Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не хотів. Опинався. Думав, що мене скарають замість нього.

— Ти відрубав його катові голову?

— Не пальця ж, — сказав Кирик. — Відрубав так, щоб її не впізнали. Голову.

— Борюкався довго?

— Ні. Саме стільки, щоб помінятися з ним хламидами.

— А далі?

— Стративши ката замість Семена Горобця, я пішов до Москви-ріки. Лишив на березі хламиду і поплив під водою куди мені треба.

— Дідьків хвіст! — вигукнув Сірко. — Такого ще не вдавалося нікому.

— Хтозна. Це найпростіше, що може бути, тільки не всяк до такого додумається. Не всяк і наважиться. А додумався хто? — весело спитав Кирик.

— А хто?

— Ви, пане кошовий. Ви навіть підказали, де його можна знайти. «Под пушкой», пам’ятаєте?

— Та ну тебе! Жаль, що цього не можна розповісти навіть Кміті. Старий би порадів за свого учня. Де ти його залишив?

— Кого? — спитав Кирик, чомусь подумавши про Кміту, а ще радше про Христусю. Аж серце взялося вогнем.

— Семена Горобця, — сказав Сірко.

— Семена я залишив у надійному бордюзі в плавнях. Тепер бідаці знов доведеться жити під чужим ім’ям і довго не показуватися нашим козакам на очі.

— Не пропаде, — мовив Сірко. — Мені іншого жаль.

Кирик почекав, поки Сірко скаже, чого йому жаль, але кошовий примовк і моргнув сам до себе зламаною бровою.

— Чого? — спитав Кирик.

— Казатула жаль.

— Жартуєте?

— Та ні. Бач, як виходить: він висітиме на кілках на Болоті, а Бог не заступиться за нього навіть на тому світі. Катова душа неспасенна. Дідька рогатого хвіст.

— Пане отамане…

— Їдь, — сказав Сірко. — Ти заслужив. Даю тобі два тижні. Поспішай, бо ще покине тебе, а я буду винен.

Кожен значний козак мусить мати свою Мерефу, — подумав кошовий. — Навіть якщо він навідується до неї раз на роки.

Кирик підвівся, переступив з ноги на ногу, наче чогось не домовив.

— Пане отамане…

— Я знаю, — сказав Сірко. — Іди.

Епілог

Цар Олексій Михайлович пробачив запорожцям їхній гемонський вибрик із самозванцем, як уже не раз пробачав їм найзухваліші викрутаси, хоч би й відмову присягати Москві в Переяславі чи недавнє вбивство посла Лодиженського. Мусив заплющувати очі Тішайший на розмах козацької вольниці, бо куди подінешся від лицарів шаблі й списа у час постійних мусульманських загроз? Чимало гріхів сходило з рук і Сіркові, за які інший ворохобник давно опинився б на лобному місці.

Окрім того, що із Севська надійшло на Січ щедре жалування — грошове, харчове, ломові гармати, ядра, порох, свинець, сукна, сипоші тощо, Тішайший обдарував кошового, наче якого короля, — надіслав йому два сороки соболів по п’ятдесят рублів кожен та ще дві пари на додачу по сім рублів, а також сто аршинів кармазинного сукна і дорогу пищаль, оздоблену золотом та сріблом. Можливо, таким подарунком Олексій Михайлович натякав кошовому на ту злощасну пищаль, яку Сірко відібрав у Чадуєва за те, що той стріляв у самозванця.