Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А я й забув, — признався містер Піквік.

— І тоді ви вирішите, як бути нам далі, а ми так і зробимо.

Вигадати кращий спосіб, здавалось, не можна було, і план Сема, кінець — кінцем, був ухвалений. З дозволу містера Піквіка Веллер пішов до буфету провести вечір як йому найбільше до вподоби, і незабаром товариство, що там зібралося, одноголосно обрало його на голову. Він виконував свої почесні обов’язки так успішно, що вибухи реготу доходили аж до кімнати містера Піквіка і, принаймні, на три години скоротили нормальну довжину його сну.

Ранком наступного дня, коли містер Веллер душем за півпені зганяв з себе всі гарячкові залишки вчорашньої вечірньої бесіди (він запропонував монету одному молодому джентльменові, що служив у конюшенному відомстві, і намовив його качати воду собі на голову та обличчя, доки він остаточно очуняє), його увагу привернув молодий чоловік у малинового кольору лівреї. Він сидів на лаві серед двору, дуже пильно читав якусь книгу, що дуже скидалась на молитовник, але подеколи поглядав і на містера Веллера, немов зацікавившись оригінальною системою обмивання.

„Чого це ти дивишся так?“ — подумав містер Веллер, коли очі його вперше зустрілися з поглядом незнайомого в малиновій лівреї, що мав широке, жовте бридке обличчя, глибоко запалі очі й велетенську голову, з якої звисали пасма чорного волосся.

А незнайомий перебігав поглядом від свого молитовника до Сема і від Сема до молитовника, немов хотів почати з ним розмову, Нарешті Сем дав йому таку нагоду, фамільярно кивнувши йому головою і сказавши:

— Як поживаєте, друзяко?

— Щасливий сказати, що почуваю себе добре, — відповів той невимушеним тоном і закрив книгу. — А як вам ведеться, сер?

— Як ходячій пляшці з бренді,— з ніг не падаю, — сказав Сем. — А ви спинилися в цьому готелі, дядю?

Малиновий молодий чоловік відповів ствердно.

— Чого ж це вас не було з нами вчора ввечері? — спитав Сем, щосили тручи рушником своє обличчя. — А ви ж маєте такий компанійський вигляд, як жива форель у кошику з вапном, — вже тихіше додав він.

— Яз своїм паном виходив учора з дому, — була відповідь.

— А як його прізвище? — і містер Веллер аж почервонів від хвилювання й від тертя разом.

— Фіц-Маршал, — сказав малиновий чоловік.

— Давайте вашу руку, — промовив містер Веллер, простягаючи свою. — Будьмо знайомі. Я відразу сподобав вас, голубчику.

— Ото диво! — надзвичайно щиро відповів малиновий чоловік, — І ви мені теж дуже сподобались, і я увесь час хотів почати розмову з вами, поки ви стояли під краном.

— Та невже?

— Слово честі. Хіба ж це не цікаво?

— Надзвичайна річ, — погодився Сем, на споді душі радіючи з недоумства незнайомого, — А вас як звати, старий?

— Джоб.

— Чудове ім’я. Єдине, скільки знаю, од якого не зробиш пестливого імени. А ваше прізвище?

— Тротер, — відповів незнайомий, — А ваше?

— Моє прізвище Волкер[22], а мого пана — Вілкніс, — вжив Сем застережних заходів, пригадавши поради містера Піквіка. — Чи не вип’ємо ми по чарці, містер Тротер?

Містер Тротер згодився на таку люб’язну пропозицію і, поклавши в кишеню свою книгу, пішов з Семом до буфету, де вони незабаром заходилися обговорювати добрі властивості налитої в цинковий глечик збудної суміші, яка складалася з британської можевелівки та запашної настоянки гвоздики.

— А що, яке у вас місце? — запитав Сем, удруге доливаючи склянку свого компаньйона.

— Погане, — журно відповів Джоб, облизуючи губи, — дуже погане.

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк. Найгірше, що мій пан намірився одружитись.

— Не може бути!

— І ще гірше. Він хоче викрасти одну дівчину з тутешнього пансіону — дуже багату спадкоємицю.

[22] Сем вигадав собі прізвище "Волкер", що значить "той хто йде повагом", у відповідь на прізвище "Тротер", що значить "той хто біжить ристю". "Волкер" в аглійській мові може означати і вигук недовір'я.