Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нє бздєть! — сказав Ромодановський. — Отздє вам інтіть к царю бєз зазора[66].

Він підвівся з крісла й, дрібно перебираючи ногами, пішов до дверей. Попросив, щоб його почекали, поки він «напужаєт клювача»[67] і зараз повернеться. Князя не було довгенько, всі здогадалися, що він побіг до захожої ями.

Раптом надворі гримнув постріл. Сотник, піддячий і гетьман злякано перезирнулися: який ще клювач? Де він тут узявся? Але князь не вбив чорногуза, щоб не накликати лиха. Взявши в камардинера мушкета, він пострілом тільки сполохав птаха. Ці довгоногі кривд не прощають.

До покою князь зайшов твердою, широкою ступою. Рішенець його був нехитрим, але безжальним. Він доручив послам переконати Олексія Михайловича, щоб він прищемив розгнузданому Сіркові хвоста. А саме: прислав у Малоросію урядників з таким указом, щоб вони все майно кошового відписали на государя.

— Це Сірка не зупинить, — похитав важкою головою Самойлович.

Ромодановський подивився на гетьмана як на дурника й попросив його не перебивати. Затим сказав, що є засоби більш надійні: схопити в Мерефі Сіркову жінку Настю й привезти до Переяслава, а також забрати його дочок Галю й Марусю, зятів — двох Іванів, Сербина та Артемича, замкнути їх у фортеці й тримати доти, поки Сірко не віддасть самозванця. І саме життя Сірка та його зятів треба відписати на государя разом з їхніми житлами та всеньким майном. Нехай знає зрадливець, чий він слуга і підніжок. Нехай повзає на колінах та благає пощади.

Самойловича вразила обізнаність Ромодановського з усією родиною кошового. Навіть він, гетьман і давній недруг Сірка, не знав, як звуть його дочок чи обох зятів. Дивись, як цікаво: сам Іван і зяті його обидва Івани. Але Самойлович радів, що князь цупко взявся за всю сімейку; видно, давно сушив голову, як загнуздати цього щасливця, котрий не знав жодних поразок у військових промислах і тому не боявся ні турка, ні ляха, ні навіть царя, з якого брав жалування на все Запорожжя, як данину. Дивом не вихопив, бестія, булаву з-під носа у Самойловича, спасибі князеві Ромодановському, що підставив плече. І тепер, підлещуючись до боярина-воєводи, Самойлович (теж-таки Іван) запитав навпрямки, не зважаючи на послів:

— А хіба слова самого воєводи Григорія Ромодановського тут не достатньо? Навіщо ж зволікати й дожидати царського указу, якщо все це можна зробити негайно?

Князь оцінив гетьманове зізнання в підлеглості йому, воєводі Ромодановському, але, поцмокавши бантиком-губками, відповів, що йому не потрібні Сіркові нарікання та скарги цареві. Вже раз було, коли кошового із його зятем Іваном Сербином та мурзою пов’язали свої, щоб спровадити до Москви, а винним зробили кого? Князя Ромодановського. Мовляв, він здихався Сірка, щоб заволодіти його майном. А гетьман же пам’ятає, що це було зовсім не так, — нагадав князь з уїдливою усмішечкою, бо що-що, а Самойлович добре пам’ятав, як і завдяки кому він узяв булаву з усіма клейнодами.

І ще одну каверзу придумав Ромодановський для запорожців. Чадуєв і Щоголєв повинні переконати царя, щоб він видав указ для гетьмана Самойловича, аби той перекрив хлібні шляхи на Січ. Щоб не пропускав нікого на Запорожжя ні з борошном, ні з будь-якими іншими харчовими припасами. Тоді й побачимо, якої заспівають запорожці разом зі своїм царевичем, чи пак самозванцем.

Самойлович, забігаючи поперед батька в пекло, сказав, що він уже зараз, не чекаючи указу, пошле свого хорунжого з товаришами в Переволочну на перевіз, де всілякий люд з харчами та різним крамом переправляється через Дніпро на правий берег до Запорожжя. Нехай там затримають перевози, а тим часом надійде і царський указ.

Застав дурного Богу молитися, — подумав князь. Але хай! Хай розбиває свого дурного лоба, не велика втрата. У Малоросії гетьманів не бракує — вибирай, який догідливіше затанцює під твою дудку.

— Алі я нє право мєрєкаю?[68] — запопадливо спитав по-московському Самойлович.

— Ціхо! — Ромодановський звів догори вказівний перст і наставив до вікна вухо. — Нєшта ватарба?[69]

Десь іздалеку долинав людський гомін. Він поволі наростав, і невдовзі Ромодановський зрозумів, що в середмісті галасує натовп.

Самойлович з того не здивувався і не стривожився. Він пояснив князеві, що в Переяславі ще від ранку почав збиратися майдан. Загалом стихійні майдани — річ неприємна, вони нагадують чорну раду, але нинішнє людське стовповисько безпечне. Багато запорожців та городових козаків зголосилися до Переяслава, щоб також їхати до царя. Так-так, вони хочуть їхати разом з Чадуєвим, Щоголєвим та запорозькими посланцями Перепелицею, Троцьким і Проциком до Москви, аби почути царське слово на власні вуха. Бояться, щоб їх не обдурили. Вони кажуть, що коли козаків буде багато, то ніякі бояри їм не задурять голови.

Ромодановський розгублено дивився на Самойловича: і що ж тут доброго? Майдан є майдан, він завжди небезпечний. Будь-який натовп віщує бунт, лишень викреши іскру.

Та гетьман був іншої думки: він дозволить, аби це юрмисько вибрало з-поміж себе сотню козаків і хай собі їдуть до царя, якщо так закортіло. А потім, коли вони будуть у Москві, нехай государ накаже кількох відпустити додому, а всіх інших тримають в арешті під загрозою страти, аж поки запорожці не видадуть самозванця.

— Я право мєрєкаю? — спитав Самойлович і, задоволений, теж стулив губи бантом, ніби для поцілунку.

— Ай да Іванушка, ай да сукін щень! — зацмокав князь Ромодановський. — Чай думним боярам до тє далєчє поді![70]

— Ащє в целі спасєнія, то всє срєдства оправдани, — нагадав князеві його ж приказку Самойлович. Утішений похвалою князя, він навіть не образився за «Іванушку».

Ромодановський так не радів. Його рум’яне лице навіть поблідло.

Піддячому Щоголєву закралась непрохана думка, що про царевого сина князь може знати більше, ніж будь-хто.

Частина третя

Розділ ХV,

у якому лихі події збігаються докупи, запорозькі посланці доповідають у Москві, а государ, отримавши дивним чином листи від кошового і царевича, заганяє Сірка в безвихідь

Випровадивши московських послів, Сірко вже наступного дня відрядив суддю Білого з товаришами в Чигирин до гетьмана Дорошенка, аби залагодити підозри та непорозуміння, що вряди-годи виникали між ними. Зважаючи на тривожні часи, кошовий просив Петра Дорошенка триматися однодумства і згоди, щоб серед городових козаків та міст українських не було ніякої колотнечі чи братовбивства. Він засуджував Самойловича, котрий вовком дивився на Дорошенка й не пускав людей у Чигирин не тільки до гетьмана, а навіть провідати родичів, наче те славне місто стало йому чужиною. Виказуючи Дорошенкові свою приязнь, кошовий закликав його триматися цілості в обороні козацьких вольностей і не віддавати матір Україну під московську зверхність, бо йому, Сіркові, достеменно відомо, що царські посли знову протоптують стежку до Чигирина.

Дорошенко зрозумів, що Сірко виношує якусь каверзу проти Москви, й перепитав у Степана Білого, чи то правда, що на Січі переховується вигнанець-царевич? Білий відповів ствердно: у тому, що до них прийшов справдешній син царя Олексія Михайловича, їх ще більше переконали сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв, котрі вимагали видати їм Симеона, а діставши облизня, хотіли його вбити на очах у всіх козаків. Звідси неважко здогадатися, яку загрозу вбачають москвини в царевичі.

— Дістануть вони гарбуза й від мене, — сказав Дорошенко.

— Хто? — не зрозумів Білий.

— Маю вість, що посланець Ромодановського сотник Терпігорєв уже в дорозі до мене. Схилятиме до присяги государеві. Але передай Сіркові, що від моєї клятьби під ними загориться земля.

[66] Не бійтеся! Звідси ви підете до царя не осоромлені (москов.).

[67] Чорногуза.

[68] Чи я не правильно думаю? (москов.)

[69] Тихо! Якась веремія? (москов.)

[70] Ну й Іванко, ну й сучий син! Либонь, думні бояри не такі жорстокі, як ти! (москов.)