Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тимко озирнувся, щоб знайти поглядом того, хто назвав його ім’я.

«Я плачý від диму», — сказав він глухо.

«А з чого живеш? — не вгавав Червоняк. — З диму?» Підозра на злодійство Тимка, що закралася в Баревича, нині вперше пролунала на сходинах митницької громади. Тимко чекав, що Баревич заступиться за нього, але отоман мовчав.

Найбільше митницькі обурювалися податком за нічийні землі, бо всі використовували землі Волянського, а також шлюбним податком від молодої. Покричали та й розійшлися. Баревич уклав список митницьких господарів і передав Мурзі.

Мурза у своїх паперах навпроти слова «Митниця» закреслив слово спалена й почав записувати імена господарів та нежонатих, доповнюючи дефтер арабським письмом зі слов’янських імен, бо ні османів, ні ягуді в Митниці на той час не було.

За роки османів двір Антонія Волянського почав занепадати. Османи не порушили нічого з маєтності хорунжого гусарії, бо ті, що були на службі у Волянського, справно платили Мурзі податки, сіючи жито і ячмінь, тримаючи кількох корів та цідячи мед із десятка вуликів. Поки Волянський сповняв військову службу для короля на його дібрах, привезені ним кілька родин господарили. Через Ашкеназі Волянський знав, що відбувається в його маєтку, бо часом Ашкеназі їхав до Ярослава чи Перемишля по крам. Звідти писав довгі листи до хорунжого кавалерії з усіма подробицями. Той Тимко Бурмей, до якого Баревич не мав особливої довіри, кілька разів уночі підбирався до маєтку Волянського. Спостеріг, що люди там озброєні, а двір повен псів. За османів Митниця жила своїм життям, а двір Волянського — своїм. І тільки тоді, коли приїжджали збирачі податку, вивозили до Язловець наладовані вози — одні, що збиралися біля Баревича, а інші — з маєтку. Гриць розумів, що якщо повернуться поляки, то двір Волянського захоче долучити до своїх ще й нічийні землі. За нічийні також треба було платити османам, тому ні Митниця, ні маєток Волянських не прибирали їх тепер до рук. Землі було й так достатньо: вірмени залишили по собі території, що належали їм, та й землі Конєцпольського і Лянцкоронського позаростали та пустували.

Тимко, якого не вполювали поляки після втечі з фортечної в’язниці, з приходом османів знайшов кількох утікачів — дезертирів королівського війська. Найнялися служити з Угорщини, але платили їм із пустої королівської казни такий мізер, що втекли вони з війська. Тож нападали і грабували. Улітку жили по лісах, а взимі приходили до Язлівця й видавали себе за злиднів. Зустрілися вони з Тимком випадково. Було їх троє. Казали, що був ще один із ними, але його, смертельно пораненого в сутичці з яничарами, на яких напали вночі, прийнявши за купців, кинули у Стрипу. До зустрічі з дезертирами Тимко грабував сам. Його німа жінка та малолітні діти були запорукою повної безпеки. Нічого не могли б розказати нікому. Та й митницькі перестали допитуватися. Отож, вислідивши в Короташах незнайомців, Тимко розпитав їх, пригрозивши, що сповістить про них османам. Ті розповіли, що мають намір напасти на двір, що стоїть на краю Митниці. Тимко здогадався, що йдеться про Баревичів двір. У його серці давно зріла ненависть до Гриця. Олена, дружина Тимка, знаками дала зрозуміти Тимкові, що хтось приходив до їхньої хати, і показувала на протилежний від Червоної керниці бік. Тимко здогадався, що то був Баревич. Нишпорить. А минулої весни Онуферка підсилав. Той ніби розпитував про свого шуліку, який утік.

«То двір Гриця Баревича, який тепер отоманом у Митниці, — сказав їм Тимко. — Якщо хочете, щоб вас посікли яничари, то грабуйте».

«Але видно, що заможний…» — сказав рудуватий грабіжник.

«Заможний, — відповів Тимко. — Митник. Назбирав грошей. Кажуть, що в нього навіть вікна з віденського шкла».

«Фіть», — присвиснув другий грабіжник.

«І пси в нього такі, що розірвуть кожного, хто зайде у двір».

«Знаємо», — погодився рудий.

Тимко зрозумів, що ці троє підготувалися до нападу на Баревича.

«Є ще один двір», — сказав їм Тимко.

«Де?» — запитався третій, що лежав горілиць, висмоктуючи солодкий нектар із цвіту конюшини. Той третій до цього часу мовчав, і видно було, що саме він верховодив тими двома.

«На Волоському шляху».

«Там також пси й челядь?» — запитав верховода.

«Так, — погодився Гриць, — але нема господаря. І якщо османам донесуть про грабунок двору хорунжого польської гусарії Волянського, то не будуть вони кидатися шукати, хто це зробив».

«Згода», — верховода виплюнув розжований цвіт із густою слиною.

Як відомо з документів, османи переселяли євреїв та вірмен до Андріанополя, Киркилисе і Стамбула. Довідався Ашкеназі, що санджак-бей готовий перевезти всі єврейські родини на нові землі, бо так наказано було йому пашею з Камінче, а паші наказав так чинити великий візир. Чи то османи запідозрили євреїв, що через них передаються польському війську вісті про фортечні оборонні приготування? Чи хотіли потуреччити той край, а євреї не піддавалися? Чи самі євреї, перестрашені військовими походами і грабунками, вирішили покинути Поділля? Бо з-поміж християнської людності знайшлося немало таких, які пристали на османську службу, а дехто визнав Аллаха своїм Господом і забув про Христа. Вони обрізали своїх дітей, і святкували п’ятницю. Можливо, тому й вижили, що не брали зброї до рук, а покірно прийняли нову владу й нову віру. Бо від якогось часу земля, на якій тулилися Язлівець і Митниця та десятки інших містечок і селищ, вважалася нічийною. Була ця земля для війни, і відчувався тут прихід останніх часів. Занепокоївся тоді Ашкеназі. Була в нього крамниця в Язлівцях, була божниця, була Тора, якої не торкнулися ні полум’я, ні цвіль. І була Жидівська брама, якою він тисячі разів в’їжджав і тисячі разів виїжджав із міста. Було ще зо два десятки родин ягуді, що так само, як Ашкеназі, пустили коріння в цю землю. З язловецького каменю побудували ягуді божницю і з язловецького каменю витесували мацеви. Книжок своїх нікому не позичали, бо ніхто не читав їхнього письма. Чекали на свого Месію, а дочекалися війни.

Якогось ранку біля колишньої митної будки зупинилися два десятки возів. Гриць побачив із вікна, що зупинилися вони набрати свіжої води з Червоної керниці. Це були язловецькі євреї. Здивувало Баревича, що не було з ними Ашкеназі. Вийшов у двір, щоб запитати подорожніх, куди вони прямують. Те, що шлях їхній лежить через Волоський гостинець до Ягольниці, Грицеві було зрозуміло й так. Бо чого тоді їхати через Митницю? Через Ягольницю шлях лежить на Кам’янець. Ще більше здивувався Гриць, коли, вийшовши за свою браму, побачив кількох яничарів, що також чекали води — по неї саме пішло кілька мужчин-ягуді. Яничари впізнали Гриця, і один під’їхав до нього. Вони привіталися.

«Далеко їдуть, якщо потрібно стільки води?», — запитав-сказав отаман.

«До Камінче», — відповів яничар.

«То ж язловецькі?»

«Так, — сказав у відповідь чорбаджи. — Самі захотіли виїхати з Язлівця».

«Самі?» — здивовано перепитав митницький отаман.

«Прийшли до санджак-бея й попросили дозволу залишити місто».

«А знаєте такого Ашкеназі? Бо я не бачу його серед цих».

Яничарський офіцер не відповів на запитання — може, не знав, про кого питає цей чоловік.