Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, а мавпи що?

Я з жадібністю вслухався в шепіт лорда Джона, що розповідав мені про ці разючі події, а сам уважно озирався на всі боки, не віднімаючи руки від гвинтівки зі зведеним курком.

— Я вже думав: ну, кінець нам! Але зовсім ні. Мавпи заторохтіли, закричали. Потім одна підійшла до Челленджера і стала поруч з ним. Ви зараз розсмієтеся, юначе, але до чого ж вони були схожі — як близькі родичі! Я б сам не повірив, та очі не брешуть. Ця стара людиноподібна мавпа, очевидно, ватажок племені, виявилася точною копією Челленджера, тільки що масть інша — руда. А всі інші чарівні прикмети нашого друга були в наявності, правда трохи перебільшені. Квадратний торс, широкі плечі, груди колесом, повна відсутність шиї, довга руда борода, волохаті брови і точно такий зарозумілий вигляд — йдіть, ви, мовляв, усі під три чорти! Одне слово, повна подібність. Коли це чудовисько стало поруч з Челленджером, ефект вийшов приголомшливий. Саммерлі, настроєний трохи істерично, реготав до сліз, дивлячись на них. Мавпи спочатку теж сміялися, якщо таке кудкудакання можна назвати сміхом, а потім схопили нас і потягли до лісу. Гвинтівок й інших речей вони не торкалися, видно побоялися, а от провізію, вийняту із ящиків, усю забрали із собою. Дорогою нам із Саммерлі здорово дісталося — погляньте на мою фізіономію і на ці лахміття. Вони тягли нас крізь зарості, не розбираючи дороги, а їм самим хоч би що — у них шкіра видублена. Зате Челленджер анітрохи не постраждав. Чотири мавпи підняли його на плечі і понесли, як римського тріумфатора. Тсс! Що це?

Звідкись здалеку до нас долинуло дивне потріскування, що нагадує дрібний дріб кастаньєт.

— Це вони! — шепнув мій товариш, закладаючи патрони в другу двостволку «експрес». — Заряджайте обидві гвинтівки, юначе, живцем ми не здамося, і не думайте. Чуєте, як верещать?

Виходить, чимось схвильовані. Почекайте, голубчики, спробуйте тільки сунутися до нас!

— Вони десь дуже далеко.

— Ця банда до нас не добереться, але в них, напевно, по всьому лісу нишпорять розвідники. Ну добре, повернемося до мого скорботного оповідання. Отож, ці дияволи притягли нас у великий гай коло самого урвища. У них там справжнє місто на деревах — до тисячі хатин з гілок і листя. Це за три-чотири милі звідси. Мерзенні тварини! Мені здається, я після них ніколи не відмиюся. Вони мене усього перемацали своїми брудними лапами. У гаю нас зв’язали по руках і ногах, і я попався такому спритнику, якому тільки б морські вузли в’язати, — ну просто боцман. Отож, нас зв’язали і поклали під деревом, а на варті поставили здоровезну мавпу з кийком. Я все кажу «нас» та «нас», але це стосується тільки мене і Саммерлі. Що ж до Челленджера, то він сидів на дереві, їв якісь фрукти і насолоджувався життям. Утім, нам від нього теж дещо перепало, а головне, він ухитрився послабити наші пута. Ви, напевно, не втрималися б від сміху, дивлячись, як наш професор сидить на дереві, мало не обійнявшись зі своїм близнюком, і розспівує густим басом: «О дзвінкий дзвін!» Музика, чи бачите, налаштовувала мавп на миролюбний лад. Так, ви б розсміялися, а нам було не до сміху. Челленджерові дозволялося робити все що завгодно, зрозуміло у відомих межах, але для нас режим був установлений куди суворіший. Єдине, чим ми всі утішалися, — це думкою, що ви на волі і збережете всі наші записи і матеріали.

А тепер, милий юначе, слухайте і дивуйтеся. Ви твердите, що, судячи з деяких ознак — багаття, пастки тощо, — на плато існують люди. А ми цих людей бачили. І треба сказати, що бідолахи являють собою досить сумне видовище. Жалюгідний, заляканий народець! Та це й не дивно. Очевидно, людське плем’я займає ту частину плато, де печери, а мавп’яче — іншу, і між обома племенами йде боротьба не на життя, а на смерть. От які тут справи, якщо мені вдалося правильно в них розібратися.

Учора людиноподібні мавпи захопили в полон дванадцять тубільців і притягли їх до себе в місто. Це супроводжувалося такими лементами і верещанням, що я просто вухам своїм не вірив. Тубільці — червоношкірі, зовсім низькорослі. Дорогою ця звірина так їх обробила пазурами і зубами, що вони ледве пересували ноги. Двох відразу прикінчили, причому в одного мало не відірвали руку. У цілому видовище було огидне. Ці нещасні трималися мужньо, навіть не пискнули, а ми просто не могли дивитися на них. Саммерлі зомлів. Челленджер, і той ледве-ледве витримав… Ну, здається, пішли.

Ми довго прислухалися до глибокої тиші лісу, але її ніщо не порушувало, крім щебетання птахів. Лорд Джон знову повернувся до своєї розповіді:

— Вам добряче повезло, юначе! Мавпи так захопилися тубільцями, що про нас перестали і думати. Але коли б не це, другий напад на табір був би неминучий. Ви, виявилося, мали цілковиту рацію: вони увесь час спостерігали за нами з дерева і прекрасно зрозуміли, що однієї людини не вистачає. Але потім їм стало вже не до вас. От чому своїм пробудженням ви зобов’язані мені, а не зграї мавп. Боже мій, чого нам довелося зазнати потім! Це якийсь жах! Ви пам’ятаєте бамбукові зарості, де ми знайшли кістяк американця? Отож, вони знаходяться саме під мавпячим містом, і мавпи скидають туди своїх бранців. Я упевнений, що там гори цих кістяків, треба тільки пошукати як слід. Над урвищем у них розчищений плац для подібних церемоній. Нещасних бранців змушують стрибати в прірву поодинці, і весь інтерес полягає в тому, чи розіб’ються вони чи напорються на гострий бамбук. Все мавпяче плем’я вишикувалося над урвищем, і нас теж потягли помилуватися на це видовище. Перші п’ятеро індіанців стрибнули вниз, і бамбук пройшов крізь їхні тіла, як в’язальні спиці крізь олію. Я тепер не дивуюся, згадуючи кістяк бідного янкі[52]. Так, видовище страшне… але разом з тим і захоплююче. Ми, як зачаровані, дивилися на ці стрибки; хоч кожний з нас думав: зараз настане моя черга.

Утім, до цього не дійшло. П’ятьох індіанців приберегли на сьогодні, але бенефіціантами[53] в цьому спектаклі були б Саммерлі і я. Челленджер, очевидно, викрутився. Зрозуміти мавп не так вже й важко, тому що вони висловлюються головним чином знаками. І от, стежачи за їхніми переговорами, я вирішив: настав час діяти. Деякі плани в мене вже були. Але доводилося покладатися тільки на свої сили — від Саммерлі користі ніякої, Челленджер не кращий, їм вдалося зійтися разом на яких-небудь кілька хвилин, і вони відразу розпочали люту суперечку з приводу наукової класифікації цих рудих дияволів, що тримали нас у полоні. Один твердив, що це яванські дріопітеки[54], другий називав їх пітекантропами[55]. Просто здуріли обидва! Але в мене було зовсім інше на думці. Насамперед я звернув увагу, що рівною місцевістю ці тварини бігають гірше людини, бо ноги в них короткі, криві, а тулуб важкий. Челленджер, і той дав би фору найкращому їхньому бігуну, а ми з вами справжні чемпіони порівняно з ними. Потім ще одне досить важливе спостереження: вони жодного уявлення не мають про вогнепальну зброю. Як на мене, їм було навіть невтямки, що трапилося з тією мавпою, яку я поранив. Одне слово, тільки б нам добратися до своїх гвинтівок, а там ми їм покажемо.

І от сьогодні на світанку я дав своєму вартовому здоровенного стусана в черево, примчав у табір, захопив вас, гвинтівки… А подальше вам відомо.

— Але що ж буде з нашими професорами? — жахаючись скрикнув я.

— Треба виручати їх. Втекти зі мною вони не могли — Челленджер сидів на дереві, а в Саммерлі не вистачило б сил, тому я вирішив, що насамперед треба дістати гвинтівки, а вже потім рятувати інших. Правда, мавпи можуть знищити їх з помсти. Челленджера вони навряд чи зачеплять, але за Саммерлі не ручаюся. Втім, йому так чи інакше загрожує смерть. У цьому я цілком переконаний, так що моя втеча не могла погіршити становище. Але тепер честь зобов’язує нас або врятувати товаришів, або поділити з ними їхню долю. А тому, дорогий мій юначе, кайтеся в гріхах, очищайте душу, бо до вечора ваша доля буде вирішена.

Не знаю, чи вдалося мені передати тут характерну для лорда Рокстона манеру висловлюватися — уривчастість, енергійність його фраз, глузливу відчайдушність тону. Ця людина була природженим ватажком. Чим ближче насувалася на нас небезпека, тим барвистішою ставала його мова, тим яскравіше розпалювалися його холодні очі, тим більше і більше стовбурчилися довгі, як у Дон-Кихота, вуса. Йому подобалося ризикувати, насолоджувався драматичністю, властивою справжнім пригодам, особливо коли це стосувалося його самого, і вважав, що у всякій небезпеці є свого роду спортивний інтерес, тому що в небезпечні хвилини людина веде жорстоку гру з долею, де ставкою служить життя. Все це робило лорда Джона незамінним товаришем, і, якщо б не страх за друзів, я б не відчув нічого, крім радості, йдучи за такою людиною на ризиковану справу.

Ми вже хотіли вибратися зі свого притулку, як раптом лорд Джон схопив мене за руку.

— Дивіться! — шепнув він. — Біжать!

З нашого місця було видно вузьку прогалину між деревами, гілки яких спліталися вгорі, утворюючи суцільне зелене склепіння. На цій прогалині з’явився загін людиноподібних мавп. Багато хто з них були озброєні кийками. Сутулі, кривоногі, схожі на оброслих волоссям потворних людей, вони бігли одна за одною, озираючись на всі боки, і раз у раз торкалися землі своїми довгими руками. Сутулість зменшувала їхній зріст, але, прикинувши на око, я визначив його футів у п’ять, не менше. З хвилину я бачив їх зовсім чітко. Потім вони сховалися за кущами.

— Ні, зараз ще рано, — сказав лорд Джон, опускаючи гвинтівку. — Краще затаїтися, поки вони не перестануть нишпорити лісом. Дамо їм ще годину на пошуки, а потім подивимося, можливо проберемося до них у місто і заскочимо їх зненацька.

Скориставшись цією відстрочкою, ми розкрили одну із захоплених із собою банок і почали снідати. Лорд Рокстон нічого не їв з ранку, якщо не вважати декількох плодів, і зараз з жадібністю накинувся на їжу. Коли ж сніданок було скінчено, ми взяли в обидві руки по гвинтівці і з повними кишенями патронів рушили рятувати друзів. Перш ніж вийти з заростей, лорд Джон зробив кілька карбів на деревах, щоб запам’ятати, у якому боці знаходиться Форт Челленджера, і в разі необхідності відразу відшукати це місце. Ми мовчки пробралися крізь хащу і вийшли на край урвища, неподалік від нашої першої стоянки. Тут лорд Джон зупинився і розповів про свої плани.

— У густому лісі ця звірина може зробити з нами все що завгодно, — сказав він. — Вони нас бачитимуть, а ми їх ні. Але на відкритому місці справа інша, бо бігаємо ми набагато швидше. Отже, поки можливо, давайте триматися відкритих місцин. Уздовж краю плато ліс рідший, відтіля ми і почнемо наступ. Йдіть не поспішаючи, будьте пильні і тримайте гвинтівку напоготові. А головне пам’ятайте: живцем у руки не даватися, відстрілюйтеся до останнього патрона. От вам моя остання порада, юначе.

Коли ми вийшли до урвища, я заглянув вниз і побачив нашого доброго негра, що палив люльку, сидячи на каменях. Як мені хотілося гукнути його і розповісти йому, що з нами сталося! Але це було ризиковано — нас могли почути. Лісова хаща, здавалося, так і кишіла людиноподібними мавпами; їх своєрідне пронизливе верещання раз у раз долітало до нашого слуху. Ми кидалися в кущі й відлежувалися там доти, поки верещання не затихало вдалині. Це дуже затримувало наше просування вперед, і нам знадобилося години дві, щоб добратися до мавп’ячого міста. Тепер воно було близько — я зрозумів це з тієї обережності, з якою йшов лорд Джон. От він махнув мені рукою, наказуючи лягти, а сам поповз далі, але незабаром повернувся назад. Обличчя його посіпувалося від хвилювання.

— Швидше! — шепнув він. — Швидше! Тільки б не спізнитися!

Тремтячи всім тілом, я підповз до нього і виглянув через кущі на галявину, що відкривалася за ними.

Цього видовища мені ніколи не забути. Воно було таке химерне, таке неймовірне, що я не знаю, як описати його, щоб ви повірили мені. Може, нам все-таки вдасться вибратися звідси живими; мине кілька років… я як і раніше сидітиму у вітальні клуба «Дикун» і дивитимуся у вікно на нудну набережну Темзи, що не викликає сумнівів у своїй реальності… Отож, чи повірю тоді я сам, що це відбувалося в мене на очах? Чи не здасться мені, що я приймав гарячкові марення за дійсність? От чому я хочу записати все це, поки події свіжі в моїй пам’яті, поки хоча б одна людина — та, що лежить поруч зі мною в сирій траві, — зможе підтвердити кожне написане тут слово.

Перед нами розстелялася галявина ярдів сто у ширину, вкрита аж до самого урвища густою зеленою травою і невисокою папороттю. Цю галявину півколом обступали дерева, усаджені в кілька ярусів будиночками, звитими з гілок і листя. Уявіть собі житло граків, де замість гнізд — будиночки, і ви зрозумієте, про що я говорю. Біля входів у них і на ближніх гілках сиділи мавпи, судячи з їх невеликих розмірів, самки і дитинчата мавп’ячого племені. Усі вони з цікавістю стежили за тим, що відбувалося внизу і від чого ми самі не могли відвести очей.

На відкритому місці неподалік від краю плато вишикувалося кілька сотень кошлатих рудих людиноподібних мавп. Деякі з них були величезного зросту, інші менші, але всі вони без винятку викликали в мене почуття огиди. Мавпи трималися зімкнутими рядами, очевидно підкоряючись дисципліні. Перед ними стояло кілька низькорослих, але пропорційно складених індіанців, шкіра яких відливала бронзою в яскравих променях сонця. У цій маленькій купці виділялася висока, худа фігура білої людини. Понура голова, схрещені на грудях руки — все відбивало жах і покірність долі. Ми досить легко впізнали в цій людині професора Саммерлі.

[52] Янкі — прізвисько американців, уродженців США.

[53] Бенефіціант — особа, на користь якої давався бенефіс. Тут у значенні особа, яка мала б найбільший успіх.

[54] Дріопітек — викопна людиноподібна мавпа, родинна антропоїдам, які живуть нині, — горилі, шимпанзе й орангутангу.

[55] Пітекантроп — мавпоподібна людина.