Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Який негідник! — обурився Сем, знову наповнюючи склянки. — Цей пансіон, певно, тут?

Хоч яким байдужим тоном було поставлене це запитання, та містер Тротер показав, що розуміє свого нового друга: він налив ще одну склянку, загадково зиркнув на Сема, примружив свої маленькі оченятка, а потім жестами удав, що викачує воду насосом, натякаючи на спробу містера Веллера викачати тайни з нього — містера Тротера.

— Ні, ні! — на закінчення сказав містер Тротер, — цього нікому не можна говорити. Це — секрет, і великий секрет, містер Волкер.

Кажучи так, малиновий чоловік перекинув свою склянку догори дном, нагадуючи тим, що йому нема вже чим втишити спрагу. Сем помітив цей натяк і, високо цінуючи делікатну манеру, з якою його було зроблено, сказав прислужникові наповнити цинкову посудину.

— Отже це — секрет? — повторив Сем.

— Мені здається, — відповів малиновий чоловік, із задоволеним виглядом дудлячи рідину.

— Ваш пан, певно, і сам грошовитий? — не вгамовувався Сем.

Містер Тротер усміхнувся і, тримаючи склянку в лівій руді, правою три чи чотири рази поляскав по кишені своїх малинових штанів, показуючи, що, зробивши так, його пан нікого не потурбує дзвоном монет.

— А, ось воно що! — сказав Сем.

Малиновий чоловік многозначно хитнув головою.

— Ну, а вам ніколи не спадало на думку, приятелю, — дорікнув йому містер Веллер, — що, дозволяючи своєму панові вкрасти молоду леді, ви й самі робите, як негідник?

— Я знаю, — зітхнув Джоб Тротер, з каяттям дивлячись просто в обличчя своєму бесідникові,— я знаю, і це саме й гнітить мене. Але що ж я можу зробити?

— Що? Піти до начальниці пансіону й розказати їй усе.

— Хто мені повірить? Молода леді — втілена скромність і невинність. Вона буде заперечувати, так само як і мій пан. Хто мені повірить? Я втрачу своє місце, і мене обвинувачуватимуть ще, як обмовника. Ось що вийде.

— Так, це так, — погодився Сем.

— Якби я знав якогось солідного джентльмена, що погодився б узяти цю справу на себе, може, що й вийшло б. Але в тому то й полягають труднощі. Я не знаю тут жодного джентльмена, а якби й знав, то, ставлю десять проти одного, він мені не повірить.

— Ходім зі мною! — схопився з свого місця Сем і схопив за руку малинового чоловіка. — Мій пан буде той джентльмен. — І, перемігши нерішучий опір Джоба Тротера, Сем потяг свого нового друга до містера Піквіка, якому й представив його, стисло виклавши щойно наведений нами діалог.

— Мені страх як неприємно зраджувати мого пана, сер, — сказав Джоб Тротер, прикладаючи до очей рожеву хусточку розміром у шість квадратних дюймів.

— Честь вам і шана за це, але виказати — ваш обов’язок, — заспокоював його містер Піквік.

— Ну-ну, — втрутився Сем, який дивився на сльози містера Тротера з явним нетерпінням, — годі поливати. Толку від того ніякого.

— Сем, — докірливо сказав містер Піквік, — я з жалем помічаю, що ви не маєте ніякої пошани до почуттів цього молодого чоловіка.

— Почуття у нього чудові,— відповів містер Веллер, — прекрасні почуття, і прямо шкода, якщо він марно їх розтринькає. От я й думаю, що краще б він їх ховав у своїх грудях і не давав їм випаритися без пуття у гарячу воду. Сльози ніколи ще годинника не заводили і парової машини не рухали.

— Це правда, — погодився містер Тротер, — я більше не буду розпускатися.

— От і добре, — сказав містер Піквік. — Ну, а де ж цей пансіон?

— Це великий старий будинок з червоної цегли, зараз за містом, сер.

— А коли мали ви здійснити ваш огидний намір— викрасти леді?

— Сьогодні вночі сер, — одповів Джоб.

— Вночі! — скрикнув містер Піквік.

— Якраз вночі,— повторив Джоб. — Оце саме й непокоїть мене найбільше.

— Треба зараз же вжити всіх потрібних заходів, — хвилювався містер Піквік. — Я негайно поїду до начальниці…