Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від Червоної керниці кілька євреїв несли наповнені водою дерев’яні цеберка. Вода розхлюпувалася. Офіцер гримнув на них, але Баревич одного зупинив:

«Куди ви зібралися?»

«До Андріанополя, пане».

«А де Ашкеназі?»

«Він відмовився їхати. Залишилося з ним кілька родин», — спішно відповів ягуді, бо яничар почав нервувати й наказав рушати.

Інший ягуді, що прибіг допомогти донести воду, сказав:

«Ми залишили Тору, і Ашкеназі ще збере десять мужчин для молитви».

«Війна, пане, виганяє нас із Язлівця», — додав той, кого зупинив був Баревич. Обидва ягуді взяли цеберки й поспішили до своїх возів, де сиділи припорошені їхні жінки й діти.

Санджак-бей дозволив усім ягуді, які цього бажали, виїхати з Язлівець. Надходили тяжкі часи: у містечку важко було прогодувати навіть тих кілька сотень мешканців, почастішали розбійницькі грабунки, польські війська порушували бучацькі домовленості й нападали на прикордонні фортеці, а найвіддаленішою від Стамбула була язловецька. Те, що збирали на податок, споживав гарнізон, а решту відсилали до Камінче. Війна, втрутившись у звичне життя, стала нищівним вогнем, якого не можна пригасити жодними саламандрами. Ашкеназі молився в божниці, щоб Господь післав йому який-небудь знак — як йому чинити: їхати чи залишатися? Тора була в божниці, а отже, Господь перебував із євреями в Язлівцях.

Коли двадцять родин уклали на свої вози все, що вдалося їм зберегти від грабунків, санджак-бей саме відсилав загін яничарів на чолі з офіцером до Камінче. Дізналися про це ягуді й зібрали останні гроші, просячи санджак-бея, щоб яничари охороняли їх у дорозі від можливих нападів. Поласився ага на єврейські гроші й наказав офіцерові та яничарам допровадити ягуді до Камінче. Ті допровадили єврейські вози до Волоського шляху за Митницею. А там надвечір пограбували їх, забрали все до останнього аспра й залишили посеред поля. А самі заїхали до двору Волянського, переночували там і продовжили свій шлях на Камінче.

Тільки зранку, перебувши ніч, дісталися ягуді до двору Волянського. Побачивши єврейські вози, про які османи їх уже попередили, челядники позамикали брами, прогнавши нещасних мандрівників світ за очі.

Через тиждень після того хтось учинив напад на дібра Волянського.

Дим зі згарища доплив до Митниці. Побачили й відчули запах горілого навіть у Язлівцях. Але подумав санджак-бей, що, можливо, буджацькі татари знову дійшли до цієї землі, хоча не мали б. Поміркував і покликав Мурзу, щоб той довідався, що то в Митниці горіло цілу ніч. Повернувшись до Язлівця, Мурза доповів санджак-бею, що спалено й пограбовано двір Волянського. «З розмов, які точилися серед місцевих, схоже, що напали розбійники», — повідомив урядник. Також Мурза сказав санджак-бею, що бачився з отоманом Баревичем, який під’їхав до двору, але отоман не міг вказати на злочинців. Після цього санджак-бей розпорядився посилити охорону фортеці. Про цей випадок сповістили й кам’янецького пашу.

Гриць Баревич із сином Павлом оглядав згарище й убитих челядників. Павло вперше в житті бачив стільки скривавлених, закіптюжених димом трупів, що лежали посеред великої обори. Було зрозуміло, що всі жертви нападу намагалися якось урятуватися. А оскільки напад учинено вночі, то люди вибігали у спідніх білих сорочках, зловмисники ж, наздогнавши, безжально їх убивали. Не допомогли й пси, яких перед тим, певно, потруїли.

Учора цілий день моросило. На шляху, що вів до самого двору, було помітно глибокі сліди від возів. «Значить євреї з яничарами завертали сюди», — подумав Гриць. Не міг же він знати, що яничари покинули пограбованих євреїв напризволяще. У розмові з Мурзою, з яким повертався до Митниці, Грицеві кортіло обмовитися про яничарів і євреїв, але він промовчав. Павла Баревича, що їхав оддалік батька з Мурзою, цілу дорогу нудило. Стримував коня й, сидячи в сідлі, блював. Оскільки навіть Баревич не знав, кого собі привіз Волянський до двору, то поховали вбитих того ж дня біля дубового гаю, щоб знати місце, якщо хтось потім питатиме. Двір Волянського дотлівав кілька днів, а наприкінці тижня вперіщила злива, загасивши обгорілі руїни будинку і стаєнь. Впала дерев’яна загорожа, оголивши покриті золою поодинокі цурпалки стін, з яких уже нічого не зробиш. Волянський, коли повернеться, побачить зарослі кропивою й дикою травою руїни. Почне сікти шаблею молоду кропиву, що сягатиме хорунжому під пахви. І тоді він почує за своєю спиною кінське хропіння. На коні сидітиме Тимко, який скаже, що саме Гриць Баревич та його сини перебили челядь Волянського й підпалили двір.

Після тієї кривавої ночі закралася до голови Баревича ще одна думка про вбивць челяді Волянського. Минуло, може, з пів року, як Тимкова жінка вивісила сушити подушки й домоткані полотна, якими застеляла постіль. Онуферко-птахолов, повертаючись від Синіх озер, зиркнув на Тимкову обору й побачив, що німа сушить простирадла й подушки з двору Волянського. Часто Онуферко навідувався до фільварку, бо бродив полями зі своїми шуліками, тому єдиного його з митницьких там знали. Онуферко запам’ятав, що на шовкових пошивках, які також час до часу прали й висушували у дворі, були вишиті червоним вензелі «A. W». На одній пошивці, яку вивішала Тимкова німа, ці вензелі одразу кинулися Онуферкові в очі. Того ж дня він сказав про це Грицеві. Баревич наказав Онуферкові зібрати митницьких і дав знати Мурзі, піславши до Язлівця Павла. Наступного ранку, оточивши Тимкову обору, до хати першими увірвалися яничари, а з ними забігли митницькі. У Тимковій хаті нікого не було. Чи їх хтось попередив? Бо Тимко з німою та дітьми виїхав із Митниці тихо, наче їх ніколи тут не було. Вовчий нюх Тимка вгадав небезпеку. Винюхав її і зник, наче звір, не залишаючи по собі слідів.

«Не встигли», — сказав тоді Гриць Баревич до Мурзи.

Записували османи містечка й селища, їхніх мешканців та дібра для канцелярії у Стамбулі кілька років. Через чотири роки після 1677 у Кам’янці зібрали списки з усіх санджаків, перевірили їх, склали у шкіряні течки й навесні 1681 року переправили звичним шляхом до столиці. Були в тих списках і записи Мурзи про Язлівці, Митнича, Дворільне, Ісвітова, Мілева, Берем’яни, Тушорминці, Устя, Чогагорад, Торське, Литяче, Хімільова, Заліфщинці, Половчі, Павшувка, Базар, Буракуфка, Іслобудка, Поповчі, Кошелофчі, Садки, Іжнібораді, Новашелка і Сапофчі.

Тим обозом із Язловець разом зі шкіряними течками, наладованими паперами, лаштували клітки з птахами, яких цього разу ловили птахолови по язловецьких лісах для султанських пташиних павільйонів в Едірне.

З початком весни, у першій декаді квітня, запилюжений обоз вирушить із Кам’янця, щоб, зупиняючись для перепочинку, дістатися в червні Стамбула. Спочатку течки з дефтерами з цілого Кам’янецького еялету приймуть у канцелярії великого візира, зазначивши, що згідно зі списком бракує двох течок, які випали при переїзді мосту через Дунай. Потім принесуть їх до Ібрагіма-писаря. Під подуви свіжого бризу із Золотого Рогу той сортуватиме папери цілий місяць. Заважатимуть йому тільки діряві крики павичів, яких забагато намножилося в неволі.

Того 1681 року, окрім Кам’янецького дефтеру, привезуть у липні ще один дефтер — із Єгипетського еялету. Ібрагім зареєструє обидва й почне їх читати, роблячи помітки про підданих і зібрані податки.

8

Червоним пером, калемом, Ібрагім виводить в’язь письма дефтера муфассала. Документ у запечатаній торбі кілька місяців тому привезли до канцелярії султана з Кам’янця. На білому папері кожної сторінки тремтить чорнило. Ібрагім бере зі шкіряного мішечка пучку золотого порошку й посипає на чорнильні, зав’язані в один вузол, речення. Чорнило вбирає в себе жовтий порошок, від чого стає коричневим, а потім знову темніє. Писар переносить списану й посипану порошком сторінку на інший стіл, подалі від сонячного світла. Рядки повинні затверднути й ніколи не затертися. Ібрагім починає наступну сторінку, звіряючи кожну літеру й кожне слово. «Така робота випадає раз на тридцять років!» — думає Ібрагім, списуючи назви міст і сіл, християнські імена й кількість будинків. Ось він записує Язловецький санджак і доходить до Митниці. Вмочає червоне перо в чорнильницю й пише на білому папері, який вбирає в себе темну вологу рідину з тертих горішків дуба і розбавленої водою сажі. Ібрагім вдихає чорнильний запах, наче спраглий кінь біля водоймища, що тремтливими ніздрями пробує теплу річку. Писар записує кілька осіб, які за приписами турецької адміністрації належать до тих, кого можна оподатковувати. І виходить у сад, де в мідних клітках із ажурних сплетених дротів співають і пурхають птахи. Ібрагім, залишивши на столику червоне перо, слухає спів. Подув вітру зачіпає перо, і воно котиться списаними сторінками, залишаючи за собою чорний слід чорнила, плямуючи християнські імена, замазуючи міста й села. Повернувшись, писар думає, що сьогодні просто сильний вітер із протоки, а з-за Ая-Софії збирається на дощ. Золотий порошок також розпорошився по рукописові, бо Ібрагім наперед висипав із шкіряного мішечка кілька пучок. Він згортає сторінку рукопису й намагається зсипати золоті порошинки в мішечок. Але справа марна, порошок прилип до вогкого чорнила, і широкі смуги від червоного пера виблискують золотими цятками. Язловецький санджак-бей Ібрагім вирішує переписати завтра. Дощ, натрапивши на сад, не залишає в ньому сухого місця, важкими краплями лупить по траві й по пташиних клітках. Слуги забирають клітки під накриття. Мокрі птахи стривожені. Ховаються під кущами. Тішать пильне Ібрагімове око, розпускають довгі хвости, шурхотять ними по мокрій траві, як дорогою парчею. Початок вересня у Стамбулі теплий. Ібрагім кожного ранку заглядає у клітки й годує птахів. Його непокоїть, що вже два тижні павичі ходять внутрішнім двором із опущеними хвостами. Писар дивиться на павичів стривоженим поглядом. «Може, вони захворіли?» — думає Ібрагім. З Мармурового моря подуви солоного вітру розпорошують синє з зеленими переливами пір’я королівських птахів і збивають їхні корони на головах.

Постоявши, Ібрагім повертається до своїх паперів.

Поки Мегмед перебував у Едірне, а великий візир зі своєю канцелярією в Топкапі, з Подільського еялету доходили тривожні вісті: султанський двір розумів, що війна з поляками не завершилася Бучацьким договором. Османи втратили Язлівець, польські полки інколи доходили до Молдови й там перестрівали споряджений грошима, зброєю та провіантом турецький транспорт. Не кращі були справи й у союзника гетьмана Дорошенка. За спиною Порти жваво листувалися польський король із московським царем, бунтували провінції, незадоволені траплялися навіть у Стамбулі.

Зовсім недавно Ібрагім передав великому візиру надісланий із Єрусалима лист. У ньому повідомлялося, що християнський орден святого Франциска, що якийсь час у Єрусалимі та Назареті опікувався головними святинями, незадоволений, що опіку над Храмом Гробу Господнього передано Константинополю. Бо після звістки, що дійшла до османського двору, — що в Румелії помер Саббатай Цві, який, якщо пам’ятаєте, прийняв мусульманське ім’я Мугамеда Ефенді — Диван вирішив, що в Єрусалимі нарешті все заспокоїться.

[Патріарх Досифей]

Скільки днів і ночей потрібно їхати з Єрусалима до Стамбула, щоб привезти листи від бейлербея? Які небезпеки чигають на післанця? І скільки часу бейлербей чекатиме на відповідь — що чинити? Орден Франциска, підбурюваний французьким двором, а також незадоволений політикою Єрусалимського Патріарха Досифея, готовий був до рішучих дій. Саме тоді Патріарх Досифей, не дочікуючись розв’язки заплутаної справи, звернувся до московського царя через архімандрита Прохора, якого вислав до Москви з грамотою. Описуючи становище Єрусалимського престолу, Досифей нарікав на утиски латинників. Вступивши в патріарші права в 1669 році, він прийняв великі борги від свого попередника. Було йому двадцять сім років, але ще єпископом він зійшовся з московським послом дяком Порфирієм Возніциним і став його таємним політичним агентом. Досифей у своїх листах до московського царя описував пригоду: коли православні служили літургію в тій частині Храму Гробу Господнього, яку називають Вознесенієм, у якій диякон завжди ставив біля кувуклії дискелій, паписти (так їх називав Досифей) накинулися на диякона і стягнули дискелій. Нападників було двадцять п’ятеро, а православних отців — п’ятеро. Але найгірше трапилося в 1674 році, — сповіщав царя Єрусалимський Патріарх, — того року паписти вирішили приготувати кувуклій для зустрічі французького посла. Прибравши всередині кувуклія, взялися вони шнурками прочищати отвори, якими виходить дим із лампад. Один із папистів залишився в кувуклії, а інші видряпалися на дах, щоби тягнути туди-сюди шнурок. Православні ж отці, написав Досифей, хотіли перешкодити папистам, бо боялися, що, прочистивши отвори, ті скажуть, що кувуклій тепер їм належить. Зчинилася бійка на даху Храму Господнього. Побито було старця Макарія й ризничого Закхея. А один із папистів кинув камінь у монаха Климента й убив його. Про цей випадок дізнався паша й вислав кадія, щоб той на місці встановив, чия провина, але кадій сповістив пашу, що відбулася бійка, але хто розпочав її — невідомо. Досифей підозрював, що кадієві добре заплатили.

Протистояння між орденом святого Франциска і Єрусалимською Патріархією дійшло до суду під проводом великого візира Кьопрюлю в 1675 році. Cправу Єрусалимського Патріархату представив сам Досифей, який докладно розповів судові, як переходив із рук у руки Храм Гробу Господнього.

[суд]