Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

Коли зійшло сонце, зібрались торговці, що продавали м’ясо та фрукти, й порозкладали свій товар у невеличкому критому ринку та навколо нього. Ринок був кінець міста, недалеко від берега; сівачі реп’яхів туди не дійшли. Вже давно минула година, о якій починають сходитись покупці, але ніхто не приходив. “Que hay?”[134] — вигукували торговці, звертаючись один до одного.

У заведений час із кожної глиняної хати, критої пальмовим листям, із кожної хижки під трав’яною стріхою, з кожного патіо[135] повислизали жінки — чорні жінки, коричневі жінки, червоношкірі, лимонні, мишасті, жовті, червоно-бурі. Всі вони поспішали на ринок — закупити для своєї сім’ї денний запас касави[136], бананів, м’яса, птиці та маїсових коржів. Всі вони були з декольте, з голими руками, босі, в спідничках трохи нижче колін. Флегматичні, волоокі, вони ступали з порога на вузеньку стежку або на м’яку вуличну траву.

І от найперші з них заверещали, й кожна швидко підняла одну ногу. Ще трохи — й кілька жінок, тривожно закричавши, посідали на землю й почали шукати невідомих уїдливих комах, що пожалили їм ноги. “Que picadores diablos”[137] — гукали вони одна одній через вузенькі вулички. Деякі перейшли на траву, але й там їх жалили та кусали дивовижні колючі кульки. Вони теж попадали додолу, в траву, і їхнє голосіння злилося з голосінням тих, що сиділи на голому піску. У всьому місті чулося жалібне жіноче белькотіння. Торговці на ринку все ще не могли зрозуміти, чому не видно покупців.

Потім на вулицю вийшли владарі землі, чоловіки. І вони почали стрибати, витанцьовувати, шкутильгати та лаятись. Одні застигли на місці, безтямно озираючись, інші нахилялися, щоб спіймати ворога, який шпигав їх у п’яти та кісточки. Дехто заявляв уголос, що це отруйні павуки невідомої породи.

А далі повибігали й діти, щоб розпочати свою ранкову метушню. Тепер до загального галасу приєдналось квиління окульгавілих малюків, покусаного реп’яхами дитинства. З кожною хвилиною нового дня жертв усе більшало й більшало.

Донья Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-лас-Касас вийшла, як звичайно, із свого високоповажного дому купити свіжого хліба в panaderia[138] насупроти. На ній була квітчасто-жовта атласна спідниця, батистова сорочка, вся в зборочках, а на плечах — мантилья іспанської роботи. Її лимонно-жовті ноги — лишенько! — були босі. Виступала вона велично, бо хіба ж її предки не чистокровні арагонські ідальго? Вона ступила три кроки по оксамитовій травичці й наступила аристократичною п’ятою на купку реп’яхів, що їх розкидав Джонні. Донья Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-лас-Касас заверещала, мов дика кішка. Вона обернулась, упала на коліна й поповзла — так, поповзла по-звірячому — назад, до свого високоповажного дому.

Дон сеньйор Ільдефонсо Федеріко Вальдасар, мировий суддя, що важив двадцять стонів[139], хотів був перемістити свій важкий тулуб на майдан, до пульперії, щоб заспокоїти свою вранішню спрагу. Його невзута нога, опустившись у прохолодну травичку, відразу ж наткнулась на сховану міну. Дон Ільдефонсо гримнув на землю, як завалений собор, галасуючи, що його на смерть покусав скорпіон. Скрізь, куди не глянеш, голоп’яті коралійці стрибали, спотикались, кривуляли та оббирали зі своїх ніг отруйних комах, які за одну ніч заполонили ціле місто й тепер так мордували людей.

Перший, хто зумів зарадити лихові, був Естебан Дельгадо, перукар, людина бувала й освічена. Сидячи на камені та оббираючи з ніг реп’яхи, він виголосив таку промову:

— Погляньте, дорогі друзі, на цих диявольських комах! Мені вони добре знайомі. Вони зграями кружляють під небом, як голуби. А це — мертві, вони нападали сюди за ніч. Я бачив таких у Юкатані[140], вони там завбільшки з апельсин. Еге! Там вони сичать, як гадюки, а крила в них — як у кажанів. Нам потрібні черевики — іншого засобу проти них — немає. Zapatos — zapatos para mi![141]

Еетебан пошкандибав до крамниці містера Гемстеттера й купив собі черевики. Вийшовши звідти, він гордо помарширував вулицею, почуваючи себе у безпеці, і вголос шпетив диявольських жуків. Потерпілі або сиділи, або стояли на одній нозі й дивились на щасливого перукаря. Чоловіки, жінки, діти — всі підхопили клич: “Zapatos! Zapatos!”

Обставини для попиту були створені. І попит прийшов. Того дня містер Гемстеттер продав триста пар черевиків.

— Дивно, — сказав він Джонні, коли той зайшов увечері допомогти йому навести порядок у крамниці,— як раптом торгівля пішла вгору! Вчора я продав тільки три пари.

— Я ж казав, що коли вони проснуться, то розхапають увесь товар, — зауважив консул.

— Треба буде виписати ще з десяток ящиків, щоб поповнити запас, — сказав містер Гемстеттер, сяючи крізь окуляри.

— А я б трохи почекав із цим, — порадив Джонні. — Подивимось, як підуть справи далі.

Щоночі Джонні та Кйоу розсівали зерно, з якого на ранок виростали долари. За десять днів розійшлось дві третини черевиків. Тим часом закінчився й запас реп’яхів. Джонні телеграфував Пінку Доусону, щоб той надіслав ще п’ятсот фунтів, заплативши йому по двадцять центів за фунт, як і попереду. Містер Гемстеттер передбачливо замовив північним фірмам іще партію черевиків на півтори тисячі доларів. Джонні отирався в крамниці, аби перехопити замовлення, й знищив його перше, ніж воно потрапило на пошту.

Того ж вечора він пішов з Розіною під мангрове дерево, що росло біля веранди Гудвіна, й признався їй у всьому. Вона глянула йому в вічі й сказала:

— Ви дуже злий. Ми з батьком повернемось додому. Ви кажете — пожартували? А по-моєму — це дуже серйозна справа.

Проте за півгодини тема їхньої розмови змінилась. Вони почали обговорювати важливе питання: якими шпалерами краще оббити стіни в старовиному домі Етвудів після весілля — блакитними чи рожевими.

Уранці Джонні покаявся перед містером Гемстеттером. Торговець черевиками надів окуляри й сказав крізь них:

— Я не знав, що ви таке велике ледащо, молодий чоловіче. Якби я не повів цю справу з усією мудрістю досвідченого комерсанта, я втратив би все. Ну, а що ви порадите тепер, як мені позбутись решти?

Коли прибула друга партія реп’яхів, Джонні навантажив їх і решту взуття на шхуну й поплив понад берегом до Аласана.

В Аласані він таким самим сатанинським способом обробив свої темні справи й повернувся з торбою грошей і без жодної пари черевиків.

І тоді він попросив свого великого Дядька з хвилястою цапиною борідкою і в зірчастому жилеті прийняти його відставку, бо лотос уже перестав манити Джонні.

Він мріяв тепер про шпинат та крес-салат свого рідного міста.

Тимчасовим консулом Сполучених Штатів у Кораліо був призначений, за рекомендацією Джонні, містер Уїльям Теренс Кйоу, і незабаром Джонні разом з Гемстеттерами відплив до берегів своєї батьківщини.

Кйоу прийняв свою синекуру[142] з легкістю, яка ніколи не покидала його, навіть на такому високому посту. Фотографічний заклад припинив своє існування, хоч його згубний вплив залишився назавжди на мирних, беззахисних берегах Карібського моря. Непосидющі компаньйони збиралися знову вирушити в світ, щоб розвідати нові землі для неквапливого війська Фортуни. Але тепер дороги їхні розійшлись. Ширилися чутки, що в Перу назріває повстання; туди й лагодився прямувати войовничий Кленсі. Щодо Кйоу, то він уже розробляв у себе в голові та на бланках державного департаменту новий план, проти якого мистецтво спотворювати людські фізіономії здавалось дрібничкою.

— Мене влаштувало б, — частенько казав Кйоу,— яке-небудь гарненьке живе дільце, що на перший погляд здавалося б трудним, а справді було б легке, яке-небудь делікатне шахрайство, ще не настільки розроблене, щоб його можна було включити в програму заочної школи. Хай це забере багато часу, але я хочу мати принаймні стільки шансів виграти, як той, хто вчиться грати в покер на океанському пароплаві або виставляє свою кандидатуру на пост губернатора Техасу від республіканської партії. І коли я рахуватиму свій виграш, я не хочу бачити на монетах сльози вдів та сиріт.

Вся земна куля, вкрита травою, була тим зеленим столом, за яким Кйоу вів азартну гру. Грав він тільки в такі ігри, які сам вигадував. Він не ганявся за випадковим доларом, не переслідував його з мисливським рогом та хортами. Йому більше подобалось виловлювати його на рідкісну блискучу мушку у водах екзотичних рік. І все-таки Кйоу був ділок, і його плани, незважаючи на всю їхню фантастичність, були такі ж обґрунтовані, як плани першого-ліпшого будівельного підрядчика. В часи короля Артура[143] сер Уїльям Кйоу був би рицарем Круглого Столу. В наші дні він їздить по світу, але тепер мета його не Грааль[144], а Гра.

Через три дні після від’їзду Джонні у водах Кораліо з’явились дві невеличкі шхуни. Минув деякий час — і від однієї з них відплив човен. З нього вийшов на берег засмалений сонцем юнак. У нього був гострий погляд; він здивовано розглядав усякі чудні штуки на березі. Хтось показав йому, як пройти до консульства. Туди він і попрямував енергійною ходою.

[134] Que hay — Що сталось? (іспан.).

[135] Патіо — внутрішній двір (іспан.).

[136] Касава — південноамериканська тропічна рослина, коріння якої багате на крохмаль.

[137] Que picadores diablos! — Які колючі дияволи! (іспан.).

[138] Panaderia — пекарня (іспан.).

[139] Стон — 6,34 кг.

[140] Юкатан — півострів у Центральній Америці.

[141] Zapatos — zapatos para mi! — Черевики, черевики для мене! (іспан.).

[142] Синекура — добре оплачувана посада, на якій майже нічого не треба робити.

[143] Король Артур — легендарний англійський король (V—VI ст.), при дворі якого високо цінувалися лицарські чесноти. Збираючись за круглим столом короля Артура, лицарі розповідали про свої пригоди та подвиги.

[144] Грааль — мається на увазі чаша Святого Грааля, на пошуки якої, згідно з кельтськими легендами, вирушали лицарі Круглого Столу. Вона є одним із найцікавіших і найскладніших символів. Переосмислена у християнському дусі (як чаша з якої Ісус і апостоли пили на Тайній Вечері, або та, у яку Йосиф Аримафейський зібрав кров Христа, прибитого цвяхами до розп’яття) вона символізує джерело життя, плодючості і безсмертя.