Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ашкеназі молився в синагозі. «Стільки війська, — розмірковував, — не може пережити голод і холод у такому глухому закутку, бо через війну припинилася будь-яка торгівля, а взимі ніякі валки не зможуть перейти тутешніх глибоких снігів». Ашкеназі втішався словом. Вістки, які доходили до нього, гріли його в ці морозяні дні.

Яничари, увірвавшись у будинок санджак-бея, відсікли йому голову й викинули з муру Руської брами. У березні фортецю й місто не було кому обороняти, і поляки ввійшли Жидівською й Вірменською брамами, полонили кволих і обморожених османів, які не встигли померти до їхнього приходу.

7

На час другого приходу османів 1674 року Митниця розжилася на дванадцять родів. У списку язловецького дефтеру — Баревичі, Посіди, Боднарі, Босяки, Маричі, Крілі, Гулеї, Червоняки, Ковблі, Бурмеї, Барани і Смітюхи, записані за іменами господарів, без прізвищ, але за родом занять. Першим у цьому списку було ім’я Гриця, навпроти якого в пророслому повитицею вензелі арабського письма читалося — отоман. А навпроти слова «Митниця» хтось — можливо, Мурза, про якого розповімо нижче, — написав гараб, що означало: зруйноване.

Відколи Ібрагім Шайтан відбив Язлівець, зі Стамбула наїхало туди багато османських урядників. Османи облаш- товувалися, як запримітив Ашкеназі, не особливо дбаючи про містечко. Спочатку поправили фортечні мури, у яких, окрім бійниць, з’явилися великі діри від артилерійських обстрілів. Полатали дороги, зігнавши до роботи людей із навколишніх сіл і селищ. Спостерігаючи за османами, Ашкеназі розумів, що якби вони хотіли залишити Язлівець у складі Порти надовго, то розпочали б зводити будинки, мости й дороги, та й фортецю поремонтували б краще. Здогад Ашкеназі справдиться, коли, розмовляючи з останнім санджак-беєм, багато років опісля, він зрозуміє, що Порта невдовзі відступить із Поділля. А поки Ашкеназі дивиться, як османи замуровують фортечні стіни, у Язівцях над Вільховцем піють когути. Полощуться в липневій воді качки й гуси, гублячи пір’я, що пливе до Дністра. Ашкеназі не може знати, що цього разу османи протримаються в Язлівцях тільки десять років. А що за ці десять років узагалі настане у світі? Світ для ягуді Ашкеназі розвиднився тоді, коли він уперше поїхав на Балкани. Народжений у Язлівцях, він знав лише те, що з високого пагорба, на якому стояла оборонна фортеця, можна обдивитися найближчі узвишшя і шляхи. У дорозі, якою він шістнадцятилітнім підлітком, разом із іншими подався на Волощину й до Болгарії, він побачив стільки, що потім удома оповідав батькові цілий тиждень. Які річки їм доводилося переїжджати! Які люди зустрічалися! Як бігли пагорбом вовки, а вони цілу ніч палили багаття! Як заснув він при тім багатті, присунувшись ближче до вогню, щоб не змерзнути. Як вогонь лизав його одіж і дістався до зап’ястя, пропаливши рукав, та як він ледь не згорів. А що він чув? Та чув він у Болгарії різні мови, навіть такі, яких ніколи не доводилося чути на язловецьких ярмарках! А в одному болгарському селі вони, подорожні, мусіли відкупитися від місцевих селян, яких післав ага, жадаючи поживи. Заплатили вони, оповідав Ашкеназі, бо з наладованими крамом возами нікуди не втекли б. Їдучи на південь, молодий Ашкеназі бачив, як змінюється земля, усе частіше трапляються сливові садки, зеленіють виноградники, пахне м’ясиста айва. У дорозі їх перестрівали овечі табуни — і брунатні овечі боберки вкривали шлях. У всіх османських містах, починаючи з Волощини, пильнували прикордоння невеликі яничарські залоги. Посувалася валка поволі, щоб не викликати гніву в османського офіцера залоги, який міг їх арештувати, забрати гроші та крам або навіть продати в неволю… Багато розповідав тоді юний Ашкеназі батькові, який також подорожував, але вглиб Речі, не наважуючись податися на південь. А коли три роки потому, услід за Минасом Сириновичем, Ашкеназі прибув до Стамбула, то, дійшовши до Мармурового моря, так і простояв цілий день, поки сонце не перекотилося за міські горби, впустивши в місто ніч. Срібні й золоті голки, які, здавалося, зшивали хвилі зеленуватої морської води, вабили і сліпили очі Ашкеназі. Від морського повітря йому паморочилося в голові. Стільки човнів та ґалер, як у водах Босфору, він ніколи не бачив. Стояв перед морським простором і почувався так, наче вперше прочитав слово з Тори. Повернувшись до Язлівця, усе розповів батькові, який не повірив жодному слову, бо не міг уявити собі, як голками можна зашити морські хвилі. Дорога була виснажливою, і його син, думав Ашкеназі-старший, просто втомився, бо молодий і недосвідчений. А коли Ашкеназі, через місяць опісля повернення до Язлівець, побачив Минаса Сириновича — Минас щойно повернувся зі Стамбула — то запитав досвідченого вірменина: чи й далі сині та зелені хвилі, що котяться від Мармурового моря до Золотого рогу, зшиті світлом золотих і срібних голок? І почув ствердну відповідь. Прибіг до батька, щоби переказати свою розмову зі Сириновичем, можливо, єдиним у Язлівцях, хто також бачив Стамбул. Старий Ашкеназі подумав, що Минас змовився з його сином, і заборонив юнакові їздити на південь, перенаправивши свою торгівлю до Ярослава з Ланьцутом, щоби спогад про море й бажання їздити на Балкани вивітрилися з молодої синової голови.

Іншої дороги, якою б сунули війська з боку Чорткова чи Ягільниці до Язлівця, просто не було. Якщо надходив мир на ці землі, то митницькою дорогою їхали, поскрипуючи дерев’яними колесами, купецькі валки. Якщо наступав час війни, то якась частина війська, щоб дістатися Язлівця, переходила-таки через Митницю. Отож, селище, в якому на той час жило дванадцять родів, розрослося навколо Червоної керниці й потічка, народженого від Синіх озер. Дехто з митницьких прийшов невдовзі за Баревичем, а інші пристали згодом. Не належали ці роди Баревичам, бо перед їхнім заселенням тут була пустка. Не володів ними й Волянський, бо не було їх у списках митницьких дібр. З’явилися ці роди, як кульбабине насіння, принесене вітром. Із Баревичем усім митницьким було безпечніше, бо переживали вони разом не тільки негоду з блискавками та градом, а й війни. А Баревичева митниця, перепускаючи купців углиб Речі Посполитої, давала їм також якийсь гріш.

У Митниці почали прокладати дорогу.

Це трапилося через десять років після Бучацького договору, коли купці, спускаючись із боку Ягільниці Волоським шляхом, особливо навесні й восени, вгрузали в жирне митницьке болото. Язловецький санджак-бей звелів устелити камінням дорогу перед Язлівцем. На Митницю припали невеликі відрізки шляху перед мостом через Джуринку, а ще від Волоського шляху, попри Червону керницю — до Дубини. Призначений османами отаман Митниці Гриць Баревич, що сидів коло Червоної керниці, скликав своїх людей і наказав братися до роботи. Камінь возили з-під високого пагорба. Лупаючи червоні брили, встеляли митницькі шляхи, укріпляли також і під’їзди до мостів. Усі митницькі з’їхалися до Баревичевого двору, не було тільки Тимка Бурмея. З того часу, відколи Гриця Баревича призначили отаманом на Митницю й околиці, щось втрутилося у стосунки між ним і Тимком. Той Тимко, що першим з’явився в Митниці після Баревича, також оселився біля Червоної керниці — на Криволуцькому шляху, яким мало хто їздив. Зрозумівши, що османи з Язлівця не зрушаться, сказав Баревичеві, що повернеться за Стрипу, в ліси. Але того року вже з жовтня засипало снігами, і Тимко мусив затриматися в Митниці. Не міг він дорівнятися до Гриця, бо сам не пам’ятав, звідки він і хто його батьки. Виховався при шляхeтському дворі, але наче збезчестив дівчину й був покликаний до суду. Звідти втік. Жив із того, що наймався до різних армій, воював навіть у Голландії на боці французів. До Митниці приїхав із грошима та добрим конем при збруї. Привіз це все з війни. Найбільшою дивиною для митницьких було те, що дівчина, котру привіз Тимко невідомо звідки, була німа. Започаткував породу німих у Митниці, бо від нього та його німої дружини народжувалися німі. Схоже було, що займався грабунками, бо хтось у Язлівцях упізнав одяг, у якому Тимко приїхав на ярмарок. Тимко віднєкувався, але з ярмарку непомітно зник. Запитав Баревич Тимка, коли той минав митницю про цей випадок, та Тимко все заперечував. Жив із молодою жінкою, часто зникаючи з дому, відтак знову з’являвся, привозив у шкіряних міхах крам і складав у коморах. Якби Баревича ув’язнили до фортеці тоді, коли звинуватили його у привласненні грошей, які він брав із мита, то, можливо, зустрів би він там Тимка — той сидів за звинуваченням у пограбуванні й убивстві родини вірменського золотаря. Тоді розповідали, що один із тих убивць задушив свого подільника й, видлубавши каміння, зумів, наче змія, проповзти назовні. Коли оглядали місце втечі, то дивувалися, що людина змогла проповзти в таку вузьку щілину, де заледве вміщалися дві долоні. Про втечу того злочинця із в’язниці теревенив увесь Язлівець. І коли Баревич перебирав у пам’яті всіх митницьких, щоби покликати їх до лупання каміння, то на Тимковому імені зупинився. «А справді, — розмірковував Гриць, — того Тимка ніколи в селищі не видно. У німої — не допитатися». Вирішив Баревич перейтися до Тимкового дому. Спустився до Червоної керниці й, перейшовши місток, який треба було підправити, піднявся догори в напрямку Криволуцького шляху. За Тимковим подвір’ям починався лісок. Шлях не був утрамбований, бо ним мало хто їздив. Баревич здалеку побачив самотню постать Тимкової жінки, що поралася на подвір’ї. Тимкових коней не видно — отже, господаря нема. Німа то заходила до хати, то виходила. Двійко малих дітей, однорічне й новонароджене, накриті тінню липи, ревли. Бурмеїха присіла біля них. Вивалила з сорочки білі, налиті молоком цицьки і почала годувати обох. Старше, зіп’явшись на ноги, припало до лівої цицьки, а немовляткові німа сама запхала пуп’янок правої. Діти заспокоїлися. Гриць стояв посеред буйної кропиви, що розрослася вздовж криволуцького шляху. Його кусали мухи. Пражило. Од Волоського шляху збиралося на дощ. Він постояв і, зірвавши з пригніченого кропивою кущика полину кілька стебел, повернувся домів. Гриця зустріли пси. Він лапав їхні морди руками, що пахли полином, і пси морщилися від різкого гіркуватого духу. Після обіду хмара, що виповзла з Волоського шляху, розродилася дощем. А повітря над Митницею стало різким, як полин. Рої мух лише на другий день зранку почали копошитися в повітрі, що знову нагрівалося на дощ.

Птахолов Онуферко, помічник Баревича, прийшов до Гриця третього дня після липневої грози, повідомити, кого попередив про наказ санджак-бея. Баревич змушений був виконувати волю османів. Також того ранку з Язлівця, у той час, як п’ять фір чекали Баревичевого наказу рушити до родовища червоного каменю, приїхав молодий осман Мурза. Прочув митницький отоман якось, що османи укріплюють свою адміністрацію, бо ще з весни до Язлівця наїхали молоді урядники з самого Стамбула. Балакали про перепис. У Язлівці спішно ремонтували фортецю, мостили дороги, бо після десяти років невизначеності з поляками османи нарешті домовилися про кордони. Баревич дізнався, що для Митниці та околиць призначено молодого іль-язиджи Мурзу, переписувача митницьких дворів. За всіма ознаками виглядало, що осінь буде холодна, і дорогу треба встелити до перших приморозків, щоб навесні, коли ґрунти розбухнуть від води, знову втрамбувати розлізлий шлях.

Того ранку з навколишніх дворів з’їжджалися митницькі до Баревичевого двору. Вони з Грицем возили камінь, укладаючи в найбільш глевких місцях шляху. З боку Язлівця почулося хропіння коней — і на шляху з’явилися вершники. Гриць побачив, як Матій, Онуфрій і Данило, що стояли зі своїми синами біля трьох возів, а п’ятий був Баревичевий, напружилися, бо османи їхали чвалом, збиваючи на своєму шляху ранішній туман і вогку пилюгу. Були при шаблях і рушницях, із білими клобуками на головах.

Гриць підійшов до митницьких і став поруч свого воза.

Оглядаючи гостей, подумав, що той молодий осман без рушниці — Мурза, про якого розповідали йому в Язлівцях.

На Мурзі була пошита з нового сукна широка камізелька. Жовтяве лице урядника нагадувало невчасно зібраний коров’ячий сир із зеленуватим відтінком сироватки. Матій із сином Даньком, які стояли найближче до Баревича, зиркали то на Мурзу, то на Гриця. Переминалися за їхніми спинами яничарські коні, а вершники про щось розмовляли, чекаючи на будь-який наказ збирача податків.

Мурза, під’їхавши, стримав свого коня й легко зіскочив.

«З чим до нас прибули, пане?» — почав розмову Баревич.

З хати надвір вийшла Варвара, п’ятнадцятирічна Грицева дочка, і глипнула на Мурзу. Вона відчинила хлівець, із якого висипалися сонні кури. Її голос нагадав Мурзі тремтіння комишів уздовж язловецького шляху. Гриць зловив погляд Мурзи, яким той зиркнув на Варвару.

Митницькі, тобто Матій Босяк, Онуфрій-птахолов, Данило Марич та їхні сини чекали, що скаже Гриць. Натомість Гриць очікував наказу Мурзи.

Тим часом червоний когут, що вийшов останнім із хліва, де ночували Баревичеві кури, розправив крила, і Гриць лише тепер усвідомив, на яку небезпеку він наражає себе й усіх митницьких. Річ у тім, що червоний як грань когут, з фіолетовими смугами на кінцях міцних крил кидався на людей. Усіх чужих, хто заходив на Баревичеве подвір’я, когут проганяв, злітаючи на рівень людського зросту й кутим, наче з заліза, дзьобом клював межи очі або в тім’я. Деколи, злетівши, всідався людині на плече, а коли хтось брався схопити когута, щоб скинути додолу — дзьобав руки, пускаючи кров. Гриць присягався зарубати когута, але чомусь відкладав. Побачивши, що Мурза зайшов на обору, когут із усією силою дужих крил злетів догори. Це так вразило яничарів, що вони аж пороззявляли роти, переминаючись на конях. Звісно, такого яничари ще не бачили. Мурза спершу також, стежачи за когутовим польотом, здивовано пороззявляв рота, а вже за якусь мить скрикнув від болю. Когут упав на спину Мурзи й дзьобнув кілька разів урядника в голову. Умить крізь білу тканину тюрбана проступила кров. Баревич кинувся до Мурзи і, схопивши когута за дві ноги, скинув його на землю. Мурза аж заточився від несподіванки й болю. Але когут не думав здаватися. Його червоний гребінь знову піднявся вгору — і посвист важких крил, якими він загрібав повітря, прошумів тепер на головою Гриця, який відчув гострі кігті когута на своєму плечі. Перший яничар, витягши з піхов шаблю, смикнув за вуздечку коня й помчав крізь вози митницьких до Баревича. Гриць устиг зловити тонкий звук яничарської шаблі над своєю головою — по лиці бризнула тепла кров, і відрубана по шию голова когута з червоним гребенем, прокрутившись у повітрі кілька разів перед Грицевими очима, упала посеред розполоханих курей. Безголовий когут у конвульсіях кривавив траву, намагаючись якось устати, спинався на крила. Він зробив це кілька разів поспіль, а потім, знесилений, притих. Кров когута, перемішавшись із порохом, зробилася брунатною й густою. Яничар настромив когута на шаблю. Як переможець сидів він у сідлі перед Мурзою, що мацав свою покльовану голову, і Баревичем, що обтирав долонею лице від крові. Мурза з Баревичем дивилися одне на одного, не розуміючи, що трапилося. Яничар різким рухом скинув когута з шаблі та про щось запитав Мурзу. Той похитав головою, і яничар від’їхав до свого загону.

Грицеве серце билося об грудну клітку, а на скроні тріпотіли дві сині жилки.

За кілька днів до цього випадку приснився Грицеві сон, у якому він когутом перелетів через Митницю й упав на землю, зламавши одне крило. Гриць переповів сон Анні. «Треба чекати якоїсь напасті», — відповіла, але що б це означало — вона не здогадувалася, бо їй когути ніколи не марилися.

Матій кашлянув, розуміючи, що шабля яничара могла стяти голову Гриця, так само, як когутові. Інші — позавмирали від самої думки про те, що могло б статися, якби яничар промахнувся.

Анна з Варварою, вибігши на зчинені у дворі крики, промили потерпілому на голові рани, а Мурза, намотавши свій тюрбан, бо кров у прокльованих місцях присохла, наказав Грицеві їхати по камінь. А тоді наздогнав яничарів і повернувся з ними до Язлівця.

Того дня, коли когут напав на Мурзу, трапилася ще одна прикра подія. Після пригоди Гриць, їдучи по камінь, мацав щоку, скроплену гарячою кров’ю когута. У вухах дзвенів посвист турецької шаблі. Перед очима стояв поплямлений тюрбан Мурзи й перекривлені обличчя яничарів. Це була його смерть, яку пан Біг поки що від нього відвернув.

Їхали в напрямку Волоського шляху, щоб звернути ліворуч до місця, де митницькі розкопали родовище червоного каменю. В осінніх травах сюрчала ще не вигибла комашня. Від потічка наростав, як мох на камінні, білий туман — пухкий і мутнуватий. Туман густішав. Гриць бачив тільки останній віз. Інші, невидимі, торохтіли. Приїхавши до родовища, отаманові спало на думку, що, може, возити каміння в такий туман не варто.

Дороги не видко. Два тижні тому післав він Матія, Онуферка, Данила, Микиту, Остапа, Штефана й Василя налупати каменю. Приїхали тоді до Митниці османські урядники, пооглядали роботу й заплатили їм по кілька аспрів. Тепер камінь треба вивезти. Вирішили, що біля мостів та там, де потрібно втрамбовувати, будуть ті брили розколювати на плитки.

Склавши на вози камінь, повсідалися в урочищі на обід. Про ранішню пригоду з когутом почав говорити Онуфрій. Він та інші, що були свідками когутового нападу на Мурзу, не могли повірити, що таке можливо.

«Ви щасливий у Господа, Грицю», — сказав Онуфрій.

«Та певно, та певно», — підтримали його Матій і Данило. Вони ж бачили на власні очі подзьобану когутом османську голову Мурзи й чули пекучий посвист яничарської шаблі над Баревичем. Пережили страх за Гриця й за себе.

Туман до обіду розсіявся.

Чоловіки, які сиділи на камінних брилах, обідаючи, обговорювали нещодавню подію, що їх стривожила.