Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рано-вранці наша партія рушила в дорогу. Попереду як провідник йшов молодий вождь, який з обуренням відмовилося нести будь-яку поклажу. За ним, зваливши на спину все убоге майно експедиції, крокували два вцілілі індіанці. Наша четвірка з рушницями напереваги замикала хід. Як тільки ми вийшли з чагарнику, безмовна досі лісова хаща раптом наповнилася диким виттям людиноподібних мавп, що чи то раділи, чи то зловтішалися з приводу нашого відходу. Озираючись назад, ми нічого не бачили, але це протяжливе виття ясно говорило, скільки ворогів ховалося за суцільною стіною зелені, яка обступала нас з усіх боків. Однак гнатися за нами мавпи, очевидно, не збиралися, і, вийшовши на більш відкрите місце, ми зовсім перестали їх боятися.

Я йшов останнім і мимоволі посміхався, дивлячись на своїх товаришів. Невже це блискучий лорд Джон Рокстон, що не дуже давно приймав мене в рожевій пишноті своїх апартаментів в Олбені, вистелених перськими килимами й обвішаних по стінах картинами? Невже це той самий професор, що так велично сидів за величезним письмовим столом у Енмор-парку? І, нарешті, куди подівся той суворий, манірний учений, що виступав на засіданні Зоологічного інституту? Та хіба в бурлак, що зустрічаються на польових дорогах Англії, буває такий жалюгідний, сумовитий вигляд! Ми провели на плато всього лише тиждень, але наш запасний одяг залишився внизу, а тиждень цей був не з легких, хоча саме мені не доводилося особливо скаржитися, бо я не потрапив у лапи до мавп тієї ночі. Залишившись без капелюхів, усі мої товариші пов’язали голови хустками; одяг висів на них лахміттям, а шар бруду і неголена щетина змінювали їх майже до невпізнанності. Саммерлі і Челленджер сильно кульгали, я теж ледве волочив ноги, ще не оговтавшись як слід від ранкового потрясіння, і насилу повертав шию, що здерев’яніла після мертвої хватки мавпи. Так, ми являли собою досить сумне видовище, і мене анітрошки не дивувало, що наші супутники індіанці раз у раз озиралися назад, дивлячись на нас зі здивуванням і навіть з жахом.

Було далеко за полудень, коли ми вийшли із заростей до берегів озера. Індіанці побачили його широку гладінь і з радісними вигуками замахали руками, показуючи нам на воду. Картина була й справді дивна. Просто до того місця, де ми стояли, неслася ціла флотилія легких човнів. Вони були далеко, за кілька миль, але ця відстань так швидко скорочувалося, що незабаром веслярі роздивилися, хто стоїть на березі. Радісні голоси громовим гуркотом розляглися над озером. Підхопившись з місць, індіанці замахали веслами і списами. Потім знову заходилися веслувати й умить пролетіли відстань, що залишилася, витягли човни на пологий піщаний берег і з привітальними лементами впали ниць перед молодим вождем. Слідом за тим з юрби виступив літній індіанець з намистом і браслетом з великих блискучих скелець і в накинутій на плечі чудовій плямистій шкурі, що відливала бурштином. Він підбіг до юнака, ніжно обійняв його, потім подивився в наш бік, запитав щось і, підійшовши до нас, без усякої підлесливості, з великою гідністю обійняв усіх нас по черзі. За одним його словом інші індіанці на знак поваги схилилися перед нами до землі. Мені особисто було ніяково від такого раболіпства, лорда Джона і Саммерлі воно, очевидно, теж збентежило, зате Челленджер розцвів, як квітка, зігріта сонцем.

— Можливо, ці тубільці недалеко пішли вперед у своєму розвитку, — сказав він, погладжуючи бороду й оглядаючи розпростерті перед нами тіла, — але декому з освічених європейців варто було б повчитися в них, як поводитися в присутності вищих істот. Подумати тільки, до чого безпомилковий інстинкт первісної людини!

Судячи з цього, індіанці виступали в бойовий похід, тому що, крім списів з довгого бамбука з кістяними наконечниками, кожний з них мав при собі лук і стріли, кийок або кам’яну сокиру біля пояса. Похмурі, люті погляди, які вони кидали у бік лісу, відкіля ми вийшли, і часте повторення слова «дода» свідчили про те, що метою цього походу було або виручити сина старого вождя (ми здогадалися про їхнє споріднення), або помститися за його смерть. Тепер усі вони розсілися навпочіпки у кільце і тримали військову раду, а ми розмістилися віддалік на базальтовій брилі і почали спостерігати за тим, що відбувалося. Першими говорили воїни, а потім до свого племені з гарячим словом звернувся і наш юний друг. Мова його супроводжувалася настільки красномовною мімікою і жестикуляцією, що ми зрозуміли її всю, начебто ця мова була знайома нам.

— Чи варто повертатися зараз додому? — говорив він. — Рано чи пізно нам доведеться стати віч-на-віч з нашим ворогом. Наші брати убиті. Що з того, що я залишився живий і неушкоджений, коли інші загинули? Хто з вас може бути спокійний за своє життя? Зараз ми усі зібралися разом. — Він показав на нас. — Ці прибульці — наші друзі. Вони великі воїни і так само, як і ми, ненавидять мавп. Їм коряться громи і блискавки. — Тут він здійняв руку до неба, — чи трапиться коли-небудь інший такий випадок? Ходімо ж вперед і або вмремо, або завоюємо собі спокійне життя, і тоді нам не соромно буде повернутися до наших жінок.

Маленькі червоношкірі воїни жадібно слухали свого вождя, а коли він скінчив, вибухнули захопленими лементами і всі як один зметнули списи в повітря. Його батько запитав нас про щось, показуючи у бік лісу. Лорд Джон знаком запропонував йому почекати і звернувся до нас.

— Ну, вирішуйте кожний сам за себе, — сказав він. — Я особисто не проти звести рахунки з тими мавпами, і якщо справа скінчиться тим, що вони будуть стерті з лиця землі, то ця сама земля тільки покращає після такої операції. Я піду з нашими новими друзями і не залишу їх до переможного кінця. А ви що скажете, юначе?

— Звичайно, я з вами!

— А ви, Челленджере?

— Можете розраховувати на мою допомогу.

— А ви, Саммерлі?

— Ми все далі і далі відхиляємося від мети нашої експедиції, лорде Джоне. Запевняю вас, я зовсім не для того залишив професорську кафедру в Лондоні, щоб очолювати набіг червоношкірих на колонію людиноподібних мавп.

— Так справді, як ми низько впали! — з посмішкою сказав лорд Джон. — Але нічого не вдієш, так склалися обставини. Ну, ми чекаємо вашої відповіді.

— Це досить сумнівна витівка, — не здавався Саммерлі, — але якщо ви всі підете, мені хоч-не-хоч доведеться йти за вами.

— Виходить, вирішено, — сказав, лорд Джон і, повернувшись до старого вождя, ствердно кивнув і поплескав долонею по гвинтівці.

Старий потис усім нам руки, а його одноплемінники вибухнули ще більш захопленими лементами.

Виступати в похід було вже запізно, й індіанці нашвидку розбили табір. Усюди зайнялися, задиміли багаття. Невелика група пішла в джунглі і повернулася, женучи перед собою молодого ігуанодона, в якого теж сиділа асфальтова наліпка на плечі. Один індіанець підійшов до нього і розпорядився, щоб його прирізали, і ми тільки тоді зрозуміли, що величезні ігуанодони є власністю тубільців, як у нас рогата худоба. Отже, загадкові асфальтові плями були всього-на-всього чимось на зразок тавра. Ці тупі травоїдні істоти, наділені крихітним мозком, відрізняються такою безпорадністю, незважаючи на свої величезні розміри, що з ними може справитися і дитина. Не минуло і декількох хвилин, як ігуанодона оббілували, і шматки м’яса вже присмажувалися на багаттях разом з якоюсь рибою із великою лускою, що індіанці наловили в озері, пустивши в хід списи замість острог.

Саммерлі ліг на обмілину і заснув, а ми утрьох подалися бродити берегом озера, палаючи бажанням довідатися якнайбільше про цю надзвичайну країну. Разів зо два на нашому шляху траплялися ями з такою ж синьою глиною, як на болоті птеродактилів. Ці загаслі вулканічні кратери чомусь страшенно цікавили лорда Джона. Челленджер теж знайшов щось гідне його уваги — це був грязьовий гейзер, що сильно бив, струмені його так і кипіли бульбашками, які виділяли якийсь невідомий нам газ. Челленджер опустив у гейзер порожню тростину, підніс до неї сірник і, наче школяр, закричав з радості, коли підпалений газ вибухнув і запалав синім вогнем. Потім він приладнав до тростини шкіряний кисет, наповнив і його газом і запустив у повітря. Цей експеримент привів професора в ще більший захват.

— Пальний газ! Та який — легший за повітря! Тепер я впевнений, що в ньому міститься значна кількість вільного водню. Почекайте, друзі мої! Джордж Едуард Челленджер ще не вичерпав усіх своїх можливостей. Великий розум завжди змушує природу служити собі. Ви ще переконаєтеся в цьому на власні очі! — Він гордовито випнув груди, але так і не поділився з нами своїми таємними задумами.

Що стосується мене, то берег здавався мені мало цікавим порівняно із самим озером. Поява індіанців і шум стоянки розполохали все живе в його околицях, і ніщо не порушувало тиші, що стояла навколо нашого табору, якщо не зважати на декількох птеродактилів, які ширяли високо в небі, виглядаючи падло. Але блідо-рожеві води центрального озера жили своїм життям. Чиїсь величезні аспідно-чорні спини і зубцюваті плавці раз у раз здіймали срібні бризки над водою і знову зникали в глибині. Піщані обмілини кишіли потворними істотами — чи то величезними черепахами, чи то ящірками, і серед них нам особливо впало в око одне чудовисько — плоске, як шкіряний клапоть, воно смикалося усією своєю поверхнею, що відливала жирними відблисками, і повільно повзло по піску. Час від часу з води раптом виростали голови якихось змієподібних істот, що, граціозно звиваючись, пливли в комірці з піни і з таким самим пінливим шлейфом позаду. Але, як виявилося, це були зовсім не змії. Одна така істота вилізла на пісок неподалік від нас, і ми побачили, що довга шия переходить у неї в циліндричний тулуб з величезними перетинчастими плавцями. Челленджер і Саммерлі, що вже приєднався до нас, шаленіли від захвату і подиву.

— Плезіозавр[56]! Прісноводний плезіозавр! — скрикнув Саммерлі. — І я бачу його на власні очі! Мій дорогий Челленджере, хто із зоологів може похвалитися таким щастям?

Настала ніч, багаття наших червоношкірих союзників уже червоніли в темряві, коли нам, нарешті, вдалося забрати обох професорів від їхнього первісного озера, що їх зачарувало. Але, навіть лежачи на березі далеко від води, ми продовжували чути сплески і пирхання велетенських чудовиськ, які жили в його глибинах.

З першими світанковими променями весь табір був на ногах, і за годину ми виступили в наш нечуваний похід. Я часто мріяв дожити до тієї хвилини, коли мене пошлють військовим кореспондентом на фронт. Але який мрійник міг би уявити собі кампанію, подібну до тієї, яку доля послала мені! Отже, приступаю до свого «першого повідомлення з театру воєнних дій».

За ніч наші сили поповнилися новими загонами тубільців, так що до ранку в нас налічувалося вже до п’ятисот воїнів. Уперед були вислані розвідники, а за ними зімкнутою колоною рухалися головні сили. Ми піднялися пологим схилом, зарослим чагарником, і вийшли до джунглів. Списники і лучники розсипалися нерівним ланцюгом уздовж узлісся. Рокстон і Челленджер зайняли місця на правому фланзі, я і Саммерлі — на лівому. Отже, ми, озброєні за останнім словом збройної техніки, вели в бій дику орду кам’яного віку.

Супротивник не змусив себе чекати. Лісова хаща сповнилася протяжливим виттям, і зграя людиноподібних мавп, озброєних каменями і кийками, кинулася в самий центр наступаючих індіанців. Це був сміливий, але досить безглуздий маневр, тому що незграбні, кривоногі тварини не могли змагатися зі спритними, як кішки, тубільцями.

Страшне видовище постало нашим очам: розлютовані мавпи з піною на губах, скажено блискаючи очима, кидалися на своїх вертких ворогів, що стріляли в них з луків. Повз мене з ревінням пронеслося величезне чудовисько, груди і боки якого були утикані стрілами. Я пожалів його і вистрілив — воно звалилося мертве серед кущів алое. Але більше мені не довелося стріляти, бо атака була спрямована в самий центр ланцюга й індіанці відбили її без нашої допомоги. З тих мавп, що брали участь у цій вилазці, навряд чи хоч одна добралася жива і неушкоджена під захист дерев.

Але коли ми вступили в ліс, справа набрала серйознішого характеру. Запеклий бій тривав понад годину, і часом мені здавалося, що ми своєї вже відспівали. Мавпи вискакували з хащі й укладали своїми кийками відразу по три, по чотири індіанці, не давши їм навіть часу скористатися списами. Удари їхніх найтяжчих кийків були нищівні. Один з них влучив по гвинтівці Саммерлі, і від неї залишилися самі друзки. Ще мить — і така ж доля спіткала б і його голову, але вчасно підоспілий індіанець простромив списом ворога, що замахнувся на Саммерлі. Мавпи, позалазивши на дерева, жбурляли в нас каменями і величезними суками, стрибали звідти вниз, у саму гущавину бійки, і билися з жорстокістю, до останньої краплі крові. Індіанці похитнулися, і, якщо б не вогонь наших гвинтівок, що завдавав величезних втрат супротивникові, ніщо не втримало б їх від утечі. Однак вождь знову зібрав своїх воїнів і з такою стрімкістю повів їх в атаку, що тепер уже доводилося відступати людиноподібним мавпам. Саммерлі був обеззброєний, але я випускав кулю за кулею, а з правого флангу теж доносилася безперервна стрілянина.

Нарешті, мавп охопила паніка. З верещанням і виттям, вони кинулися врозсип, а наші союзники з дикими криками погналися за ними.

[56] Плезіозавр — вимерлий хижий морський плазун, що мав широке, сплощене тіло, великі ласти і довгу шию. Плезіозаври жили в юрському і крейдяному періодах, деякі представники досягали велетенських розмірів (п’ятнадцяти метрів завдовжки).