— Не засмучуйтеся, друзі, — сказав безжурний Челленджер. — Адже я обіцяв вам зробити другу повітряну кулю.
Саммерлі застогнав.
— Може, ми помилилися печерою? — сказав я.
— Киньте, юначе! — Лорд Джон провів пальцем по плану. — Сімнадцята печера праворуч, вона ж друга ліворуч. Ні, помилки бути не могло.
Я глянув на хрестик і раптом скрикнув сам не свій з радості:
— Знаю! Знаю! Йдіть за мною, скоріше! — І, піднявши смолоскип над головою, кинувся назад. — Осьде, — я показав на обгорілі сірники, що валялися на піску, — осьде ми запалили смолоскипи.
— Цілком правильно.
— Але ж на малюнку ясно показано, що печера розгалужується! Виходить, ми просто-таки проґавили в темряві це місце. Будемо триматися правого боку, і я впевнений, що воно відшукається.
Як я говорив, так і вийшло. Кроків через тридцять у стіні зачорнів великий отвір. Ми повернули в нього й опинилися в набагато ширшому тунелі. Нетерпіння гнало нас уперед. Ще сотня кроків, друга, третя… і раптом попереду засвітилося червонувате світло. Що б це могло бути? Рівне, немиготливе полум’я загороджувало нам шлях. Ми прискорили кроки. Жару від цього вогню не відчувалося. Все було тихо, ні шереху, ні звуку… Світлова завіса не зникала, і її сяйво сріблом заливало тунель, перетворюючи білий пісок в блискучі діаманти. Ми підійшли ще ближче, і край завіси чітко закруглився в нас на очах.
— Це місяць, клянуся вам! — крикнув лорд Джон. — Ми вільні, друзі! Вільні!
І дійсно, у пролам, що виходив на той бік гірського кряжа, світив повний місяць. Пролам виявився невеликий, завбільшки з вікно, але нам і цього було достатньо. Виглянувши з нього, ми побачили, що спуск буде не дуже важкий і що до землі недалеко. Розгледіти цей лаз при обході плато нам, звичайно, ніколи б не вдалося. Кому б спало на думку шукати місце для підйому саме тут, серед низько навислих скель? Ми переконалися, що звідси можна буде спуститися канатом, і, щасливі, повернулися в табір готуватися до завтрашнього вечора.
Діяти треба було таємно і без усякого зволікання, бо індіанці могли затримати нас навіть в останню хвилину. Ми вирішили кинути все своє спорядження, крім зброї і патронів. Правда, у Челленджера було трохи громіздких речей, що він хотів будь-що узяти із собою, і одна з них завдала нам найбільше клопоту. Але про це я поки що не можу розводитися.
День тягся нескінченно довго, але от, нарешті, стемніло. У нас все було готове. Дотримуючись усілякої обережності, ми витягли свої пожитки нагору сходинками, зупинилися коло входу в печеру і кинули останній погляд на цю загадкову, оповиту для нас романтичним серпанком країну, яку, боюся, незабаром наповнять мисливці і всілякі дослідники, країну, де ми багато на що наважилися, де нам багато довелося зазнати і багато чого навчитися, — нашу країну, як ми завжди любовно називатимемо її.
Ліворуч від нас сусідні печери кидали в темряву веселі червонуваті відблиски багать. Знизу доносилися голоси, сміх і спів індіанців. Удалині стіною вставала лісова хаща, а між нею і скелястою грядою іскрилося велике озеро — обитель дивовижних чудовиськ. Ось у темряві продзвенів пронизливий заклик якогось звіра. Це був голос Країни Мепл-Уайта, що слала нам своє останнє «прощавай». Ми повернулися і ввійшли в печеру, через яку пролягав наш шлях додому.
Через дві години ми самі і всі наші пожитки були вже біля підніжжя гірського кряжа. Спуск минув щасливо, якщо не вважати метушні з речами Челленджера. Залишивши всю поклажу на місці, ми вирушили без поклажі до стоянки Самбо. Яке ж було наше здивування, коли при світлі вранішнього неба перед нами відкрилася рівнина, на якій палало не одне багаття, а щонайменше десять! Рятувальна партія все-таки прийшла. Вона складалася з двадцяти індіанців з Амазонки, що доставили сюди жердини, канати й все, що було потрібно для перекидання моста через прірву. Тепер у нас не буде жодних утруднень з доставкою багажу до берегів Амазонки, куди ми вирушимо завтра вранці!
На цьому, вдячний долі, я закінчую свою розповідь. Очам нашим відкрилося стільки чудес, душі очистилися, загартовані тяжкими випробуваннями. Всі ми, кожний на свій лад, змінилися на краще, стали серйозніші.
Можливо, що в Парі нам доведеться затриматися, тому що треба обзавестись усім необхідним для подальшої подорожі. У такому разі цей лист випередить мене на один трансатлантичний рейс. Якщо ж ми відразу вирушимо в дорогу, то він буде в Лондоні одночасно із нами. Так чи інакше, любий містере Мак-Ардле, я сподіваюся незабаром потиснути вашу руку.
Глава XVI
На вулицю! На вулицю!
Я вважаю своїм обов’язком висловити глибоку вдячність усім нашим друзям з Амазонки, що так радо нас прийняли і виявили до нас стільки уваги. На особливу подяку заслуговують сеньйор Пеналоса й інші посадові особи бразильського уряду, чия допомога забезпечила нам повернення додому, а також сеньйор Перейра з міста Пари, який завбачливо підготував для нас все необхідне щодо туалету, так що тепер нам не соромно буде з’явитися в цивілізованому світі.
На жаль, ми погано відплатили нашим благодійникам за їхню гостинність. Але що ж вдієш! Користуюся нагодою запевнити їх усіх, що, якщо вони матимуть намір вирушити нашими слідами у Країну Мепл-Уайта, це буде тільки марне гаяння часу і витрата грошей. У своїх розповідях ми змінили всі назви, і як би ви не вивчали звіти експедиції, однаково вам не вдасться навіть близько підійти до тих місць.
Ми гадали, що підвищений інтерес до нас у Південній Америці має чисто місцевий характер, але хто міг припустити, яку сенсацію зроблять у Європі перші неясні чутки про наші пригоди! Виявляється, нами цікавився не тільки вчений світ, але і широка публіка, хоч ми довідалися про це порівняно пізно.
Коли «Ібернія» була вже за п’ятдесят миль від Саутгемптона, бездротовий телеграф почав передавати депешу за депешею від різних газет і агентств, що пропонували нам колосальні гонорари хоча б за найкоротше повідомлення про результати експедиції. Однак обов’язок вимагав від нас насамперед відзвітувати перед Зоологічним інститутом, який доручив нам зробити розслідування, і, порадившись між собою, ми відмовилися давати які-небудь відомості до друку. Саутгемптон кишів репортерами, але вони нічого не домоглися від нас, і тому легко собі уявити, з яким інтересом публіка чекала засідання, призначеного на вечір сьомого листопада.
Зал Зоологічного інституту — той самий, де створили комісію розслідування, — був визнаний недостатньо містким, і засідання довелося перенести в Куїнз-Холл на Ріджент-стріт. Тепер уже ніхто не сумнівається, що якщо б навіть улаштовувачі зняли Альберт-Хол, то він теж не вмістив би всіх бажаючих.
Знаменне засідання було призначено на другий вечір після нашого приїзду до Лондона. Передбачалося, що перший день піде в нас на особисті справи. Про свої я поки що промовчу. Мине час, і, може, мені буде легше думати і навіть говорити про все це. На початку свого оповідання я розкрив читачеві, які сили спонукали мене до дії. Тепер, мабуть, варто сказати, чим все це скінчилося. Адже настане ж час, коли я скажу собі, що шкодувати немає про що. Якась сила штовхнула мене на цей шлях, і їй я зобов’язаний тим, що пізнав ціну справжнім пригодам.
А тепер перейду до останньої події, що завершила нашу епопею. Коли я сушив собі голову, як би краще описати її, погляд мій упав на номер «Дейлі-газетт» від 8 листопада, в якому був вміщений найдокладніший звіт про засідання в Зоологічному інституті, написаний моїм другом і колегою — Макдоною. Наведу його тут цілком, починаючи із заголовків, — адже однаково краще нічого не придумаєш. Звичайно, наша «Дейлі», горда тим, що в експедиції брав участь її власний кореспондент, приділила найбільше місця подіям у Зоологічному інституті, але інші великі газети теж не залишили їх без уваги.
Отже, надаю слово моєму другові Макдоні:
НОВИЙ СВІТ
БАГАТОЛЮДНЕ ЗІБРАННЯ В КУЇНЗ-ХОЛІ
БУРХЛИВІ СЦЕНИ В ЗАЛІ
НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ