Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Думаю я багато, — сказав Симеон. — Але мушу щось і робити. Для початку хочу написати листа на Дон.

— Кому?

— Козакам. Не старшині, а голоті. Я через те й пішов із Дону на Січ, що тамтешні старшини зрадили Степана Разю й продалися боярам.

Десь при березі у вільшині голосно заспівала вивільга, чий голос був схожий на солов’їний, і Симеон притих, наче він був пташкою і чемно чекав своєї черги на спів.

Він сказав, що хоче написати донцям листа, скріпленого царською печаткою, тією, що зробили йому запорожці. Звернеться до сіроми, до козаків, які мають непідкупні душі, аби заручитися їхньою підтримкою. Нехай вони переб’ють усіх зрадців та недовірків, поклоняться йому, царевичу, і тоді він, зібравши по містах якомога більше людей, піде на Москву. Там відкриє цареві очі на правду, погромить бояр, відплатить кожному по ділах його, а козаки дістануть заслужену винагороду.

Сірко остудив цей запал: навіщо ж збирати людей, якщо він, кошовий, може хоч зараз дати йому надійну охорону і нехай іде до царя.

Симеон стояв на своєму: ні, йому небезпечно йти без великого війська. Бояри його вб’ють.

— Тоді наберися терпіння, — сказав Сірко. — Всьому свій час. Якщо Бог уберіг тебе в таких іспитах долі, то виходить, намітив тобі особливе призначення.

І тут вона прилетіла. Та розумниця, що підкидає свої яєчка в чужі гнізда. Прилетіла, сіла на вершечку старої груші, щоб її було добре видно, ще й легенько вклонилася.

— Чую, — мовив Сірко.

Зозуля кукукнула шість разів, вклоняючись йому за кожним «ку-ку», й полетіла рівно-рівнесенько понад Грушівкою, наче тягла за собою нитку життя.

— Шість літ — це не мало, — сказав Сірко. — Ще повоюємо.

Жорстокі удари долі часто підстерігають чоловіка якраз у годину його найсвітліших сподівань. На самому початку травня до Січі примчав на змиленому коні Костогриз, який їздив на вивідки до Переяслава, і приніс приголомшливу звістку. Гетьман Самойлович осатанів. Замість того щоб після звільнення послів відпустити Голоблю, Мережку, Лучку та інших ув’язнених козаків, цей московський прихвостень зважився на ще одне віроломство. Кинув до холодної сивого Ярему Квашу з товаришами, яких кошовий недавно відрядив до нього на братолюбну розмову.

Веретено подій закрутилося з лиховісним свистом. Того дня, коли Сірко гомонів із царевичем на грушівській пасіці, Чадуєв і Щоголєв уже доповідали государеві про свої муки на Запорожжі, а Сіркові посланці Перепелиця[72], Процик Золотар, Трохим Троцький та ще триста козаків, котрі самовільно пристали до них у Переяславі, тупцювали біля Спаських воріт Кремля, куди їх не велено було впускати. Не те, що до самого царя, а навіть до Малоросійського приказу, бо ця посольська палата містилася на дворищі Кремля, як і всі урядницькі прикази, — вони тяглися рядком від Спаських воріт до Архангельського собору.

До того ж боярин Артамон Матвєєв, котрий заправляв Посольським, як і Малоросійським, приказом, оголосив, що на казенне утримання цар бере лише тридцятьох козаків, а всі решта повинні проживати в Москві на власному хлібі. Мовляв, їх сюди не запрошували, тож нехай самі дають собі раду. А до палати Малоросійського приказу можуть пройти для звіту лише троє запорожців, присланих кошовим Іваном Сірком.

Та сталося диво. Поки завбачливий Перепелиця під ім’ям Прокопа Семеніва розповідав приказним суддям, дякам та піддячим про царевича Симеона (Процик Золотар і Трохим Троцький тільки підтакували), через Соборну площу промайнув молодцюватий стрілець у вишневому виряді ринди[73] й вільно зайшов до Теремного палацу, де пробував государ Олексій Михайлович. Стражники на ґанку навіть не ворухнулися, щоб його зупинити. Вони здивовано дивилися на Малоросійську ізбу[74], куди безнастанно заходили бояри, спішно підтягувалися думні люди й урядники чи не з усіх приказів — Земського, Розбійного, Панахидного, Судного, Таємних справ, Хлібного, Чолобитного. Врешті-решт до Малоросійської палати напхалося стільки чиновних людей, що на втіху Перепелиці вони мусили слухати його стоячи.

Вість про самозваного царевича давно гуляла поміж боярами, зачіпаючи кожного. Найдужче вона непокоїла того ж таки Артамона Матвєєва, давнього приятеля Малоросії, котрий був і на Переяславській раді, і ходив на підмогу Ромодановському брати Конотоп на чолі Третього стрілецького полку під рукою князя Трубецького. Але не через те його хвилював Симеон. Штука була в тому, що після скону Мар’ї Іллівни государ знайшов собі другу супружницю Наталію Наришкіну в домі її опікуна Артамона Матвєєва, й ось тепер, коли родичі небіжчиці та живої цариці змагалися за государеву ласку, раптом з’явився ще один син Олексія Михайловича. Той, якого Артамон Матвєєв бачив у домовині.

І він, перебиваючи Перепелицю, раптом поцікавився: а скільки ж тому самозванцеві років?

Перепелиця, він же і Прокіп Семенів, не втямив запитання і подивився на товмача Малоросійського приказу Фролку Грязіна, котрий тлумачив боярам його розповідь. У душній, напханій людьми палаті вже не було чим дихнути. Закушкані в соболині каптани з довжелезними, закинутими за спину порожніми рукавами, в гостроверхих шапках з горностаєвими опушками, бояри стікали потом, але слухали Перепелицю з відкритими ротами.

Фролка Грязін розтлумачив запитання: скільки самозванцеві років? Однак Перепелиця знов не допетрав.

— Кому?

— Симеону! — сказав товмач Грязін, у якого вже змокріла руда борода.

— А, царевичу… — Перепелиця замислився. — Може, сімнадцять… Може, менше…

— Блядь![75] — вигукнув Артамон Матвєєв і нервово зареготав.

Тим часом стрілець у виряді гринди перейшов ще одні сіни, де також вартували жильці[76], і потрапив до царських покоїв. На вході до Золотої палати його чекала несподіванка: старший жилець сказав, що государ не може зараз прийняти навіть ангела-вісника, оскільки він миється в мильні[77]. Кирика це трохи розчарувало. Він сподівався застати царя на троні в золотій діадемі, а тут якась мильня. Обвівши жильця кругом пальця, Кирик тінню пройшов у дальні покої. Мильню він легко взяв на нюх. Зупинився, прислухався й почув, що там хтось вошколупиться. Кирик, не вагаючись, прочинив двері.

Це був невеличкий передмильний покій. Олексій Михайлович саме вийшов із парильні, сидів за мармуровою стільницею перед свічадом у споднях та срачиці[78] й розчісував костяним гребенем мокрого чуба. Кирик бачив царя зі спини живого, а спереду — його відображення.

Цар також угледів Кирика перед собою в зерцалі й, не вірячи ні своїм очам, ні зерцалу, озирнувся. Поява в мильні незнайомого ринди нічого доброго не віщувала. Але страху на лиці Олексія Михайловича не було. Кирика здивували його лагідні, як в оленя, очі, що свідчили про тиху незлобливу вдачу. Не даючи государеві опам’ятатися, він сказав:

— Возбніся, царю! Ліха лєсть і блазнь окрєст тіб’я![79]

Кирик дістав із пазухи два згорнуті у стовпці листи й подав цареві. Олексій Михайлович узяв їх, оглянув печаті, одна з яких належала Війську Запорозькому, а друга була точнісінько його власна, печатка великого князя, володаря Великої, Малої та Білої Русі. Що за чортівня? Хто посмів?

Олексій Михайлович звів темні оленячі очі на вістуна, але перед ним уже нікого не було. Привид у вишневому виряді ринди щез. Проте цар тримав у руках два листи, а в щойно вимитих вухах досі дзвеніло: «Ліха лєсть!»

[72] В актах Малоросійського приказу Перепелицю чомусь названо Прокопом Семеновим. Можливо, він сам так назвався з якихось хитрих міркувань.

[73] Царський охоронець.

[74] Прикази у москвинів ще називалися ізбами.

[75] Брехня! (москов.)

[76] Царські охоронці, вихідці із дворянських родин.

[77] Лазня царя містилася в дальньому покої Теремного палацу.

[78] Спідня сорочка.

[79] Прокинься, царю! Підступна змова та обман довкола тебе! (москов.)