Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звісно, — спокійно мовив Семен Горобець. — Головне, що в царевого сина повірили всі старшини і козаки.

— Хто тебе підштовхнув на таку відважну і небезпечну стежку? — запитав Сірко. — Іван Міюський?

— Ні.

— А хто?

Семен Горобець, дивлячись кошовому в очі, відповів незворушно:

— Отаман Сірко.

— А це ж як?

— Я знав, що по-справжньому струсонути Москву зможе тільки він.

— Чому ж спершу подався на Дон?

— Так було правдивіше. Не міг же царевич прийти на Січ із Лохвиці.

— Про кривого й сліпого сам вигадав? — спитав Сірко.

— Так було десь на світі, — сказав Семен Горобець. — Не може чоловік намалювати в голові те, чого не буває.

— А Міюський Іван? Він знає правду?

— Іван щиро товаришував мені в цьому задумі. Хтось мусив збоку допомагати, аби швидше повірили. Донці, що з нами прийшли, не відають.

— Ти знав, що царевич молодший за тебе? — спитав Сірко.

— Що більша брехня, то люди швидше в неї вірять.

— А сам цар? Ти ж написав йому листа.

— Лист до царя не дійде, бояри його перехоплять.

У Семені й далі сидів Симеон Олексійович.

— Дійшов, — сказав Сірко.

— Дійшов? Як?

— Один спритний козак ухитрився його передати в руки цареві.

Відповідь кошового здивувала Семена Горобця, але з пантелику не збила.

— Коли спалахує бунт, ніхто не питає правди ні в царя, ні в самого Бога, — мовив він трохи охриплим голосом. — Та я серцем чую, що фортуна моя спіткнулася. Кажи, пане кошовий… Я готовий.

Сірко дивився на його юне, та вже змужніле лице, що подорослішало за пів року, відколи Семен прибився на Січ, і ловив себе на тому, що він устиг полюбити цього хлопчину, одержимого не так плодом своєї вигадки, як рвійністю до шляхетної цілі. Не хотілося завдавати йому жалю, але діватися було нікуди, і Сірко сказав про царську грамоту з вимогою закувати самозванця в кайдани й доправити до Москви разом з Іваном Міюським та його спільниками з Дону.

Це також не стало несподіванкою для Семена, хоч на його обличчі не лишилося ні кровинки. Те, що хвилину тому було для нього метою, враз обернулося чорною прірвою.

Та він тільки спитав:

— Івана, донців… теж?

Його поблідле обличчя стало ще шляхетнішим.

— Івана Міюського розшукують давно, — сказав Сірко.