Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але якщо це дійсно звірі або яке-небудь одне чудовисько, то що ж сталося з моїми супутниками? Хижаки, звичайно, роздерли б їх, але де ж останки? Правда, калюжа крові досить красномовно свідчила про те, що сталося, а динозавр, який переслідував мене вночі, міг би віднести свою жертву з такою ж легкістю, з якою кішка несе мишу. У такому разі двоє, що залишилися, ймовірно, кинулися за ним навздогін. Але чому ж вони не взяли із собою гвинтівок? Мій стомлений, змучений мозок відмовлявся розгадати цю загадку. Пошуки в лісі теж нічого не дали. Я заблукав і тільки завдяки щасливій випадковості знову вийшов до табору, витративши на це не менше години.

І тут мені спало на думку, що все не так погано. Все-таки я тут не зовсім сам. Біля підніжжя скель залишився вірний Самбо. Він почує мій голос. Я підійшов до обриву і заглянув униз. Ну звичайно, он він сидить на ковдрі коло багаття! Але там є хтось ще. Хто ж це? Серце тьохнуло в мене з радості. Може, один з моїх товаришів якось прихитрився спуститися вниз? Але варто було мені придивитися уважніше, і надія згасла. Обличчя людини, що сиділа навпроти Самбо, червоніло у вранішніх променях сонця, яке сходило. Це був індіанець. Я голосно крикнув і замахав носовою хусткою. Самбо підвів голову, махнув рукою мені у відповідь і побіг до стрімчака. Минуло кілька хвилин, і він вже стояв на його вершині, зовсім близько від мене, і в сумному мовчанні слухав мою розповідь.

— Їх забрав диявол, містере Мелоун, — сказав Самбо. — Ви прийшли в країну диявола, і він усіх вас візьме до себе. Слухайте, що говорить Самбо, сер, скоріше спускайтеся вниз, а то й вам буде лихо.

— Як же я спущуся, Самбо?

— Рубайте ліани з дерев, містере Мелоун. Кидайте їх сюди. Я прив’яжу ліани до пенька, і буде міст.

— Ми самі про це думали. Але ліани нас не витримають.

— Пошліть за мотузками, містер Мелоун.

— Кого ж я пошлю і куди?

— Пошліть в індіанське селище, сер. В індіанському селищі багато мотузок зі шкіри. Унизу є індіанець, пошліть його.

— Зідки він узявся?

— Це наш індіанець. У нього все забрали, а самого побили. Він повернувся. Тепер візьме листа, принесе мотузки — все зробить.

Візьме листа… Що ж, це думка! Можливо, хто-небудь прийде нам на допомогу? Але навіть якщо нас не врятують, відкриття, якими ми збагатили науку, дійдуть до наших друзів, і світ довідається, що ми загинули не даремно. Два листи були в мене вже готові. За сьогоднішній день напишу третій, в якому хід подій буде доведений до останньої хвилини. Індіанець доставить мої листи туди, у цивілізований світ.

Я наказав Самбо піднятися на стрімчак ще раз ближче надвечір, і весь цей сумовитий день присвятив опису того, що сталося зі мною минулої ночі. До листів я додав також коротеньку записку, яку індіанець повинен буде вручити першому-ліпшому білому — торговцю або капітану якого-небудь судна. У записці було сказано, що наше життя залежить від того, чи надішлють нам канати. Увечері я переправив Самбо всі листи і свій гаманець із трьома фунтами стерлінгів. Гроші призначалися індіанцеві, а за канати йому була обіцяна удвічі більша сума.

Тепер, дорогий містере Мак-Ардле, ви зрозумієте, яким чином мої листи дійшли до вас, і довідаєтеся всю правду про свого нещасного кореспондента, в разі, якщо він більше не напише вам жодного рядка. Зараз я занадто змучений і занадто пригнічений, щоб будувати які-небудь плани. Завтра подумаю про подальше і, не втрачаючи зв’язку з табором, почну пошуки моїх нещасних товаришів.

Глава XIII

Цього видовища мені ніколи не забути!

Того смутного дня, коли заходило сонце, я побачив внизу індіанця, що йшов від нас — нашу останню надію на порятунок — і доти проводжав поглядом його самотню крихітну фігурку, поки вона не сховалася в рожевому вечірньому тумані, що повільно вставав між мною і далекою Амазонкою.

Було вже зовсім темно, коли я побрів до нашого розгромленого табору, кинувши наостанок ще один погляд на багаття Самбо — на цей єдиний промінь світла, що долинав до мене з величезного світу і що так само пестив мій погляд, як присутність вірного негра пестила мою затьмарену душу. Але тепер, уперше після лиха, що спіткало мене, я трохи підбадьорився, втішаючи себе думкою, що світ довідається про наші справи і збереже в пам’яті наші імена, пов’язавши їх навіки з тими відкриттями, що, можливо, дістануться нам ціною життя.

Мені було страшно влаштовуватися на ніч у цьому злощасному таборі, а джунглі лякали мене ще більше. Однак доводилося вибирати між першим і другим. Розсудливість вимагала, щоб я був насторожі, але стомленому тілу важко було боротися з дрімотою. Залізши на дерево гінкго, я марно шукав такої місцинки на його нижніх гілках, де можна було б заснути, не ризикуючи зламати собі шию при неминучому падінні.

Довелося злізти і вирішувати, що робити далі. Після довгих роздумів я завалив кущами вхід у табір, розпалив три багаття, розташувавши їх трикутником, ситно повечеряв і заснув міцним сном, що був перерваний на світанку найнесподіванішим і найприємнішим чином.

Рано-вранці чиясь рука лягла мені на плече. Я підхопився, весь тремтячи, схопився за гвинтівку і раптом радісно скрикнув, впізнавши лорда Джона, що схилилося до мене в сірому світанковому сутінку.

Так, це був він — але яка зміна відбулася в ньому! Останній раз я бачив лорда Джона спокійним, стриманим, у чистому білому костюмі. Зараз він стояв переді мною блідий, очі його дико блукали навсібіч, груди важко здіймалися, як після довгого і стрімкого бігу, голова була непокрита, худе обличчя подряпане і все в крові, костюм порваний на шматки. Я дивився на нього, уражений цим видовищем, але він не дав мені навіть відкрити рота і взявся підбирати розкидані по галявині речі, супроводжуючи це короткими, уривчастими фразами:

— Скоріше, юначе, скоріше! Дорога кожна хвилина. Візьміть гвинтівки — обидві. Інші в мене. Якнайбільше патронів. Набийте ними кишені. Тепер — провізія. Шести банок вистачить. Ось так. Ні про що не запитуйте, не думайте. Ну, біжімо, а то буде пізно.

Ще не прокинувшись як слід, не замислюючись над тим, що все це означає, я помчав лісом за лордом Джоном із двома гвинтівками під пахвою і шістьма консервними банками в руках. Він вибирав найгустіші зарості, через які ми ледве продиралися, і нарешті вивів мене до високих кущів. Ми кинулися туди, не звертаючи уваги на колючки. Лорд Джон упав ниць на землю і потяг мене за собою.

— Ну от — ледве вимовив він. — Тепер, здається, ми в безпеці. Вони наскочать на табір, обов’язково наскочать, і прорахуються.

— Що сталося? — запитав я, віддихавшись. — Де обидва професори? І хто на нас полює?

— Людиноподібні мавпи! — пошепки сказав лорд Джон. — Господи Боже, що це за чудовиська! Говоріть тихіше. У них тонкий слух, зір теж дай Боже кожному, зате нюху ні найменшого, наскільки я міг помітити. Слідами вони до нас не доберуться. Де ви пропадали, юначе? Вам поталанило, дякуйте своїй долі, що не потрапили в цю халепу.

Я пошепки розповів йому про свої пригоди.

— Так, кепські наші справи! — сказав лорд Джон, почувши про динозавра і пастку. — Тут вам не курорт. Але все-таки повне уявлення про принадності тутешніх місць я здобув у ту мить, коли на нас напали ці дияволи. Мені одного разу довелося побувати в лапах у людожерів-папуасів, але вони справжні ангели порівняно з цими чудовиськами.

— Розкажіть, як все було, — попросив я.

Це сталося на світанку. Наші вчені друзі тільки продерли очі і навіть не встигли ще зчепитися у сварці. І раптом звідкись узялися мавпи. Просто посипалися на нас, як яблука з яблуні. Вони, напевно, ще по темному обліпили високе дерево, на яке ви лазили. Одній я відразу всадив кулю в черево, однак тим справа і скінчилася — нас миттю уклали на обидві лопатки. Я називаю цих дияволів мавпами, але вони розмахували ціпками, шпурляли в нас каменями, тараторили між собою на своїй мові й на довершення до всього зв’язали нам руки ліанами. Це людиноподібні мавпи, і за розвитком вони стоять вище від усіх звірів, яких мені доводилося зустрічати під час своїх мандрівок, а я, слава Богові, багато валандався по білому світі. Як говориться, «відсутня ланка». Ну, бракує її, і чорт із нею, обійшлися б і без неї! А далі все було так. Вони підхопили свого пораненого родича, з якого кров хльостала, як із прирізаної свині, і віднесли його кудись, а потім сіли біля нас колом. Морди люті, так і дивися розтерзають. На зріст вони, мабуть, як людина, але набагато ширші, кремезніші. Сидять і дивляться, дивляться на нас… Брови руді, навислі, очі якісь дивні, начебто з мутного скла. Вже на що Челленджер не боягуз, а йому теж стало недобре. Не витримав — підхопився і почав кричати: «Кінчайте нас, чого тягти!» У нього, мабуть, від усього цього в голові скаламутилося — дуже вже він буйствував. Мабуть, аби на місці мавп були його закляті вороги репортери, їм і то менше б дісталося.