Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цей день мав винагородити людину за чвари, що не припинялися століттями, за усі жорстокості і переслідування, якими тільки й була багата її вбога історія. Відтепер вона ставала паном плато, а людиноподібний звір мусив раз і назавжди зайняти належне йому підлегле місце.

Як не мчали переможені, ніщо не могло врятувати їх від індіанців, і лісова хаща раз у раз оголошувалася переможними лементами, дзенькотом тятиви і глухим стукотом тіл, що падали з дерев.

Я біг слідом за всіма і раптом наткнувся на лорда Джона і Челленджера, що відшукували нас.

— Ну, скінчено! — сказав лорд Джон. — Заключну частину можна надати індіанцям. Видовище буде не з приємних. Чим менше ми побачимо, тим спокійніше спатимемо.

Очі Челленджера горіли войовничим вогнем.

— Друзі мої! На нашу долю випало щастя бути присутніми на одній з тих битв, що визначають подальший хід історії, вирішують долі світу! — проголосив він, з гордовитим виглядом походжаючи перед нами. — Що означає перемога одного народу над іншим? Аж нічогісінько. Вона не змінює справи. Але жорстокі битви на зорі часів, коли печерні жителі долали тигрів або коли слон уперше дізнавався, що в нього є владар, — оце були справжні завоювання, справжні перемоги, що залишають слід в історії.

Яку ж треба було мати віру в кінцеву доцільність подібних побоїщ, щоб виправдовувати їхню жорстокість!

Йдучи лісом, ми на кожному кроці зустрічали трупи мавп, простромлених списами і стрілами індіанців. Знівечені людські тіла відзначали місця особливо гарячих сутичок, коли ворог дорого продавав своє життя. Попереду весь час чулися лементи і ревіння, і за ними ми стежили за напрямком погоні. Людиноподібних мавп відтіснили до їхнього міста, там вони зібрали останні сили, але були зламані, і тепер ми приспіли саме вчасно, щоб бути присутніми при страшній заключній сцені. На ту саму галявину біля краю урвища, що два дні тому була свідком наших подвигів, індіанці вигнали близько сотні вцілілих у битві мавп. Ми підійшли в ту хвилину, коли переможці зі списами напереваги взяли цю купку в півкільце. Все було скінчено за кілька секунд. Тридцять-сорок мавп полягли відразу на місці. Інші верещали, відбивалися, але це не допомогло. Їх скинули в прірву, і вони поділили долю своїх колишніх жертв, що напоролися на гострий бамбук, який ріс унизу, на глибині шестисот футів.

Челленджер казав правду — відтепер людина назавжди затвердила своє панування в Країні Мепл-Уайта. Самці мавпячого племені були винищені до одного, мавпяче місто зруйноване, самки і дитинчата викрадені в неволю. Останній кривавий бій поклав кінець віковій міжусобиці людини і мавпи.

Ця перемога виручила й нас. Ми повернулися у Форт Челленджера, до залишених там запасів, і встановили зв’язок з нашим негром, що був до смерті налякай страшним видовищем, коли мавпи градом посипалися в прірву.

— Ідіть відтіля, йдіть! — кричав він, налякано витріщаючи очі. — Там диявол, він вас згубить!

— Негр каже святу правду, — переконано проговорив Саммерлі. — Досить з нас пригод, тим більше що вони за своїм характером зовсім не личать людям нашого рангу. Челленджере, нагадую вам ваші слова. Відтепер ви повинні думати тільки про те, як нам вибратися з цієї жахливої країни і повернутися до цивілізованого світу.

Глава XV

Очам нашим відкрилося стільки чудес!

Я веду свій щоденник день у день і все чекаю тієї хвилини, коли можна буде написати, що хмари, які нависли над нами, розсіялися і крізь них глянуло сонце. Ми дотепер не знаємо, як вибратися звідси, і гірко нарікаємо на долю. І все-таки я зовсім ясно уявляю собі, що коли-небудь ми з вдячністю згадуватимемо про цю вимушену затримку на плато, яка дала нам можливість спостерігати все нові і нові чудеса Країни Мепл-Уайта і життя її мешканців.

Перемога індіанців над плем’ям людиноподібних мавп круто змінила наше становище. З тих пір ми стали справжніми господарями плато, тому що тубільці дивилися на нас зі страхом і вдячністю, пам’ятаючи, що наша чудодійна сила допомогла їм розправитися з їхніми споконвічними ворогами. Вони, ймовірно, нічого не мали б проти, якщо б такі могутні і загадкові істоти зовсім залишили плато, але спуск до рівнини, очевидно, був невідомий їм. Наскільки ми зрозуміли з їхніх жестів, плато з’єднувалося раніше з рівниною тунелем, нижній кінець якого ми бачили при обході кам’яної гряди. У незапам’ятні часи цим шляхом піднялися на плато людиноподібні мавпи й індіанці, а не дуже давно ним же скористався Мепл-Уайт зі своїм товаришем. Але рік тому тут стався сильний землетрус і верхню частину тунелю наглухо завалило уламками скель. Коли ми висловлювали своє бажання спуститися вниз, на рівнину, індіанці тільки знизували плечима і заперечно хитали головами. Чи то вони дійсно не могли допомогти нам, чи то не хотіли, — сказати важко.

Після переможного походу індіанці перегнали вцілілих мавп в іншу частину плато (Боже, як вони вили дорогою!) і оселили їх неподалік від своїх печер. І з цього дня мавпяче плем’я опинилося в цілковитому рабстві в людини.

Серед нічної тиші часто лунали протяжливі крики якого-небудь первісного Ієзекіїля[57], що оплакував свою колишню славу і колишню велич мавпячого міста. Відтепер скорені мавпи мусили задовольнятися скромною роллю дроворубів і водоносів при своєму владарі — людині.

За два дні після битви ми знову перетнули плато й отаборилися біля підніжжя червоних скель. Індіанці пропонували нам улаштуватися в печерах, але лорд Джон не погодився на це, вважаючи, що як вони замислять що-небудь проти нас, то ми будемо цілком у їхній владі.

Ми зволіли зберегти свою незалежність і, підтримуючи з нашими союзниками найкращі стосунки, все-таки тримали зброю напоготові. Нам часто доводилося бувати в їхніх печерах, але ми так і не з’ясували, кому індіанці зобов’язані цим чудовим житлом — самим собі чи природі. Печери були вириті на одному рівні в якійсь пухкій породі, що залягала між червонуватим базальтом вулканічного походження і твердим гранітом, який правив за основу скель.

До входів у печери, що знаходилася приблизно на висоті вісімдесяти футів від землі, вели кам’яні сходини, такі вузькі і стрімкі, що ними не могла б піднятися жодна велика тварина. Всередині було тепло і сухо. Печери йшли в товщу кряжа на різну глибину; по їх гладких сірих стінах тяглися намальовані обвугленими паличками чудові зображення тварин, що населяють плато. Якщо б у Країні Мепл-Уайта не залишилося жодної живої істоти, майбутній дослідник знайшов би на стінах цих печер вичерпні відомості про її дивовижну фауну, тому що тут було все — і динозаври, й ігуанодони, і всі види ящерів.

Довідавшись, що величезні ігуанодони вважаються в індіанців свійською худобою, або, вірніше, чимось на зразок ходячої м’ясної комори, ми уявили, начебто людина навіть при наявності настільки недосконалої зброї, як лук і спис, цілком установила своє панування на плато. Однак нам незабаром довелося переконатися, що це неправильно і що поки її тут тільки терплять.

Драма розігралася на третій день після того, як ми оселилися біля печер. Челленджер і Саммерлі з ранку подалися до озера, де тубільці виловлювали для них гарпунами великих ящірок. Ми з лордом Джоном залишилися в таборі; неподалік від нас, на трав’янистому схилі перед печерами виднілися індіанці, зайняті своїми справами. І раптом сотні голосів пронизливо закричали: «Стоа! Стоа!» Дорослі і діти кинулися з усіх боків до печер і, штовхаючи одне одного, почали дряпатися вгору кам’яними сходинками.

Діставшись до своїх притулків, вони замахали руками, запрошуючи нас скоріше приєднатися до них. Ми схопили гвинтівки і побігли з’ясувати, що сталося, а назустріч нам з невеликого гаю вже бігли щодуху десять-п’ятнадцять індіанців, яких переслідували два чудовиська — такі самі, як той непрошений гість, що з’явився в наш старий табір, і мій нічний переслідувач. Вони пересувалися стрибками і скидалися на велетенських огидних жаб. Дотепер нам доводилося бачити цих велетнів тільки в темряві, тому що вони полюють уночі, а вдень виходять зі своїх барлогів лише в тому разі, якщо їх потривожать, як було тепер. Ми стояли, уражені видовищем, що відкрилося нашим очам. Плямиста бородавчаста шкіра цих чудовиськ відливала на сонці всіма кольорами веселки і поблискувала, як риб’яча луска. Утім, спостерігати нам довелося недовго, тому що ці велетенські жаби кількома стрибками наздогнали нещасних індіанців… І тут почалося щось страшне. Накинувшись усією своєю вагою на найближчу жертву, вони залишали її, розчавлену, знівечену, і кидалися за наступною. З диким криком індіанці бігли до печер, але не могли втекти від своїх переслідувачів. Вони гинули один за одним, і на той час, коли ми з лордом Джоном приспіли на допомогу, від усієї їхньої групи залишилося не більше п’яти-шести осіб. Утім, ми не тільки не допомогли їм, але і самі мало не загинули. Куля за кулею впивалася в цих тварин, завдаючи такої шкоди, наче наші гвинтівки були заряджені паперовими кульками. Але ж стріляли ми з яких-небудь двохсот кроків! Величезні плазуни не боялися поранень, а відсутність у них центрального мозкового апарату робила навіть найсучаснішу зброю марною в боротьбі з ними. Єдине, що нам вдалося зробити, — це відвернути їхню увагу тріском пострілів і спалахами вогню й у такий спосіб дати можливість і собі й індіанцям добігти до рятівних сходинок.

Але там, де розривні кулі двадцятого століття були марні, доводилося покладатися на отруєні стріли дикунів, вимочені в настої строфанта[58] і змазані трупною отрутою. Такі стріли марні на полюванні, тому що кровообіг у доісторичних чудовиськ настільки млявий, що вони звичайно встигають наздогнати і роздерти свою жертву до того, як відчують дію отрути. Але тепер становище було інше: як тільки наші переслідувачі опинилися біля кам’яних сходинок, що ведуть у печери, з кожної ущелини в гірському кряжі зі свистом полетіли стріли. Чудовиська обросли ними, як перами, але, очевидно, у перші хвилини біль не відчувався, бо вони продовжували в безсилій люті дряпатися нагору сходинками, не бажаючи упускати здобич, і насилу здолавши кілька сходинок, негайно зривалися вниз. Але ось отрута почала діяти. Один звір глухо заревів і уткнувся величезною плоскою головою в землю. Другий пронизливо завив, зробив кілька безглуздих стрибків, потім у корчах повалився поруч з першим і незабаром теж затих. Тоді індіанці юрбою висипали з печер і з радісними лементами закрутилися навколо трупів, тріумфуючи перемогу над двома найнебезпечнішими ворогами.

Це м’ясо не можна було їсти, тому що отрута продовжувала діяти, й індіанці тієї ж ночі розрізали обидві туші на шматки і віднесли їх у ліс, щоб не заражати тут повітря. Біля печер залишилися тільки два величезних серця, кожне завбільшки з подушку; вони жили самостійним життям, повільно і ритмічно скорочуючись і розширюючись, і ця огидна пульсація тривала день, другий і затихла тільки на третю добу.

Коли-небудь, коли в мене буде справжній стіл, а не консервна банка, що замінює його, і краще письмове приладдя, ніж недогризок олівця й один-єдиний пошарпаний блокнот, я докладно опишу, індіанців племені аккала, опишу наше життя серед них і чарівну Країну Мепл-Уайта, що потроху відкривала перед нами свої дива. Пам’ять не зрадить мені; разом з першими враженнями дитинства в ній до кінця днів моїх збережеться кожна хвилина, кожна година, проведені нами на плато, і ніщо інше не витіснить цих спогадів. Настане час, і я опишу ту чудесну місячну ніч на центральному озері, коли індіанці виловили сіткою молодого іхтіозавра[59], який мало не перекинув наш човен — істоту, схожу чи то на тюленя, чи то на рибу з трьома очима, причому третє око сиділо в нього на тімені, а інші два захищали кістяні пластинки. Тієї ж ночі зелена водяна змія стрілою метнулася до нас з очеретяних заростей, обплела своїми кільцями кермового в човні Челленджера і сховалася з ним під водою.

Я не забуду розповісти й про ту дивовижну білу істоту — ми й донині не знаємо, що це було: плазун чи звір, — яка жила в гнилому болоті на схід від центрального озера і ночами снувала серед кущів, випромінюючи слабкий фосфоричний блиск. Індіанці так боялися її, що навіть близько не підходили до того болота, а ми двічі були там, бачили цього звіра звіддаля, але не могли пробратися до нього через драговину. Скажу тільки, що він більший від корови і видає неприємний мускусний запах.

У моїх майбутніх записах ви зустрінете також згадування про велетенського швидконогого птаха, від якого Челленджерові якось довелося втікати під захист скель. Він набагато вищий від страуса, і потворна, як череп, голова сидить у нього на довгій голій шиї. Коли Челленджер здирався нагору по каменях, він одним ударом свого лютого вигнутого дзьоба, наче долотом, зірвав йому підбір. Але цього разу сучасна зброя не осоромилася: величезний фороракус[60] дванадцяти футів на зріст (радісний професор, не встигнувши віддихатися як слід, вже повідомив нам його назву) повалився на землю, вбитий кулею лорда Джона, і судорожно забив ногами, здіймаючи хмару пер і не зводячи з нас блискаючих лютим вогнем жовтих очей. Як би мені хотілося дожити до того дня, коли ця люта приплющена голова знайде своє місце серед інших трофеїв, що прикрашають кабінет в Олбені!

Під кінець треба буде обов’язково згадати і про токсодопа[61] — велетенську морську свиню зростом у десять футів, з виступаючими вперед гострими зубами, яку ми підстрелили якось на світанку біля водопою.

[57] Ієзекіїль — давньоєврейський пророк у VI–VII ст. до н. е.

[58] Строфант — отруйна рослина.

[59] Іхтіозавр — морський плазун мезозойської ери, що набув зовсім рибоподібної форми, а на вигляд схожий на дельфіна.

[60] Фороракус — велетенський вимерлий птах, що не літав, а бігав, подібно до страуса. Мав череп до 0,5 метра завдовжки з гігантським гачкоподібно загнутим дзьобом.

[61] Токсодоп — великий вимерлий травоїдний ссавець, що на зріст був більший за носорога. Токсодопи жили в Південній Америці наприкінці кайнозойської ери.