Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тим часом куля остаточно округлилася, і ремені вже ледве стримували її.

— Марення! Найчистіше марення! — пирхнув Саммерлі. Але лорд Джон був у захваті від ідеї Челленджера.

— Ну й голова в нашого старигана! — шепнув він мені. Потім сказав голосно: — А де ви дістанете кошик?

— Тепер думатиму і про кошик. У мене вже є деякі міркування з цього приводу. А поки я покажу вам, що мій апарат здатний підняти нас.

— Ви хочете сказати — усіх разом?

— Ні, ми спускатимемося по черзі, начебто на парашуті. Пристрій для зворотного підйому я ще придумаю. Якщо мій апарат витримає вагу однієї людини й обережно опустить її на землю, буде все гаразд. Зараз ми його випробуємо.

Він притяг уламок базальту досить солідних розмірів і обв’язав його канатом — тим самим, за допомогою якого ми піднімалися на пірамідальний стрімчак. Канат був футів сто у довжину і хоч не товстий, але дуже міцний. Потім нам було продемонстровано щось на зразок шкіряного нашийника з довгими стропами. Челленджер надяг цей нашийник на повітряну кулю, зібрав у пучок звислі вниз стропи так, щоб вага вантажу розподілялася рівномірно по всій поверхні, прив’язав ними уламок базальту, а кінець канату намотав собі на руку.

— Зараз я покажу вам вантажопідйомність моєї повітряної кулі, — оголосив він, заздалегідь смакуючи своє торжество, і з цими словами перерізав туго натягнуті ремені.

Ніколи ще наша експедиція не була так близька до загибелі. Наповнена газом оболонка стрімко рвонулася вгору, тягнучи за собою Челленджера. Я ледь встиг обхопити його за талію і теж злетів у повітря. Лорд Джон наче кліщами вчепився мені в ноги і полетів слідом за нами. На секунду в моїй уяві виникло дивне видовище: четверо відважних мандрівників, подібно гірлянді сосисок, зависли над країною, таємниці якої вони силкувалися розгадати. Але, на щастя, міцність мотузки мала якусь межу, чого, очевидно, не можна було сказати про піднімальну силу цього диявольського апарата. Почувся тріск, і ми купою повалилися на землю. Плутаючись у мотузці, що обірвалася, ми насилу зіп’ялися на ноги і побачили, як уламок базальту стрімко йшов угору, ледь помітною цяткою чорніючи в яскраво-блакитному небі.

— Блискуче! — вигукнув безжурний Челленджер, потираючи забиту руку. — Дослід удався якнайкраще. Я сам не розраховував на такий успіх. Обіцяю вам, джентльмени, що нова куля буде готова за тиждень і ми зовсім спокійно здійснимо на ній перший етап нашої зворотної подорожі на батьківщину.

Дотепер записи в моєму щоденнику велися від події до події, а тепер, коли нам ніщо не загрожує, коли всі наші негоди минули, як сон, я закінчую своє оповідання в тому самому таборі біля підніжжя червоних скель, де Самбо чекав нас.

Спуск униз минув без усяких ускладнень, але хто б міг припустити, що все це вийде саме так? Через півтора-два місяці ми будемо в Лондоні, і, можливо, мій лист не набагато випередить мене. Усіма своїми почуттями і помислами ми вже вдома, у рідному місті, де залишилося стільки милого й близького серцю кожного з нас.

Злам у нашій долі настав того дня, коли Челленджер здійснив свій ризикований дослід із саморобною повітряною кулею. Я вже говорив, що єдиною людиною, що співчувала нашим спробам вибратися з плато, був врятований нами юнак, син старого вождя. Ми зрозуміли з його досить виразної жестикуляції, що він не хоче затримувати нас проти волі в чужій нам країні.

Того вечора, вже затемна, Маретас непомітно прокрався в табір, простягнув мені невеликий сувій деревної кори (він чомусь завжди волів мати справу зі мною, може тому, що я був приблизно одного з ним віку), потім велично повів рукою, показуючи на печери, урочисто приклав палець до вуст на знак мовчання і так само непомітно пішов до своїх.

Я сів ближче до багаття, і ми уважно розглянули вручений мені сувій. На внутрішньому білому боці цього квадратного шматка деревної кори розміром фут на фут були намальовані вугіллям палички, які нагадували примітивний нотний запис, що я тут відтворюю:

— Ви звернули увагу, який у нього був багатозначний вигляд? — запитав я товаришів. — Це щось дуже важливе для нас.

— А може, дикун вирішив утяти з нами милий жарт? — сказав Саммерлі. — З таких елементарних розваг, імовірно, починається розвиток людини.

— Це якийсь шифр, — сказав Челленджер.

— Або ребус, — підхопив лорд Джон, заглядаючи мені через плече, і раптом вихопив шматок кори в мене з рук. — Слово честі, я, здається, розгадав його! Юнак має рацію. Дивіться. Скільки тут цих паличок? Вісімнадцять. А скільки печер по той бік схилу? Теж вісімнадцять.

— І справді! Адже він на них і показував! — сказав я.

— Виходить, правильно. Це план печер. Дивіться, всього вісімнадцять паличок — є короткі, є довгі, а деякі роздвоюються. Під однією хрестик. Навіщо? Імовірно, для того, щоб виділити одну печеру, що глибша за інші.

— Наскрізна! — крикнув я.

— Наш юний друг, очевидно, каже правду, — підтримав мене Челленджер. — У противному разі, навіщо цьому індіанцеві знадобилося б відзначати її хрестиком? Адже в нього є всі підстави ставитися до нас доброзичливо. Але якщо печера дійсно наскрізна і виходить з того боку на такому ж рівні, то до землі там не більше ста футів.

— Сто футів — це ж дрібниці! — пробурчав Саммерлі.

— Але ж наш канат довший! — вигукнув я. — Ми спустимося без будь-яких труднощів.

— А про індіанців ви забули? — не здавався Саммерлі.

— Ці печери нежилі, — сказав я. — Вони служать складами і коморами. Давайте піднімемося туди зараз же і зробимо розвідку.

На плато росте міцне смолисте дерево — вид араукарії, за словами нашого ботаніка, — гілки якого йдуть в індіанців на смолоскипи. Ми взяли кожний по оберемку таких гілок і піднялися вкритими мохом сходинками у печеру, відзначену на плані хрестиком. Як я й припускав, вона виявилася ненаселеною, якщо не вважати безлічі величезних кажанів, що з голосним ляскотом крил увесь час кружляли над нашими головами. Не бажаючи привертати увагу індіанців, ми довго брели в темряві, намацуючи якісь повороти, кути, і, тільки відійшовши досить далеко від входу, запалили смолоскипи. Нашим поглядам відкрився сухий, посипаний білим гравієм тунель зі склепінчастою стелею і гладкими сірими стінами, вкритими зображеннями тварин. Ми швидко кинулися вперед, і раптом усі розчаровано скрикнули: перед нами постала суцільна кам’яна стіна — ні щілини, ні тріщинки; мишеня, і те не пробереться. Виходу тут не було.

Ми з тугою дивилися на несподівану перешкоду, що перепинила нам шлях. Ця стіна нічим не відрізнялася від причілків тунелю, отже обвалу тут не було, як у тому вже знайомому нам підземному ході. Це був справжнісінький тупик, і нічого більше.