Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Чула, чула, — і кивнула на селище. — Там? Але ти не звідти».

«А звідки?»

«Ти звідти, — і показала рукою в напрямку Червоногорода. — То що ти хочеш знати від мене?»

«Я хочу знати, — Анна затримала повітря, — я хочу знати щось про свою дочку».

«Тільки про дочку?»

«Так, про неї».

Циганка взяла карти й почала розкладати.

«Дочка твоя віддасться. Чекай сватів».

«Коли їх чекати й від кого?»

Стара перевернула карту й заплющила очі. Відкривши, сказала:

«Хтось із них», — саме мимо проїжджали османські вершники.

Циганка ще раз кинула карти, і її обличчя зробилося сірим. Вона заплющила очі й довго їх не розмикала.

«У тебе є ще чоловік і троє синів?»

«Так», — відповіла Анна.

«Залишишся з наймолодшим, бо надійде час, коли не буде з тобою нікого, тільки наймолодший».

«А куди вони подінуться?» — перепитала Анна.

«Їх забере війна, нова війна знову прийде сюди», — відповіла циганка.

«А що з дочкою?»

«Восени у твому домі буде весілля, але не таке».

«Яке не таке?» — перепитала Анна.

«Побачиш, — сказала циганка. — Усе побачиш».

Анна витягнула зі шкіряного капшука гроші. Циганка підставила долоню, посипалися монети. Відвернувшись від Анни, щось крикнула до дітей. А тоді зайшла до будинку й більше не виходила.

І Гриць, і Варвара допитувалися в Анни, як було в Язлівцях і чи бачилася вона з Матієм та Іваном. Але Анна, приголомшена почутим, відповідала, що ні Матія, ні Івана не бачила. Розповідала, що місто збідніло, що бачила різних жінок, які прийшли з османами. Навіть сказала, що бачила Ашкеназі, який заходив до крамниці. Бачила, як цвітуть персики, насаджені османами. Варвара зрозуміла, що мама щось приховує. А Гриць, перейнятий своїми кобилами й лошатами, запитав лише, чи поправили міст. Анна сказала, що поправили.

І по тижневі розповіла чоловікові, що чула від циганки про Варвару та її майбутнє весілля. Про інше, про що ворожка прошепотіла їй до вуха, — промовчала.

Дивне весілля відбувалося в Митниці за тих османських часів. З усіх митницьких дворів прийшли вересневого ранку люди подивитися, як Баревичі віддаватимуть свою Варвару за Мурзу, якого всі знали, бо збирав із них податки. Знали митницькі жінки, що Анна Баревичева вмовляла Варвару не йти за османа. Нічого не допомогло. І весілля, коли перші осінні тумани плили над ранковою Джуринкою, розпочалося з очікування молодого. Напередодні шлюбу дочки згадався Анні сон про гроші. І ще пригадалося, що циганка, коли Анна запитала, хто ж пошлюбить Варвару, показала рукою на османських вершників.

Найбільше цікавило митницьких: а де будуть брати шлюб і як уберуть молоду, а не гості, що почали з’їжджатися з Язлівця. І те, що спостерігала Митниця в четвер, бо весілля потрібно було справити до п’ятниці, — потім переказували роками, десятиліттями й навіть століттями. Казали потім, що Варвару присилували до шлюбу з османом, що було цілковитою неправдою. Вигадали, що молоду силоміць привезли до язловецької мечеті й примусили прийняти іслам. Говорили, що брати Варвари, коли весільна процесія почала виходити з двору й лаштувати коней та ослиць, кинулися на молодого й поранили його шаблями, бо начебто силоміць брав собі їхню сестру. Що хотіла Варвара зіскочити зі свого весільного коня, але була вбрана у весільний турецький одяг і під пурпуровим платтям мала зв’язані руки. Багато чого говорили потім, бо одруження християнки з мусульманином Митниця не пам’ятала. Навіть шлюб православної з католиком був тоді рідкістю.

Якби Мурза одружувався у Стамбулі, то процесія супроводжувалася б не тільки музикою. За весільним почтом нареченої їхали б птахи у клітках, килими, вишиття, золоті та срібні прикраси. У передвесільний день зібралися б наречена з жінками та незаміжніми дівчатами в басейні на мармурових диванах. Мили б наречену й готували б до весільної церемонії, а тоді й до весільного ложа. Циганські музики веселили б її, а вона платила б щирим золотом та цукерками. Увечері перед весіллям наречена прощалася б зі своїм дівоцтвом та домом батьків в оточенні своїх подруг та музик із танцюристами у внутрішньому дворику дому. Її одягнули б у весільний одяг — спідницю білого тонкого полотна, смугасті штани, вишите довге пурпурове плаття, взули б у пару взуття з м’якої телячої шкіри. Дзеленчали б перламутрові намиста, сережки, браслети й персні з коштовних каменів у вухах, на шиї та пальцях. Її покрили б червоною накидкою із голови до ніг, що знімалася б через голову. І перед тим, як залишити дім свого батька, стала б вона на коліна й поцілувала батькову руку та батькову ступню. І обвивав би її стан пасок дівоцтва, оздоблений коштовними каменями. Відправив би Мурза, може, десять ослиць, аби перевезти всі килими, ліжка та інші хатні речі. На шиях ослиць почепили б дзвоники, і коли процесія рушила, то всім було б відомо, що весілля прямує з нареченою до дому молодого. Приїхав би за нареченою Мурза до її дому, і побачив би зелену браму та йшов би крізь натовп, що розсипав би йому свої побажання, а при вході зустрів би його тесть, увійшли б вони до селамліку, тобто чоловічої частини дому. А весілля справляли б у домі нареченого, частувалися б шафрановим рисом, баранячим пловом, смаженими голубами, пельменями, фруктами та щербетом. А гостей веселили б співаки й танцюристи. А по всьому — узяв би він за руку молоду, завів би до кімнати, прибраної килимами, і лягли б вони на тонкі простирадла. І шелестіли б вони на тих простирадлах, як змії в піску, цілу ніч.

Тої середи з Язлівця приїхали Матій та Іван, вбрані в османські одежі. Ближче до обіду показався почет молодого. Митницькі люди побачили Мурзу в розшитому халаті, у білому тюрбані з пір’ям павича та в чоботах, які щільно стискали гомілки нареченого. Супроводжували Мурзу троє вершників і карета. Карета належала Ашкеназі. Тепер у ній сиділи весільні музики — двоє циганів, що грали на бубнах, і двоє османів із трубою й зурною. У п’ятницю, за тиждень до весілля, приїхала Варвара до Язлівець — і ввійшла до мечеті, де зустрів її кадій. Запитав він її, до якої віри вона належить і, почувши у відповідь, що до православної, відійшов від неї й підійшов до Мурзи. Порадившись із кадієм, Мурза не наполягав на прийнятті Варварою ісламу. Вирішили, що вона залишиться християнкою, але шлюб відправлять у мечеті. Баревичі були втішені цим.

Варвара вийшла до молодого у вишитій сорочці й спідниці. Голова її була коронована вінком із засушеного на Зелені свята барвінку та інших митницьких зел. Турецьке весільне вбрання тримав на руках один із трьох супровідників Мурзи. Варвара тричі вклонилася батькам та всім митницьким людям. Брати підвели їй коня, і процесія під пронизливі звуки зурни рушила з двору Баревичів до Язловець. Перешіптувалися митницькі жінки, що молоді вінчатимуться в мечеті, а весілля справлять у домі Мурзи. І коли весілля з’їхало в бік Горб-Долини, Онуферко, якого залишили пильнувати Баревичів двір, зачинив браму й випустив псів. Про все, що було потім, митницькі лише здогадувалися. Єдиний Онуферко знав, бо Гриць з Анною, повернувшись додому, розповіли йому, як було насправді.

«Доїхали ми до Язловець майже щасливо, — почав розповідати Гриць, — але на півдорозі зламалася вісь у кареті Ашкеназі, і поки поралися з нею, весілля чекало під розлогими деревами біля синіх озер. Потім знову рушили. До мечеті ввели Варвару ще в нашому весільному одягові. Там її перебрали в турецький. Прикрили лице».