Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На зворотному шляху до Стамбула Кьопрюлю не склепив очей. Його лихоманило, і він наказав начальникові охорони на місці наступної зупинки подбати про лазню.

У кафене зібралися яничари і стамбульські городяни. Курили опіум. Це був час, коли опіум знову дозволили курити по стамбульських кафене, бо муфтії та кадії, не знайшовши жодних вказівок щодо опіуму в пророка Магомета, взялися викорінювати цю звичку. У Стамбулі забороняли продавати вино, і більшість таверн зачинилося. Молоді яничари, міські оповідачі й брехуни, усі, хто хотів потеревенити й напхати їжею шлунки, — сходилися до кафене. Біля кафене лежали стамбульські пси, через яких переступали всі, хто хотів потрапити всередину.

Поруч із псами сиділи, підперши стіни, дервіші. Ані пси, ані дервіші нікуди не поспішали. Здавалося, що їх час узагалі не обходив. Усі вони чекали, коли старий Махмуд, заради якого сходилися саме до цієї кафене, почне в тисячний раз свою розповідь про те, як пси врятували Стамбул від якогось війська. Хто тоді нападав на місто — Махмуд забув. Він починав від того, що вірніших для людини за пса й коня немає у світі тварин. Але, казав старий Махмуд, про коня він історії не знає, тому не скаже нічого, а про псів знає і розповість.

«Коли Стамбул, — розпочинав Махмудмед, — було збудовано й зачеплено, як ліхтар, між двома берегами протоки, щоб присвічував тим, хто плаває, у місті не було так багато псів, як нині».

І яничари з дервішами ствердно захитали головами, бо це була свята правда.

«А ви знаєте, звідки вони взялися й чому так розмножилися?» — запитував у слухачів Махмуд.

Більшість не раз чула цю історію, щоразу Махмуд прикрашав її новими вигадками, яких не було в попередніх розповідях. Тому ніхто не залишав кафене, аж поки не дослухають Махмудові брехнí до кінця. Сонце вже перекотилося через Босфор із європейської частини міста до азійської, коли Махмуд, лежачи на подушках, почав оповідати про псів, які врятували османське місто від ворогів.

«Ну починай же», — кричали йому найбільш нетерплячі яничари, які хотіли ще нині насолодитися відпочинком у лазні. Знали вони одного молодого телака, до якого хотіли потрапити всі, кому подобалися хлопчики.

Махмуд дивився на Босфор, мружачись від призахідного сонця, і сьорбав гарячий чай.

Дехто зі слухачів, кому ввірвався терпець, зібрався йти, але почувши перші слова розповіді, залишився.

«Давно це було, — розпочав Махмуд і кинув до рота хрумтливу золотисту пахлаву. — Це трапилося тоді, коли перші османи прийшли до міста Костянтина, у якому не було жодної мечеті — лише церкви. Воно вважалося містом невірних. Високі мури огороджували його. І було в тих мурах кілька брам, якими їхалося в різні кінці світу. Одного дня оточило Стамбул військо невірних…»

Махмуд знову поклав до рота пахлаву, а липкі від меду пальці з прилиплими скоринками дав злизати першому псові, який лежав біля його ніг. Старий погладив собаку по голові й умочив руки у воду, налиту в срібну мідничку, поставлену поруч.

«Їх було стільки, як сарани в неврожайні роки», — продовжив Махмуд. Але мури, які оточували місто, були надійними, і залога наша пильно стежила за пересуванням ворогів. І простояли вони так зо два місяці, не наважуючись почати штурм. Не знали, з якого боку йти в бій, з усіх на них чекав опір. З’їли свої запаси харчів і почали грабувати навколишні села. А селяни, пробираючись крізь їхні сторожі, наповнювали місто. За селянами до міста пробиралися їхні пси й коти, які також хотіли їсти та пити. Тоді у Стамбулі й забракло харчів і води. Два місяці на вежах і в бійницях, не склепивши очей, змінюючи одні одних, османи стежили за військом супротивника. Але однієї ночі, після спекотливого дня, з Босфору подув вільгий вітерець і зморив ціле османське військо — усі поснули. Хропіли так, що султан невірних крізь сон почув їх у своєму наметі. Наказав він своєму військові дертися по оборонних мурах, передчуваючи майбутню і швидку перемогу. Удосвіта, коли важкий, як камінь, сон придавив османів, чужинці полізли по стінах і майже дійшли до вершка».

Оповідач знову замовк, гладячи пса, що лежав у ногах. Пес зірвався, відбіг на протилежний бік вулиці й, задерши ногу, сикнув жовтим струменем, а тоді повернувся до Махмуда.

«Але пси, яких тоді прибилося до міста чимало, занюхавши піт чужинців, почали гавкати, а деякі немилосердно скавуліли, аж сироти пробігали по шкірі. І прокинулися османи, і побачили, яке нещастя насувається на місто. І зав’язалася така кривава битва, що мури скропила людська кров так щедро, що дощі не змили її й за місяць. І вбитих ховали два тижні, а тих, кого не встигли, — розшматували птахи-стерв’ятники й розтягли по кущах хижі звірі».

На цих словах Махмуд задрімав.

Сонце вже закотилося за Золотий ріг.

Нічна прохолода огорнула місто.

Слухачі почали розходитися.

Кілька псів лежало в теплій пилюзі вулиці.

Прокинувшись, Махмуд заплатив господареві кафене за чай із пахлавою й поплентався крутою вуличкою додому.

Першими про майбутній похід дізналися яничари. Для заохоти перед кожною війною їм роздавали гроші. Тоді яничарське військо кілька днів бродило Стамбулом від крамниці до крамниці, скуповуючи й запасаючись необхідним. Відвідували кафене, насолоджуючись наїдками, годинами вимивалися в лазнях. В одному із закапелків міста розташовувався хамам, у якому кілька слов’янських підлітків працювали таллаками. Приходили сюди яничари в мирні дні, коли пропахлі чоловічим потом казарми випихали їх до міста. Особливо багато охочих помитися було перед походами, адже в землях, які яничари відвойовували для султана, не було мостів, мощених доріг і хамамів. Ось чому набивалося до лазні в такі передпохідні дні десятки охочих помитися й відпочити. Після купелі в басейні розімлілі мужчини, що звикли спати в наметах або навіть під голим небом під час походу, насолоджувалися масажем тонких рук таллаків, які масажували їхні сідниці, м’язи ніг, рук, спини й шиї. Ці ніжні на доторк руки намащували оливковим маслом шкіру, обтирали її сухими рушниками, обережно погладжуючи рожеві яйця й розм’яклі прутні вояків. А по купелі, коли яничари лежали або сиділи на мармуровій підлозі хамаму, виходили з-за колон кючаки, молоді хлопці, у яких були поголені пахви, груди й живіт. Їх супроводжувала музика. П’ятеро музик: уд, ней, накара, тамбур і бубни наґара. Густою парою напливала мелодія, лоскочучи вуха і збуджуючи чоловічу уяву. Кючаки ставали в ряд, одягнені у прозорі жіночі накидки, що оперезували їм стан. Похитуючись, ішли один за одним, потрапляючи в такт бубна наґара. Виписували кола навкруг басейну. Яничари збуджувалися, кричали, прицмокували, погладжували прутні. Розімлілі від купелі й масажу, вони хотіли любові. Бо не кожен із них повернеться з майбутнього походу.

Вирізнявся з-поміж кючаків один юнак, який виконував танець живота. Звали його Юзуф. Шкіра танцівника нагадувала достиглий гранат. Здавалося, що в дитинстві його купали в солодкому гранатовому соку, змішуючи з кислуватим молоком кобилиць. Еластичні рухи, якими Юзуф доводив до загального збудження й запаморочення відвідувачів хамаму, здавалося, розсували музичне повітря, і воно виступало крапельками поту на чолах і підборіддях мужчин. Сідниці танцівника тремтіли, руки плавно зривали з простору невидимі плоди, живіт то втягувався, виставляючи напоказ ребра, то наповнювався, наче капшук, водою. Багато присутніх хотіли Юзуфа, але не всім щастило піти з ним до бічної кімнатки. Прості яничари навіть не мріяли про таке, бо належав Юзуф одному яничарському азі. Інші ж кючаки й таллаки могли належати кожному з вояків, але не Юзуф. Якось той ага, якому належав Юзуф, не прийшов до лазні, бо отримав наказ виїхати до Едірне. Саме того дня не стримався один яничар від спокуси й поклав око на Юзуфа, хоча знав, що ага жорстоко покарає його. Мабуть, ударило в голову вино, притупивши обережність, яка не раз рятувала його під час штурмів фортець у землях невірних. Кючаки закінчили танцювати, Юзуф нишпорив поглядом за агою. Тоді й підійшов до нього той яничар і стиснув кволу руку танцівника. Це страшенно розізлило тих, хто належав до бьолюку аги. Зчинився тоді в лазні рейвах. Кючаки й теллаки повтікали. А яничари почали битися й кидати один одного в басейн. Хтось когось топив або товк об мармурову підлогу. Чи ті, що захищали право власності свого командира, чи ті, хто обстоював право будь-якого яничара? Хтозна. Голі чоловіки перемішалися в одному рухливому клубку, наче слизькі черви. Власник хамаму викликав охорону. Серед ночі повернувся ага до своєї казарми, і, дізнавшись про випадок у хамамі, позеленів від люті. Взяв із собою кількох підлеглих, і пішли вони до казарми, де жив кривдник. Зайшли — і задушили яничара вві сні. І вийшли надвір, але недалеко встигли відійти. Як виявилося, помилилися, задушивши не того, що жадав Юзуфа. На ранок повстала одна казарма яничар проти іншої. Як пожежа перекидалася ненависть від одного бьолюку до другого. Летіли з плечей голови і бризкала кров. Великий візир стягнув немалі сили султанської охорони до яничарських казарм. Привели перед яничарський натовп перестрашеного Юзуфа, чиє тіло було купане в сокові граната й кобилячім молоці. Стратили перед усіма, проколовши кинджалом грудну клітку. А того агу позбавили офіцерського звання й заслали простим вояком до каїрського гарнізону.

Від самого початку Мегмедового правління в кафес палацу, чекаючи присуду і смертної години, під вартою жили Селім, Ахмед і Сулейман, молодші брати султана. Молодий султан розважався з наложницями, полював, приймав державних чиновників, а його брати жили, як і їхній батько Ібрагім, в очікуванні смерті.

Коли Мегмед IV зі своїм гаремом, Внутрішньою й Зовнішньою службами виїжджав на полювання до Едірне, то його шлях зі Стамбула займав цілий день, і лише надвечір султан прибував до Нового палацу. За Солов’їним павільйоном Бюльбюль Кьошкю починався Курячий сад, у якому росли дерева й кущі, привезені з усіх еялетів імперії, а птахолови в усіх кінцях імперії ловили птахів, щоби пташиний спів навколо Солов’їного павільйону в Курячому саді лоскотав султанове вухо. Мегмед два роки тому покликав Бостанджи-баши й наказав розбити сад біля Нового палацу в Едірне, і назвав його Курячим.

Великий візир Кьопрюлю Мегмед-паша, великий візир, помираючи, покликав свого сина Фазила Агмеда-пашу і щось шепнув йому на вухо, а тоді до покоїв, у яких лежав великий візир, чекаючи смертної години, прийшов молодий султан.

І Мегмед-паша, дивлячись у молоді очі султана, сказав:

«Не піддавайся привабливості жінок і не женися за багатством. Усього маєш удосталь. Пам’ятай, що твоє місце в сідлі. Це запорука нашої майбутності».

Вийшовши від Мегмеда-паші, біля мощеної доріжки, поміж колонами гарему султан почув солодкий дівочий спів. Покликав Хас ода-баши й наказав привести співачку. Була це Рабія Гульнуш, яку супроводжував чорний євнух. Після першої ж ночі з Мегмедом Рабію Гульнуш поселили в окремі покої. А невдовзі султан прислав їй золоті прикраси й коштовні камені. І стала вона улюбленою одаліскою.

Можливо, саме ці слова великого візира Мегмеда-паші Кьопрюлю, сказані на смертному одрі, пригадалися султанові, коли він розмовляв із Фазилом Агмедом, сином Мегмеда-паші, що заступив батька на посту великого візира. Саме тоді, коли лютневий вітер зривав слова з вуст падишаха й заносив їх до вух візира, молодому правителю Високої Порти захотілося воєнної слави.