського магістрату, розвернулися й поїхали додому різними дорогами. Волянський, маючи під рукою Ґольдштейна, попросив перечитати юдейські джерела тих часів. Випадково знайшлися записи якогось Ашкеназі, що пережив османів у Язлівцях і, як з’ясувалося з записів, добре знав обох — Антонія Волянського і Гриця Баревича. Однак у записах Ашкеназі лише в одному місці згадано було хорунжого гусарії Антонія і двічі — митника Гриця. Папір від часу, вологи й переховування запрів і запліснявів. Чорнило розплилося, і дізнатися більше Анджею Волянському не вдалося. Також нічого путнього не вичитав у польських хроніках і опонент Волянського — Данило Баревич. Вони наполегливо продовжували шукати записи — польською, гебрейською, вірменською чи рутенською мовами. Можливо, час подбав про те, щоб нащадки Волянських і Баревичів ніколи не дізналися, що ж насправді відбулося тієї ночі, коли хорунжий гусарії Антоній Волянський розсік навпіл збирача мита Гриця Баревича. Залишилися натяки в кількох нитках гебрейського письма, записані рукою невідомого Ашкеназі, але вони, на нещастя обох родів, не прочитувалися.

Наша розповідь підходить до 1906 року.

Перед Різдвом, коли до нової війни залишалося неповних вісім років, засніженими вулицями Чорткова до касарень проїхав лейтенант — граф Феліціян Коритовський, якого перевели з Жовкви поближче до російського кордону. Феліціян винайняв на двірці сани. Снігу в місті по коліна. Ось він минає міст через річку Серет, ось сани повернули праворуч, і дорога подалася круто вгору. Він бачить двоповерхові будинки й засніжених містян. Ще в потязі, дивлячись на засипані снігом поля й села за вікном, думав він про занедбану землю східних кордонів імперії та про III батальйон 95-го полку піхоти, у якому доведеться служити. Проминувши станцію «Вигнанка», потяг в’їхав у зарослі грабом високі пагорби. За якусь мить показалися сині поля й чорні дахи міста. У горішній частині Чорткова на шляху до Бучача австрійський старостат збудував касарню та плац для кавалерійських і піхотних виправ. 1903 року ІІІ батальйон у повному складі прибув до нового місця служби, тоді ж до Чорткова проклали залізницю і збудували новий одноповерховий двірець.

Коли поручник граф Феліціян Коритовський покинув Жовкву й отримав наказ прибути до Чорткова, у його молодій та вітряній голові не було жодних планів на майбутнє. Чортків — хай Чортків! Рід Коритовських, внаслідок несплачених боргів за позику, яку дід Феліціяна — Алєксандр — зяв у Державному Королівському банку, збіднів. Алєксандр застрелився. Феліціяна, коли підріс, батьки віддали до військового училища у Відні на державний кошт, очевидно, що дід-самогубець чимось прислужився імператору, якщо його внукові призначили повне забезпечення.

Доїхавши від двірця до касарні, Коритовський спершу вступив до штабу полку. Там лейтенанта зустрів черговий офіцер — підротмістер Лінде, і повідомив, що офіцери штабу на різдвяних вакаціях, а тому Коритовському доведеться пошукати собі тимчасового помешкання в готелі. Лінде порадив будинок 4.

«Це єдине пристойне місце в цій дірі», — щиро зізнався підротмістер.

Більшість офіцерів ІІІ батальйону 95-го полку піхоти — Galizisches Infanterieregiment Nr. 95 — роз’їхалися з Чорткова до своїх родин або до Львова. По різдвяному урльопі дехто з них ходитиме місяць-другий до доктора Антонія Блюмфельда, лікаря венеричних хворіб, заліковувати виразки й почервоніння члена або яєць.

«А де той готель?» — поцікавився Коритовський. Підротмістер викликав із караулу Романа Червоняка. Наказав відвести лейтенанта до готелю. Спускаючись із уланом від штабу, Коритовський зауважив, що за центром місто закінчувалося, далі вуличками тягнулися хати й халупи. Відпустивши провідника, Коритовський увійшов до готелю й замовив кімнату. Вільною виявилася кімнатка на третьому поверсі. Піднявшись до покою, скинув шинель, китель і, не роззуваючись, у лискучих офіцерських чоботях завалився на ліжко. Дорога втомила — і він заснув. Прокинувшись, подумав, чи не варто було на ці різдвяні дні залишитися у Львові. Тепер у Львові влаштовували численні забави. Молоді офіцери, приїжджаючи, знайомилися з відданицями та розважалися з повіями. Коритовський завжди заходив до рудоволосої Маріям. На Феліціянове запитання — звідки у неї таке ім’я, вона відповідала: «З Тори».

Над Чортковом пустився сніг. Місто заполонила зимова нудьга, що приходить під час куцих днів і короткого сонця. Звиклий до похідного життя й частих, пов’язаних із військовою службою переїздів, Коритовський однак перші години в Чорткові почувався незатишно. Чуже місто, запах постільної білизни, вугільний сморід у покої від кахельної груби зі слабкою тягою. Вікно з кімнати виходило у внутрішній дворик. Дахи будинків навпроти тримали на собі товщу снігу, а ринви всуціль обмерзли льодом. У будинку навпроти, на першому поверсі, євреї тримали крамницю. Здогадатися було неважко — час до часу відчинялися задні двері і двоє хлопчаків, мабуть, сини власника, вгрузаючи по коліна у сніг, прямували до прибудови, де перетримували крам.

Коритовський пішов на вечерю до готельного ресторану. Ресторан розміщувався у двох кімнатах на першому поверсі. У тій, де сидів за столиком Феліціян, проходжався офіціант, приймаючи замовлення й доносячи страви. В іншій — просторішій, було чути приготування оркестру.

«Що це?» — зачепив Коритовський офіціанта, котрий поставив перед лейтенантом тарілку.

«А ви не знаєте, пане офіцере?»

«Та звідки? Я перший день тут».

«Ага, — сказав офіціант, — тут буде забава. Офіцери й панночки цілу зиму забавлятимуться».

Офіціант також розповів новому мешканцю міста про заклад пані Бенціровської: «Туди ходять усі офіцери. У нас тут дещо інше, самі розумієте».

Повечерявши, Коритовський намірився вже виходити. Але побачив, як у парадні двері, вносячи з собою пориви завірюхи, забігло кілька панночок. Приїхали з навколишніх маєтків через глибокі сніги. Залу заполонив сміх, вереск і польська мова. Серед тих, хто прибув до офіцерського клубу, була перша красуня усіх чортківських забав Гелена Волянська.

Феліціян запримітив Гелену й вирішив залишитися.

У 1907 році молода пара Коритовських, щойно побравшись, приїхала до митницького фільварку.

Лейтенант граф Феліціян Коритовський зустрів молоду шляхтянку Гелену Волянську, як нам зрозуміло, у Чорткові. Графові Коритовському було під тридцятку, а Гелені — дев’ятнадцять. У Чорткові молодий офіцер і молода шляхтянка протанцювали цілу зиму 1906 року в офіцерському клубі та готелі. Навесні лейтенант поїхав до Чорнокінецької Волі просити руки Гелени. Коритовського зустріли стримано. Анджей Волянський, батько Гелени, порозмовлявши з Феліціяном і його двома приятелями, що приїхали з ним для підтримки, сказав, що поміркує над пропозицією пана офіцера. Гелена вийшла на прощання з офіцерами. Стоячи перед ні живим ні мертвим Феліціяном, подала руку для поцілунку й посміхнулася, даючи зрозуміти, що закохана й батьки погодяться з її вибором. Під час тижневої Феліціянової відпустки пройшло його вінчання з графинею Волянською в Чорткові, у Домініканському костелі святого Станислава. Офіцери полку стали в почесну варту на конях, поки молоді їхали бричкою до вінця. Чортків ще місяць згадував вінчання Коритовських, аж поки в тому ж полку не трапилася прикра подія — два улани, що їхали вночі з виправ, зірвалися разом із кіньми в Серет. І по весіллю Коритовських місто опустилося в траур за офіцерами піхотного полку.

За Геленою Феліціян отримав два фільварки в Митниці: горішній і долішній. На горішньому, майже на тому місці, що колись вибрав прапрапрадід Гелени Антоній — той, що розсік навпіл Гриця Баревича, — стояв занедбаний двір, бо батьки Гелени переважно жили в Чорнокінецькій Волі. Родинна легенда Волянських переповідала, що той далекий Антоній не лише заклав митницький фільварок, але через нього Баревичі прокляли рід Волянських. У кожному поколінні Волянських мусив хтось народитися калікою. Старший брат Гелени — Конрад — кульгав, а їхній дід, як переказували, народився без двох пальців на лівій руці, а прадід — із виваленим ропушим оком. Були й інші Волянські — з іншими вадами. Прокляття Баревичів висіло тільки над чоловічою лінією Волянських. Жінки їхнього роду народжувалися красивими і швидко, досягши шістнадцяти років, виходили заміж, не затримувалися вдома.

Коли Феліціян Коритовський посватався до Гелени, ніхто з Волянських таємниці їхнього роду майбутньому зятеві не розповів. Конрад був у Львові і з’явився в Чорткові лише в день шлюбу. Приїхавши бричкою з батьками під Домініканський костел, він, кульгаючи, першим зайшов у храм.

«Хто це?» — шепнув Феліціян Гелені.

«Мій брат — Конрад».

Перед дверима шлюбу Феліціян пригадав, що Геленин батько завжди старанно приховує всохлу праву руку. Під час обідів, коли родина й гості всідалися за стіл, Волянський тримав руку на коліні. Геленина мама, Людвіка, у такі моменти, аби приховати незручність, зітхала, що її коханому Анджею під час січневого повстання прострелили руку, і з того часу він скалічів. Усі Волянські знали, що це брехня, але гості співчували. Те саме було сказано нареченому Гелени.