Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сто двадцять тисяч османського війська рушило з околиць Едірне. З Едірне — до Добруджі, а перейшовши Ісакіївський міст, увійшли до Молдови. У Яссах султан перевірив війська й хотів навіть стратити господаря Дуку за недбале постачання, але тільки закував його в кайдани. Анатолійському й Караманському бейлербеям наказано було збудувати міст через Дністер. Були в султанському почті великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю, головнокомандувач сердар-і-екрем паша Ібрагім, секретар Імператорського двору паша Мегмед Некаті. Їхали ще три поети, що мали описати очолюваний султаном звитяжний похід, — Мустафа Зюгді, Таіб Юмер і Набі Юзуф.

На Поділля прибув султан із сином Мустафою й наложницею Рабією Гульнуш Еметуллаг. Був серед його почту й чикирджи-баши з кількома клітками соколів — якщо раптом у поході Мегмед забажає влаштувати полювання. Під Кам’янцем два соколи були знайдені мертвими у клітках, про що негайно доповіли султану. Мегмед якраз об’їжджав сіпагів, які стояли віддалік фортеці, бо штурмували лише артилерія і яничарська піхота. Коли Мегмед під’їхав до господарства чикирджи-баши, соколи лежали в майже однакових мертвих позах зі скрученими лапами, перевернуті на одне крило. Мегмед зіскочив із коня. Поруч із соколами валялися клобуки, опутенки й бубонці, які завбачливо поскладали султанські сокільники. Султан підійшов до мертвих птахів і носком саф’янового чобота перевернув спочатку одного сокола, а потім другого.

«Таке нещастя, Ваша величносте…» — опустивши голову, промовив чикирджи-баша.

«Закопайте їх, вони здохли від старості, — промовив Мегмед, — разом із клобуками…»

Султанові підвели коня, і в супроводі охорони він помчав туди, де артилерія обстрілювала мури замку.

Сокільники швидко вирили дві неглибокі ямки й під наглядом чикирджи-баши поклали туди птахів, присипавши болотом. Тиждень перед тим дощило, і земля була настільки вогка, що в деяких місцях під корінням трави збиралися підземні води, утворюючи великі калабані. На випадок, якщо Мегмед покличе його, чикирджи-баши, і розпитає, як було, він знає, що відповісти. Навіть пригадає всі деталі. Адже все, що потрібно для султанських мисливських птахів, які послужили не один рік для втіхи правителя, було зроблене.

Мегмед ніколи не викликав першим до розмови мірахура, але завжди його, чикирджи-баши, недарма ж султана називали Мегмед-авджи, тобто мисливець. Султанська псарня разом із мисливськими птахами також прибула до Кам’янця. Складалося враження, що Мегмед вибрався на полювання, а не у військовий похід. Попри те, що численне військо йшло поперед султанського обозу: сіпаги, топсулари, єнічерілери, — поза обозом самого султана на возах у клітках везли зо два десятки мисливських псів і соколів.

Здобувши Кам’янець, османи дозволили польському громадянству та залозі скласти своє добро на триста возів і в супроводі яничарів доїхати до Язлівця. А тим, що хотіли залишитися в місті, османи не боронили. Не було відомо, чи турки вдовольняться Кам’янцем, чи посунуть своєю навалою далі. Яничари доїхали з польською валкою до Берем’ян. Тут, перед Стрипою, яничари залишили скупчення людей, коней та возів, розуміючи, що через вузький дерев’яний міст ті переїжджатимуть місяць, та й повернули назад.

Золоті бучацькі пагорби наче чекали самого султана Мегмеда IV.

Осінь стояла погідна, і султан влаштував двотижневе полювання.

Рабія Гульнуш супроводжувала Мегмеда в поході. Навіть не вникаючи в перебіг військових подій, про які їй із захопленням переповідав їхній син Мустафа, вона була щасливою. Перед самим походом Рабія Гульнуш скинула в Мармурове море молоду Мегмедову фаворитку Гюльбеяз, про що перешіптувалися в обох столицях — у Стамбулі та Едірне, але сам Мегмед дізнався про смерть фаворитки від чорного євнуха, який сказав, що та захворіла й померла.

Похід на Червону Русь султанові вдався. Але коли турецьке військо підійшло до містечка Будзанів, із якого султан намірився йти на Бучач, османи зупинилися перед невеликим замком із круглою вежею. Власником Будзанова був Томаш Лужецький, який три дні тримав оборону, стримуючи султанське військо. Яничари, увірвавшись у містечко, коли турецька артилерія знесла частину замкової вежі, посікли Томаша Лужецького, як капусту. Підпалили на горі замок. Спочатку вигоріли дерев’яні споруди, потім — камінні стіни, аж поки попіл не вкрив замкове подвір’я. Тоді турки вийшли з міста й посунули чорною валкою на Бучач. Відтак із навколишніх лісів прийшли до міста лисиці й виїдали обгорілі обличчя загиблих, засипані попелом. Запах будзанівського згарища супроводжував Мегмеда IV на всьому бучацькому шляху. Щоб притлумити його, султан нюхав трояндову воду.

Прибувши до Бучача, султан Мегмед IV швидко здобув місто. Залогу частково вбили, а решта повтікала. У замку брацлавського воєводи Яна Потоцького, що височів над Стрипою, залишалися його дружина Тереза Потоцька з дітьми. Розпочався штурм.

Ходжа Алі-ефенді записав цю подію так:

«Коли ми підійшли до Буджаджа, то легко ввійшли в міські брами, підступивши до замку, що стояв на Федір-горі. Штурм розпочався з артилерійського обстрілу, але висока гора й міцні кам’яні стіни будівлі протрималися до ночі. Переночувавши й помолившись, піхота почала дертися до замкових стін. Нашого війська було стільки, що одні штурмували замок, а інші будували наметові табори. Але замок протримався ще один день і ще одну ніч. Султан тоді запитав, чи не сам воєвода брацлавський Ян Потоцький сидить у замку й відбивається від нас. Почувши слова султана, наша розвідка викрала одного оборонця й ми дізналися, що самого воєводи в замку немає, а тільки його дружина Тереза і троє дітей. Почувши це, Мегмед наказав припинити штурм, бо й так уже багато було понищено зовні та всередині замку. Післав султан перемовників, яким відчинили замкову браму. Три години стояло військо в очікуванні наказу, а султан сидів у наметі, а може, спав. Похід був утомливий. Нарешті відчинилася брама бучацького замку й, сидячи на коні, сама Тереза Потоцька тримала в руках ключі й клейноди. Султан у супроводі своєї охорони поїхав назустріч Потоцькій. До султанового шатра Потоцька їхала першою, за нею султан з охороною. Коли привезли дітей, то султан передав старшому клейноди. А ключі від замку залишив собі».

Ходжа Алі-ефенді, писар Дивану, вкладався у своєму наметі спати. Прохолодні жовтневі вечори біля Бучача, у якому кілька днів велися перемовини з лядським королем, давалися Алі-ефенді взнаки. Від холоду ломило кістки, тому для писаря принесли кілька килимів, якими встелили долівку намету, і тканину з верблюжої шерсті. Холод діймав Алі-ефенді ще з часу, коли він був еміном у Волощині.

«Буджадж, — писав Ходжа Алі-ефенді, — місто у глибокому яру, з природними терасами, які зберігають тепло й холод, оточені пагорбами. З усіх сторін світу, щоб дістатися до міста, потрібно спуститися крутими шляхами в долину, але вийти війську з уголовин і вуличок непросто».

І хоча головним завданням його як писаря Дивану було скласти докладну хронологію перемовин, Алі-ефенді дозволяв собі на тонкому венеційському папері записати своє враження від міста, у якому нічний холод завдавав йому прикрощів. Біля намету писаря розпалювали вогнище, перед яким він і сидів у червоному кармазиновому каїсі й долонями ловив тепло. Він бачив, як по буджадських пагорбах тремтіли червоні й жовті смужки вогнищ, що їх порозпалювали султанські війська біля наметів. А зранку дими висіли, наче грубі нитки пряжі, й розпливалися над містом у вранішній прохолоді. Перед наметом Алі-ефенді поставили срібну миску з водою. Закутаний у два халати, він ще лежав, не поворухнувшись, відчуваючи кістками сире повітря річки. Алі-ефенді поглянув на недописаний аркуш паперу, який звечора лежав на тому ж самому місці, а речення було обірване на слові Буджадж. Писар скинув із себе халати й вийшов із намету. З високого пагорба, на якому розчистили від дерев і кущів місце й розбили намет, він побачив, що в ярах міста пробудилося життя. Найперше яничари повели напувати коней до Стрипи, а з міських будинків міщани, які вже належали не польському королю, але ще не зовсім османській імперії, повиходили розчищати дороги. Молодий офіцер кавалерії на сірій кобилі з великим животом, що чекала приплоду, повільно їхав вулицею в долину. Він показував, у яких місцях треба буде засипати ями і стелити камінь. До Буджаджа прибували султан Мегмед і великий візир зі своїми свитами, а також гетьман Дорошенко, табір якого стояв на східному боці бучацької ущелини. У Буджаджі нині востаннє приймали лядських послів, тому приїзд самого султана означав, що, можливо, сьогодні договір про припинення війни буде укладений.

Алі-ефенді опустив руки у срібну миску з водою, яку щоранку приносив йому охоронець. І кожного ранку вони говорили про турецькі лазні. Для Ходжі Алі-ефенді розраховувати на лазню в Буджаджі не випадало.

«Як вони миються?»

«Хто, Ваша світлосте?»

«Ну, ці міщани?»

«Водою з річки», — відповів молодий яничар.

Алі-ефенді з особливою прискіпливістю сьогодні чепурився. У його скриньці була трояндова вода. Привозили її на ринки Стамбула з Єрусалима. Сьогодні він записуватиме слова каймакам-паші Мустафи, який вирішить разом із великим візиром, скільки ще в цьому Буджаджі йому, Ходжі Алі-ефенді, потерпати від холодних вечорів і зеленої прохолоди тутешніх пагорбів. Умившись, він зайшов у намет і довго звідти не виходив. Яничар уже приготував килимок для ранішньої молитви. Коли Ходжа Алі-ефенді відхилив полу намету, то яничар збагнув, чому ефенді так довго не з’являвся — він вийшов, одягнутий у довгополий каптан із широкими рукавами й високим коміром, розшитий золотим рослинним орнаментом, у синіх широких штанях і м’яких замшевих чоботях із задертими догори носками. Алі-ефенді підійшов до килимка і став на коліна. Каптан однією полою прикрив коріння зрізаних кущів, але ефенді нахилив низько свою голову, обгорнуту тюрбаном, і почав молитися. Писар тихо перебирав слова молитви, і який гул доносився з улоговин Буджаджа, і метушня враз зчинилася — від численної кавалерії, що одночасно з’їжджалася до міста. Усе це прискорило молитву ефенді. Він із допомогою яничара виліз на коня. Яничар підпихав широкий зад ефенді. Поправив поли каптана. І коли ефенді вузькою вуличкою по вичовганому камінню почав спускатися в долину, охоронець згорнув килимок і заніс до намету. Понад річкою з дороги, яку ефенді не бачив, бо вона круто звивалася і зникала в природних яругах, чулося іржання коней. «Охорона султана», — подумав Алі-ефенді.

Місце, де велися перемовини, вибрали рівнинне, на шляху до Золотого Потоку. На галявинку біля молодої липи вказав сам каймакам-паша Мустафа-ефенді, коли об’їжджав околиці Буджаджа. Позаду лишилися тераси вуличок, на яких важко було б розмістити намети для перемовин, а також для відпочинку й обідів. Виставили три намети: перший, у якому минали години перемовин, другий — для лядських послів — каштелянів Яна Францішка Любовецького, Ґабріеля Сільніцького і підскарбія надвірного Корони Яна Шумовського, котрі їхали до намету каймакам-паші з боку Гайворонця, бо кордонів ще не встановили. За Чорним мостом стояло військо Жовтої Тростини гетьмана Дорошенка. Коли гетьман Дорошенко приїжджав до намету Мустафи-ефенді, і вони про щось годину перемовлялися, то польські посли, яких запросили до намету з наїдками, давилися ними від злості. Але що поробиш, якщо Дорошенко — союзник султана, і навіть титуловано його беєм українського санджаку? Гетьман із почтом від’їжджав за Чорний міст, а тоді запрошували до каймакам-паші лядських перемовників.

Під час перемовин Ходжі Алі-ефенді завжди займав місце ліворуч від каймакам-паші Мустафи-ефенді, бо по праву руку сидів головний тлумач. Мустафа-ефенді зазвичай вбирався в розшитий золотом каптан, на якому орнаменти рослин були значно більшими, аніж в Алі-ефенді. Лядські посли, увійшовши до намету, всідалися, підібгавши ноги, як турки. Опасистий каштелян чернігівський Ґабріель Сільніцький ніяк не міг усістися й копошився, як квочка на гнізді, яке йому виклали з килимів і м’яких подушок. Мустафа-ефенді, спостерігаючи за лядським послом, прикривав своєю долонею легку посмішку, відганяючи її, наче непроханого метелика, що приліпився до вуст.

Ходжа Алі-ефенді приготував чорнило й червоне перо.

Усе відбувалося в місяці джемазієльгіра.

Каймакам-паша, реїс-уль-кютаб Мустафа-ефенді та чавуш-баши Сулейман-ага з головним тлумачем та писарем Ходжею Алі-ефенді сиділи навпроти лядських послів, вислуховуючи їхні умови.

Після першого дня перемовин каймакам-паша поїхав до головної ставки великого візира, аби обговорити з ним умови миру. Зійшлися на тому, що лядський король мусить платити ґарач — 22 000 червоних золотих щорічно. Великий візир дивився мутним поглядом на каймакам-пашу: «Каманіче вже відійшло Країни Османської, ми стоїмо в дорозі до Львова. Разом із кримським ханом і військом Жовтої Тростини маємо сто тисяч, тому лядські посли приймуть наші умови».