Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, — відповів містер Снодграс, і сльоза затремтіла на його чулих віях, немов крапля дощу на віконній рамі. — Ні, він не хворий.

Містер Піквік спинився й по черзі глянув на своїх приятелів.

— Вінкл, Снодграс, — сказав він, — що це значить? Де наш друг? Що сталося? Говоріть, прошу вас, благаю; ні — наказую: говоріть!

В голосі містера Піквіка бриніла така урочистість… така гідність, що встояти було не можна.

— Він пішов, — промовив містер Снодграс.

— Пішов! — скрикнув містер Піквік. — Пішов!

— Пішов, — повторив містер Снодграс.

— Куди?

— Ми знаємо про це тільки з його повідомлення, — відповів містер Снодграс, виймаючи з кишені листа й кладучи його в руку свого друга. — Вчора вранці, коли ми дістали листа від містера Вордла, де він сповіщав, що ввечері приїде з вами і з сестрою, смуток, який ще напередодні огорнув нашого друга, надзвичайно збільшився. Незабаром по тому він зник. Його не було цілий день, і тільки надвечір господар готелю „Корони" в Маглтоні приніс нам листа від нього.

Містер Піквік розгорнув послання. То було письмо його друга, а лист містив у собі таке:

„Дорогий Піквік!

Ви, мій друже, перебуваєте за межами звичайних пристрастей і вад людських. Ви не знаєте, що то значить, коли вас несподівано кидає дороге, чарівне створіння, і в той же час ви стаєте жертвою каверз негідника, що під машкарою приязні приховує зрадницьку усмішку. Сподіваюся, вам цього ніколи й не доведеться знати.

Листи на моє ім’я, адресовані в готель „Шкіряної Пляшки" в Кобгемі, Кент, будуть мені переслані, коли, звичайно, я ще існуватиму. Я тікаю від видовища цього світу, який тепер ненавиджу. Якщо я втечу звідси зовсім, пожалійте… простіть мене! Життя, любий мій Піквік, стало мені нестерпне. Дух, що горить у нас — то ремінь носія; на ньому висить важкий тягар світських турбот та клопоту, а коли цей дух не витримує, тягар стає занадто важкий, і несила нам нести його. Ми падаємо під його вагою. Перекажіть Рахілі… о, це ім’я!..

Тресі Тапмен “.

— Ми повинні зараз же їхати, — сказав містер Піквік, прочитавши листа. — Після того, що тут сталося, нам було б незручно лишатися. А до того ж мусимо вирядитися шукати нашого друга, — і по цих словах він попростував до дому.

Наміри його зараз же стали відомі. Хоч скільки умовляли їх залишитись, але містер Піквік був невблаганний.

Не раз озиралися вони назад, коли від’їздили з гостинної ферми, і не раз посилав містер Снодграс поцілунок у повітря, в напрямі чогось дуже подібного до жіночої хусточки, що майоріла в одному з вікон верхнього поверху.

В Маглтоні вони добре пообідали і, розпитавши про дорогу, пішли пішки в Кобгем.

Це була чудова прогулянка. Був розкішний червневий день. Дорога йшла тінявим лісом. Прохолодний вітерець злегка шелестів густим листям. Співи пташок, що сиділи на гілках, лунали в повітрі. Плющ і мох важкими пасмами звисали з дерев. Ніжний зелений дерен укривав землю немов срібним килимом. Вони увійшли в парк, де стояв старовинний замок примхливої й мальовничої архітектури часів королеви Єлізавети. Довгі алеї потужних дубів і берестів з обох боків облямовували парк. Великі стада ланей паслися в свіжій траві, а подеколи моріжок перебігав сполоханий заєць,

Нарешті наші подорожні добрались до „Шкіряної Пляшки", охайної затишної сільської корчми, і спитали про джентльмена на прізвище Тапмен.

— Проведи панів у їдальню, Том, — наказав господар.

Дебелий селянський хлопець відчинив двері в кінці довгого коридору, і наші герої ступили у простору низьку кімнату, умебльовану силою крісел фантастичної форми, з високими спинками та шкіряними сидіннями, і прикрашену значною кількістю старих портретів і картин грубої старовинної роботи. В кінці кімнати стояв стіл, укритий білою скатертиною і заставлений блюдами з жареною куркою, салом, пляшками з чорним пивом тощо. А за столом сидів містер Тапмен, зовсім не схожий на людину, що прощається з життям.

Коли увійшли його друзі, цей джентльмен відклав ніж та виделку і з жалібним поглядом рушив їм назустріч.

— Не сподівався я бачити вас тут, — промовив він, стискаючи руку містерові Піквіку. — Ви дуже люб’язні.

— Ну, — сказав містер Піквік, витираючи з лоба піт, — кінчайте обідати та ходім пройтися. Я хочу поговорити з вами насамоті.

Містер Тапмен зробив, як його просили, а містер Піквік, освіжившись чималим ковтком елю, чекав, коли його друг звільниться. Обід хутко закінчився, і вони вийшли з дому разом.

Протягом півгодини їхні постаті можна було бачити на цвинтарі, де, походжаючи туди й назад, містер Піквік умовляв свого компаньйона. Зайва річ повторювати його аргументи; яка ж мова спроможна віддати силу й енергію цього великого оратора? Чи то самотність надокучила вже містерові Тапмену, чи то він не міг заперечувати красномовні докази містера Піквіка — це не має великого значення. Але він не встояв.

Йому байдуже, — сказав він, — де животіти мізерні залишки своїх днів, і коли його друг так настоює на його нікчемному товаристві, то він охоче поділятиме з ним його пригоди.

Містер Піквік усміхнувся. Вони стиснули один одному руки й пішли до своїх друзів.

Другого дня, добре поснідавши, чотири джентльмени пішки дійшли до Грейвсенда, сіли там на імперіал диліжанса і надвечір були вже в Лондоні, щоб звідти поїхати до Ітонсвіла. Через кілька днів в Ітонсвілській окрузі мали відбуватися вибори до парламенту, і новий знайомий містера Піквіка — містер Перкер — брав у них участь, як уповноважений одного з кандидатів. Отож, їм випадала нагода побачити й детально вивчити сцени, такі цікаві для кожного англійця.