Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Із цим повернувся каймакам-паша до табору перемовників. Наступного дня, незважаючи на небажання лядських послів, прийняли текст бучацького договору. Відтак каймакам-паша зачитав умови договору, за яким татари-липки повертаються до Криму з родинами й дібрами, Камінче і Поділля входять до османської держави, Україна віддається козакам під управою османів, поляки полишають Білу Церкву та всі правобережні залоги, Польща щороку 5 листопада виплачує османам 22 000 червоних золотих. Натомість каймакам-паша підтвердив зобов’язання Порти не руйнувати костелів і не переслідувати за віру, залишити шляхті право на маєтки, частина доходів із яких належатиме султанові, а тим, хто з рухомим маєтком хоче виїхати з Поділля, дається два місяці. І ще король зобов’язується виплатити 75 000 талерів, якщо протягом шести місяців Львів відмовиться платити за те, що османи його не штурмуватимуть.

І, відчуваючи осінню прохолоду Буджаджа, султан скаже Рабії Гульнуш:

«Завтра повертаємося до Стамбула. Усі справи довершать без нас».

6

За османів у 1681 році в Язлівцях проживало сімдесят дві родини, з них — дванадцять гебрейських. Вірмени пішли броварським шляхом до Бучача. Забрали з собою свої Євангелія і книжки, залишивши церкву, цвинтар та браму Сириновича. Гебреї залишилися при своїй синагозі й торгівлі, бо, незважаючи на війну й на те, що Язлівці відійшли до Порти, король Міхал Вишневецький уже 22 травня 1673 року писав листа щодо торгівлі польських, турецьких, перських, волоських і арабських купців, щоб ті вільно могли пересуватися містами з товарами до Львова, Ярослава, Язлівця та інших коронних міст. Війна між Портою й Річчю Посполитою не лише руйнувала міста і селища — бракувало товарів, якими кишіли ярмарки і крамниці в довоєнні часи. А може, Міхалу бракувало помаранчів до його королівського столу? Бо вже наступного року поляки відбили Язлівецьку фортецю і знову ввійшли до містечка. Протрималися там три роки, поки бейлербей Дамаска паша Ібрагім Шайтан не прийшов і остаточно не вирізав польський гарнізон. Чіткої лінії війни не було ні в османів, ані в поляків. Лише від часу звитяги Ібрагіма Шайтана Подільський еялет просунувся лінією Кам’янець-Чортків-Язлівець. 21 серпня 1680 року паша Кара Мустафа повідомив короля Яна Собєського, що османські комісари готові до розподілу кордонів. З турецького боку були присутні: бейлербей кам’янецький Агмед-паша, бейлербей очаківський Кьор Гусейн-паша, бейлербей сивашський Халіл-паша, бей анатолійського санджаку Ментеше Ібрагім-паша, бей крушевацький і комендант Язлівця Ібрагім, посланник кадія кам’янецького Мевлан Гусейн-ефенді, командир 38-го бьолюку яничарів Мустафа-ага й командир язловецьких артилеристів Гусейн-ага. Від поляків — Томаш Карчевський і Єжи Вєльгорський. Однак визначені кордони проіснували недовго.

Язлівець протримався ще в османських руках навіть після Віденської битви.

Коли Собєський підійшов до Язлівця, то османи помітили польське військо з північного боку й усі кинулися на вали, зайнявши оборону. Бачачи свою перевагу і близький кінець османського гарнізону, польське військо почало з радості горлати так, що луна розносила їхні крики від підніжжя до самого замку та оборонних стін. Османи чули, як із наметів короля Яна та королеви Марєсєнкі, що прибула з придворними дамами, гучно лилася музика військових труб, так, наче польський король прибув на весілля, а не на битву. До того ж, королева запросила іноземних послів: іспанця Монтекукулі, австрійця Валенштайна та венеційця Морозіні, сказавши, що прогулянка на свіжому повітрі серед язловецьких пагорбів та лісів піде на користь усім. У наметах тим часом, поки військо приглядалося, з якого боку підступити до фортеці, а польська артилерія примірялася гарматними пострілами, оцінюючи відстань до вершка гори, на якій височіли мури фортеці та замок, не припинялися веселощі.

Почувши музику й гарматні постріли, мешканці Язлівця, які після вступу коронного війська поховалися по своїх домівках, а дехто по викопаних для такої оказії ямах, повиходили на ярмарковий майдан і, задерши голови, спостерігали дивну картину: в наметах веселився королівський почет, лунав сміх, а військо й артилерія ще навіть не розпочинали штурму. Ашкеназі сподівався побачити штурм фортеці з високого пагорба. Але поки він видряпався, бо ніяким конем не доїдеш, Язлівці вже придавили сутінки. Опустів майдан, і кілька десятків язловецьких громадян знову поховалися по пивницях і ямах, боячись артилерійського обстрілу у відповідь з боку османської залоги, чекаючи для видовища ранку, — але через ніч османи здалися.

Командир язловецької залоги, останній бейлербей Язлівця Ібрагім, якому не пощастило, бо опинився на службі за півтора року до часу, коли війська Собєського оточили фортецю. Відсилаючи на нове місце служби Ібрагіма-агу, великий візир розумів, що відхід османів із Подільського еялету — справа року, а може, навіть кількох місяців. Першими, звичайно, упадуть Язлівці — остання точка султанської землі, що зайшла так далеко й поширилася на північ. Після кількох гарматних пострілів по неприступній твердині покликав Собєський Ібрагіма-агу до свого намету. За якийсь час кінно з’їхали з відкритого головного в’їзду командир яничарів та командир османських артилеристів. Пробули в наметі годину й рушили назад до фортеці, наглухо зачинивши за собою важку, оббиту залізом, браму. Повертаючись, бачили руйнування, завдані польськими гарматами. Вражала кількість королівського війська. Здивувало Ібрагіма-агу, що коли Собєський приймав їх у своєму наметі, то ні музика в наметі королеви, ані жіночий сміх не перешкоджали їй розмовляти про справи військові. Відпустивши коменданта з командиром артилерії, Собєський почекав ще годину на їхню відповідь, але фортеця неприступно височіла, потопаючи в сутінках, а відповіді не було. Тоді ще раз ударили гармати, розбиваючи каміння твердих стін першого ярусу оборони. З вузьких віконниць відстрілювалися яничари, але артилерія їхня мовчала. Зранку, щойно викотилося сонце над Язлівцем, освітивши пагорби й ліси, а придворні жінки, привезені королевою, ще спали в обіймах іноземних послів та декого з офіцерів, вивісили османи на вежі білий прапор та відчинили головну браму. Убитих у фортеці було мало. Турки поховали їх ще вчора до заходу сонця.

Ібрагім-ага цілу ніч не зімкнув очей. У фортечнім замку під його керунком залишалося дев’ятдесят яничарів, кілька урядників, жінки, серед яких були туркені, місцеві та діти, народжені в цім краю. Комендант розумів, що оборонитися не вдасться, а підмога навряд чи наспіє.

Ібрагім-ага з кількома командирами зібрав раду у великій залі замку за щільно причиненими вікнами, бо викрики й музика з підніжжя краяли серце аги більше, ніж гарматні постріли ворожих артилеристів.

«Якщо ми не здамо фортецю — нас чекає смерть», — розпочав Ібрагім-ага.

Його слова зависли в повітрі. Ніхто з присутніх не хотів вслухатися в них, бо вони наче гострі шаблі, об які можна порізатися, звисали над їхніми головами. І ніхто їх не хотів чути. Півтора року тому вони всі прийшли з Ібрагім-агою до Язлівця, змінивши попередників, які щасливо повернулися до Камінче, а згодом до Стамбула.

«Якщо ми здамо фортецю — нас чекає смерть», — відповів артилерист Гусейн-ага, котрий учора супроводжував Ібрагіма на перемовини з королем Собєським.

До зали вбіг закривавлений яничар. А за мить до того перед вікнами зали, у якій засідали офіцери залоги, радячись, як чинити далі, пролунав потужний вибух. Пергаментна щока яничара кривавила. Від вибуху дрібні камінці замкової стіни рикошетом посікли йому лице. Він із товаришами саме тягнув угодованого барана, якого мали приготувати на вечерю. Баран впирався, і щойно один яничар витягнув кинджал, аби перерізати тварині горло, стався вибух — і кілька османських оборонців фортеці розлетілися в різні боки. Баранові відірвало задню ногу, але вона ще трималася на сухожиллі. Офіцер спинявся й падав. Двох поранених перенесли до лазарету. Серед них був десятилітній хлопчик — син Імбрагіма-аги Муса, який вибіг подивитися, як різатимуть нещасного барана. Спотикаючись на кожному слові, яничар розповів про це останньому диванові османської залоги, й усі офіцери на чолі з комендантом побігли до військового лазарету, готового до штурму. Муса, у якого вцілив ворожий снаряд, спливав кров’ю й помирав на руках лікаря. На камінній підлозі лежало ще двоє вбитих і один поранений яничар. Він стогнав криком нічної сови. А Ібрагім-ага, у розпачі схилившись над сином, затулив долонею його мертві очі. Як сомнамбула вийшов з лазарету й, діставши кинджал, отриманий із рук самого султана в Едірне, не відомо навіщо перерізав горло баранові, який корчився в конвульсіях.

На ранок Антоній Волянський, будучи при облозі Язлівця, першим побачив білий прапор, який вивісили османи. Хутчій побіг до королівського намету, щоби сповістити Яна Собєського. Королівська гвардія зупинила Волянського, даючи зрозуміти, що король із королевою — після чергової бурхливої ночі з послами і придворними дамами — не зможуть його вислухати.

Прапор тріпотів над фортецею, османи чекали. Прочекавши до обіду, самі відчинили браму. Першим вийшов із брами Ібрагім-ага, за ним — інші офіцери, урядники та жінки з дітьми.

Імбрагім-ага склав зброю й вирушив у бік Митниці, щоб у Кам’янці прийняти смерть. За ним їхали верхи офіцери та яничари. Кадій, урядники й жінки з дітьми їхали на возах, якими привезли до Язлівця зі Стамбула останні гроші за службу. Були з османами під час штурму Матій та Іван Баревичі, сини Гриця й Анни. Одного з них знайшли серед убитих, а іншого серед поранених, яких поспіхом оглядав лікар. Убили Матія, Івана було поранено. Прийшли Баревичі на службу до фортеці за попереднього санджак-бея Агмеда.

Отож, через Мурзу, що став зятем Баревичів, Гриць попросився на розмову до санджак-бея. Санджак-бей Агмед вислухав прохання митницького отамана. Річ у тім, що Матієві йшов уже сімнадцятий рік, а Іванові — п’ятнадцятий. Спочатку Баревичі думали віддати обох учитися на священників, але з війною, що захопила Митницю з Язлівцем, не було жодної змоги відправити хлопців на науку. Тому, породичавшись із османським урядником, вирішив Гриць віддати хлопців на службу до османів.

Служба молодим Баревичам сподобалася. Платили місячну платню. Призначили Матія помічником до артилеристів, а Івана — на кухню, бо молодшому бракувало років, аби бути при війську. Думав поранений Іван, що, проїжджаючи Митницю, османи залишать його вдома, бо всі знали, звідки він і хто його батько. Та й Мурзу з Варварою також усі добре знали. Але замість того, щоб прямувати Волоським шляхом через Митницю і Ягільницю, скомандував Ібрагім-ага рушати броварським шляхом — через Бучач на Чортків. Чи хотів продовжити собі життя той Ібрагім-ага, обравши довшу дорогу. Османи були настільки опечалені, що про Івана забули. Так він потрапив із тим обозом, підлікувавшись у Молдові, до Стамбула.

Коли Ібрагіма-агу призначили командувати язловецькою залогою, перше, що він зробив, — оглянув терасу пагорбів, на яких стояла фортеця. Перед його чіпким зором відкривалася горбиста місцина, поросла лісами. Ібрагім-ага вдихнув зеленого повітря й закашлявся — надто різке й вологе для його легенів. Він звик до сухого й теплого клімату. Перед від’їздом новий санджак-бей Язлівця запитав у султанській канцелярії, хто були його попередники. Йому назвали кілька імен, яких він ніколи не чув. Лише одне ім’я різонуло вухо Ібрагіма-аги, ім’я першого язловецького санджак-бея Касима-аги. Уже полишивши будинок канцелярії, Ібрагім-ага згадав, що нещасного Касима-агу розрубали розлючені й голодні яничари. Ніхто з них не пережив голоду першої сніжної й морозяної зими — бо не були призвичаєні. Спочатку залога пройшлася покинутими будинками в містечку, забравши рештки харчів. Знайшли яму промерзлої бараболі, а згодом почали різати верблюдів. У фортеці було всього п’ятеро верблюдів. Щойно османи помітили, що тварини, повсідавшись на снігу, не можуть зрушити з місця, бо примерзли, то порізали їх та їли два тижні. На місці, де сиділи верблюди, залишилися плями темної крові та обгорілої шерсті. «На весну, — тішили один одного яничари, — зі Стамбула прийде новий караван». Але попереду була довга зима. Тоді, з безвиході, почали різати підупалих коней. Коней вистачило до лютого, далі — пішли османи на річку пробивати кинджалами кригу, щоб дістатися до сонної і спраглої повітря зимової риби. Для тих, що були вже безсилі, бо в багатьох почали випадати зуби і кровоточити ясна, варили кукурудзу та бараболю. Найбільш витривалі вояки не втрачали надії піймати зайця чи вислідити в лісах перепілку або ж дрохву. Коли Касиму-азі доповіли, що всіх коней вирізано, а кукурудзи немає навіть, щоб набрати у пригорщі, то зачинився він в одній із кімнат фортечного замку, не озиваючись на окрики кілька днів. Потім яничари вибили двері й побачили, що в очах аги гасне вогник життя. Винесли на килимі Касим-агу — і кожен, хто його ніс у внутрішній двір фортеці, потім проткнув санджак-бея кинджалом. Відтак жбурнули скривавлене тіло з високої стіни фортечного муру в глибокі сніги.

Пригадав Ібрагім-ага слова дервіша, якого зустрів на стамбульській вулиці. Давно це було, і самої розмови він достеменно не пам’ятав, але глибоко врізалися в пам’ять слова, які сказав тоді йому, п’ятнадцятилітньому підліткові, дервіш: «Чим би ти не володів, ти — порох». Минуло немало літ, перш ніж Ібрагім-ага в язловецькому замку пригадав собі ті слова. Ще згадав, як дервіш, подивившись на свої руки, підняв правицю до неба, а долонею лівої руки наче торкнувся землі. Ібрагім не раз бачив, як танцювали дервіші — коли права рука торкалася неба, а ліва — землі. «Що це за ритуал?» — запитав, маючи на увазі здіймання рук. «Ось так я зв’язую небо з землею, — говорив дервіш. — Так зв’язується у слово наше письмо, ми зв’язуємо криві лінії — і народжується слово, у якому, наче жовток у пташиному яйці, бовтається життя». Спімнув також Ібрагім, що в дитинстві, у боснійських горах, він разом із сусідськими хлопцями лазив по деревах, скидаючи голубині й горличі гнізда. Розбивали малі бешкетники яєчка об каміння, по якому розливалися жовтки, бо хотіли побачити, як живуть усередині ще ненароджені пташенята. З пам’яті виринула жінка. Це була його мама. Як давно Ібрагім її не бачив! Це вона, побачивши його сорочку з засохлими плямами жовтків, казала, що це гріх. Він пам’ятає голос цієї жінки, схожий на дзюрчання потічка в їхньому селі. Пам’ятає голос дервіша, пекучий, наче шкіра на п’ятах, натерта піском. Дервіш казав, що наше життя спливає, як дощ…

Була обідня пора. Ібрагімові з кухні принесли наїдки. Печеня з вівці ще парувала. Ібрагім розігнав долонею соковиту пару й відпустив свої спогади про дервіша і маму. «А що було тоді, коли я проткнув тонким прутиком кутик ока сусідському хлопчикові Малікові?» Це була історія, через яку посварилися дві сусідські родини — Ібрагімова з Маліковою, остання історія в пам’яті тридцятитрьохлітнього османа, після якої його очі бачили лише Стамбул. Але очі його пам’яті в різних життєвих обставинах поверталися до села, де дзюркотів потічок і звідкись долинав голос матері.

Ібрагім помив руки. Промовив молитву дуа перед їжею, взиваючи арабською: «З іменем Аллаха!» і почав їсти. Ібрагім привіз із собою кухаря, що готував йому їжу. Запах свіжого овечого м’яса, приправленого цибулею й гострим зеленим перцем, поглинув усі думки санджак-бея. З’ївши половину з принесеного обіду, Ібрагім знову поринув у спогади. Вони з Маліком облазили всі дерева, у галуззі яких знаходили гнізда. Мали при собі довгі палиці, якими штуркали гнізда, бо дістати руками чи підлізти ближче не вдавалося — надто високо клали горлиці своє житло. Поштуркавши одне гніздо, яке не вдалося їм зрушити, злізли на землю. Тоді Малік запропонував Ібрагімові побитися на шаблях. Узяли вони в руки свої палиці й, примірявшись, почали лупити, наче справжніми шаблями, схрещуючи їх так, що дерев’яний траскіт розливався луною по гаю. І коли Ібрагімові, бо був старший, вдалося вибити палицю з Малікових рук, він штурхнув палицею ще раз, щоб проткнути переможеного. От тоді й утрапив гострим кінчиком палиці в око суперника. Малік скрикнув. Присів, як підбите пташа. Прикрив обома долонями ліве око. Перестрашений Ібрагім опустив палицю, бачачи, як по Малікових руках протекла перша кров. Ібрагім вів скаліченого Маліка з гаю додому, а той тримався однією рукою за палицю, а другою за око, тихо скиглячи. До ранку в хлопця ліве око витекло. Батько Маліка та його старші брати накинулися на Ібрагімового батька — наступного ж ранку вскочили до двору й поранили його ножами, але не смертельно. Одноокий Малік ніколи більше не лазив по деревах з Ібрагімом. А восени того року забрали Ібрагіма до Стамбула, а Маліка залишили, бо кому потрібен каліка? Ібрагімова мати знала, за що Аллах покарав Маліка Ібрагімовими руками, але мовчала. Коли Ібрагіма забирали, то Малікова сестра, вилізши на персикове дерево і споглядаючи, як малого Ібрагіма відривають із материних обіймів, реготала й кричала вслід османським урядникам, що це йому за їхнього Маліка.

У двері постукав охоронець — то кухар приніс миску з пахлавою і чай.

Ібрагім сполоскав руки. У відхилених дверях із‑за охоронця визирнула голова Ашкеназі.

З купцем в Ібрагіма-аги були приятельські стосунки. Він один примудрявся настарчити до кухні санджак-бея те, чого зі Стамбула зазвичай чекали по пів року.

До фортеці свого часу привезли двадцять баранів і сорок овець, насіння кавунів, дині й перцю. Виноградну лозу насадили по сонячних пагорбах містечка. Зазеленіли схили молодим виноградним галуззям, а через три роки воно дало перші плоди. Якогось року вимерзли персикові деревця й не прийнялися через суворий клімат інжир із айвою. Ашкеназі постачав до санджак-беєвого столу солодкі боби, прянощі, лісові горіхи та сушені фрукти. Купецтво в часі війни не радо переходило різні краї, боячись не стільки грабунку, скільки смерті.

Ібрагім прийняв полатану місцями фортецю. Сполучення з Камінче проходило через Чортків, хоча пряміший шлях стелився через Митницю і Язлівці. Знав ага про дорогу, яку потрібно мостити каменем із Митниці до Язлівця. Почали лупати камінь і укріпляти ним мости через річки й потічки, аде дорогу вкладати вже не було кому. Через три роки ці землі ще раз відійшли до Речі Посполитої. Відтак османи відвоювали їх знову. Займалися більше укріпленням фортець та постачанням для своїх залог. Про голодну смерть Касим-аги пам’ятали довго.

Ібрагім-ага спочатку вирішив порадитися з кадієм, але для такої справи потрібен Ашкеназі, який знав про всіх і про все.