Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Підбадьорений такою відповіддю, яку привіз Степан Білий на Січ, кошовий послав знатного запорожця Ярему Квашу з товаришами до гетьмана Самойловича, щоб і того закликати до братолюбства та єднання всіх сил супроти ворогів України, хай то будуть далекі османи чи ближні сусіди.

Тоді, ще не відаючи, які хмари збираються над його головою, Сірко вирішив трохи перепочити. Стояла гожа квітнева пора, саме час був заглянути в Грушівку, де кошовий розвів свій бджоляник — після військових походів, щоб не «втратити серце», набирався тут супокою від Божих комах. Цього разу він узяв із собою Симеона Олексійовича, бо той, коли від’їхали посли, помітно занепав духом. Було видно, що царевича напосіла якась гризота, він цілими днями просиджував у своєму курені, а то раптом виходив за вал і простоював там до смерку, наче когось виглядав чи й сам збирався податися бозна-куди. Сірко, завваживши таку неприкаяність Симеона, велів козакам, щоб за ним наглядали пильніше, бо ще, чого доброго, десь повіється разом із донцями. Іван Міюський зі своїми товаришами досі сидів на Січі, навіть не думаючи куди-небудь іти без царевича.

Та хай там що, а з лиця Симеон навіть погарнішав. Після сповіді його праве вухо меншало день у день, стало майже таким, як ліве, а під носом висіявся чорний вус. Це перетворення неабияк вразило й порадувало козаків, адже тепер і сліпому було видно, що на Січ прийшов Божий помазаник. І прийшов, треба думати, не для того, щоб даремно їсти козацький хліб.

До Грушівки попливли водою: двоє завзятих джур, Вавило й Муха, сіли в байдак на весла і швидко — там якихось п’ять верст — доправили Сірка з Симеоном на пасіку, де в садку попід грушами стояли на дерев’яних підніжках колоди-борті, а поміж ними походжав старий Соловій, котрий наглядав за пасікою, бо Сіркові рідко траплялася така нагода.

Приземкуватий бджолиний пастух Соловій і сам був схожий на борть — над ним роїлися Божі комахи, що мовби вилітали з його вух, носа, рота, як із викручених у колодах льотків, а вицвілий бриль старого мало чим відрізнявся від очеретяних дашків, що накривали бджолині дуплянки.

— Підоспів акурат на обліт, пане кошовий! — сказав Соловій, здмухуючи бджолу, що заплуталася в його вусах. — Сідай і дихай.

Дихати було чим: груші викидали перший біло-жовтавий, як молозиво, цвіт і розливали довкіл теплу медвяну пахощ. У чашечках того цвіту копошилися бджоли, перелітали з квітки на квітку, шукаючи, де солодша.

Голосно щебетали пташки, яких у Грушівці гніздилася тьма, і Сірко не міг надивуватися їхньому співу: щиглики, очеретянки, деркачі, горлиці, бугайчики, одуди, всяка мала чи велика пташина ніколи не перекрикували одне одного — котресь співало, а всі інші слухали, чекаючи своєї черги. Зовсім не так, як люди.

Соловій із цікавістю поглядав на незнайомого молодика; він уже чув, що на Січі пробуває царевич, і щось підказувало Соловієві, що оце ж він і є, але спитати не наважувався.

— Зозуля ще не прилітала? — збив його з думки Сірко.

— Яка зозуля?

— Та, що мене не забула.

— Десь уже в дорозі, — сказав Соловій. — Оце якраз її пора.

— А соловейко?

— Хіба я тобі хто? — Бджоляр напнув нижню губу і так затьохкав, що все птаство довкола занишкло, навіть бджоли перестали густи.

— Є ще порохня в порохівниці, — похвалив його Сірко і сів на пень, яких тут чимало було розкидано замість ослонів. Розхриставши легенький весняний кунтуш, він дістав люлечку.

— То ти приїхав дихати чи обкурювати пчулок? — спитав Соловій.

— Приїхав, бо приїхав, — сказав Сірко. — А ти розпали кабицю та зготуй нам якусь юшку.

— Добре. Тільки скажи мені спершу, хто розумніший: чоловік чи бджола?

— Чоловік, — відповів кошовий.

— А я думаю, що бджола.

— Ні, якби вона була розумніша, то ми з тобою, Соловію, сиділи б у борті, а бджола гуляла б на волі.

— А от і ні, — заперечив Соловій. — Якби бджола була дурніша за чоловіка, то вона б зараз варила юшку, а я сидів би на квітці.

— Така суперечка не має кінця, — сказав Сірко. — Берися до кабиці.

Соловій, узявши в поміч Вавила і Муху, пішов до бурдюгу[71].

Сірко сам на сам зостався із Симеоном. Бачив, що той і тут не знаходив собі місця. Не помічав бджіл і грушевого цвіту, не чув пташок, не відчував медвяної пахощі. Буває: коли на душі камінь, то від краси, що навколо, тягар тільки важчає. Сірко щиро співчував царевичу. Він уже прив’язався до нього, а може, й полюбив. Це юне обличчя випромінювало внутрішню волю й рішучість. Навіть під печаттю зажури й сум’яття, як ось тепер, у його міцно стулених вустах, у відкритому чистому погляді вгадувалася одержимість.

Сірко розкурив люлечку і показав чубуком на сусідній пеньок. Симеон сів, теж дістав уже натоптану носогрійку, довго викрешував вогню, поки зайнявся трут.

— Кажи, — підохотив його Сірко.

— Що?

— Усе, що думаєш.

[71] Напівземлянка, хижа зі стінами, сплетеними з хмизу та обмазаними глиною.