Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Містер Тротер уклонився й рушив був до дверей, коли містер Піквік спинив його і сунув йому в руку гінею.

— Ви — славний хлопець, — сказав він, — ваше добре серце вражає мене. Не дякуйте, прошу. Не забудьте— рівно об одинадцятій.

— Не бійтесь, сер, не забуду, — і по цих словах Джоб Тротер разом з Семом залишив кімнату.

День минув. Настала ніч, і коло десятої Сем доповів, що Джінгл і Джоб Тротер вийшли з готелю, запакувавши речі й звелівши покликати екіпаж. Змова, очевидно, наближалась до кінця, як казав Тротер.

Пів одинадцятої. Містерові Піквіку час виряджатись у свою делікатну експедицію. Відхиливши пропозицію обачного Сема взяти з собою плащ, він, щоб ніщо не заважало йому перелазити через стіну, вибрався в путь зовсім легко одягнений.

Місяць був у повні, але його закривали хмари. Надзвичайно суха ніч була темна — хоч око виколи. Стежки, огорожі, лани, будинки й дерева лежали в густому мороці. Повітря було гаряче й душне. На крайнебі миготіли блискавиці — єдине, що надавало хоч будь-якої різноманітності монотонній темряві, яка повивала все. Не чути було жодного звука, лише коли — не-коли долинало здалека гавкання якогось невгамовного пса.

Вони знайшли будинок, намацали мідну дошку на воротах, обійшли круг муру й спинилися коло тої частини його, що відділяла їх від саду.

— Допоможете мені перелізти й повернетесь до готелю, Сем, — наказав містер Піквік.

— Гаразд, сер.

— І не лягайте, доки я повернуся.

— Звичайно, сер.

— Тепер беріть мене за ногу і, коли я скажу „підіймайте", легенько підніміть мене.

Віддавши ці попередні розпорядження, містер Піквік ухопився за мур і шепнув: „Підіймайте", що й було бездоганно виконано Семом. Чи то тіло його еластичністю своєю не відрізнялось од його розуму, чи то слово „легенько" Сем розумів грубіше, як його пан, та тільки безсмертний джентльмен раптом перелетів через мур і, зламавши три кущі агрусу та один кущ чудових троянд, на весь зріст простягся на землі.

— Ви нічого не ушкодили собі, сер? — голосним шепотом спитав Сем, трохи отямившись від здивування, викликаного таємничим зникненням його пана.

— То ви ушкодили мене, а не я, — відповів зза муру голос містера Піквіка.

— Сподіваюсь, не дуже, сер? — занепокоївся Сем.

— Дурниця. Трохи тільки подряпався. Ідіть мерщій, а то нас можуть викрити.

— Надобраніч, сер!

І вірний слуга навшпиньки відійшов від муру, залишивши містера Піквіка самого.

Випадкове світло блимало то по різних вікнах будинку, то на сходах, показуючи, що пожильці збираються відпочивати. Не бажаючи підходити до дому перед призначеною годиною, містер Піквік скарлючився в кутку біля муру й чекав її наближення.

Таке становище могло змусити підупасти духом багатьох людей. Та містер Піквік не підупав духом і не вагався. Він знав, що наміри його чесні, і цілком звірявся на порядність Джоба. Було, правда, темно, щоб не сказати моторошно, але людина розважлива завжди знайде, про що поміркувати. Містер Піквік доміркувався до дрімоти, коли його розбудив годинник на сусідній церкві, вибивши пів дванадцятої.

„Тепер час" — подумав містер Піквік, обережно зводячись на рівні ноги. Він глянув на будинок. Світло погасло: віконниці були зачинені. Очевидно, всі спали. Він тихенько підсунувся до дверей і ледве чутно постукав. Перечекавши дві-три хвилини й не мавши ніякої відповіді, він постукав удруге вже дужче, а потім і втретє — ще дужче.

На сходах залунали чиїсь кроки, крізь дірку в замку блиснуло світло від свічки, хтось довго морочився з ключем і засувом, І, нарешті, двері відчинились. Двері відчинилися надвір, і в міру того, як ширшав отвір, містер Піквік дедалі щільніше притулявся до стінки. Уявіть собі його здивування, коли, визирнувши з своєї схованки, він побачив, що відчинив йому зовсім не Джоб Тротер, а служниця. Містер Піквік втягнув голову назад із спритністю того чудового мелодраматичного актора Панча, що, лежачи в музичному ящику, чекає на суддю.

— Це, певно, кішка, Сарро, — сказала служниця, звертаючись до когось у домі.

— Киць-киць!

На це ласкаве запрошення ніхто не відповів, і служниця знову зачинила двері.

— Дивно! — сказав до себе містер Піквік. — Очевидно, вони засиділись довше, ніж звичайно. Шкода, що вони обрали для цього саме цю ніч… дуже шкода, — і він обережно підійшов до муру, чекаючи слушного часу, щоб повторити свій сигнал.

Не пробув він там і п’яти хвилин, як сліпуча блискавка розрізала небо, потім гучно вдарив грім, жахливим гуркотом розкотившись у далечінь. Потім блиснула друга блискавка, сліпучіша від першої, і загуркотіло вдруге ще дужче, а тоді линув страшної сили дощ.

Містер Піквік чудово знав, що під час грози дерево— дуже небезпечний сусід. Коло нього одне дерево стояло з правого боку, друге — з лівого, трете — ззаду і четверте — перед ним. Залишившись на цьому місці, він неодмінно впав би жертвою нещасного випадку. А вийшовши на середину саду, він міг потрапити в руки констебля. Разів зо два він пробував перелізти через мур, але тепер він не мав інших підпор, крім тих, якими обдарувала його природа, і тому тільки дістав силу неприємних дряпаків на колінах та стегнах і ввесь упрів.

— Яке жахне становище! — бідкався містер Піквік, спиняючись, щоб витерти лоб після таких вправ. Він глянув на будинок — темний. Вони, певне, повкладались спати. Треба спробувати подати знак ще раз.