Бу-Ба-Бу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Шкода, – знову зітхнула Амальтея. – Там був один поет, котрий деклямував Рілького.

– То був не я, – сказав Немирич.

– Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.

– Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.

– Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.

– Скорше всього, бо я не міг там бути.

Граф, якому, відчувалося, все більше не подобається цей змістовний діалог і який, здається, був цілком небайдужий до принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:

– Добре, поезія – це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?

– Я – не Ненемирич, я – Немирич, – вдовольнив його цікавість Юрко.

Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.

– Перепрошую, мені треба до кльозету, – різко заявив він і відійшов.

– Бідний Міхал Сціпіо, – похитала головою пані Клітемнестра. – Здається, він шалено залюблений, – і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.

– Гм, гм, – поправив на собі монокль пан Гараздецький.

– Мамусю, він такий прозаїчний, – зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: – Візьміть мене під ручку і пройдемося.

Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:

– Христофор Віллібальд фон Глюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».

Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.

– Натан Гозендуфт, шкіри і кості, – назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написане те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.

Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока декольте Амальтеї.

– Тут десь є вільна кімната? – поцікавився він.

Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.

– Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? – спитала вона з заячою люб'язністю.

– Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, – погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ні фіга собі».

– З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, – почала Амальтея. – Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм зліва від нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні ростини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц.

Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час від часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, теперішня його коханка Леокадія Фогель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фогель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, – професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.

– Що ти не кажеш? – у черговий раз засумнівався Немирич.

– Тепер прошу подивитися на он ту потішну пару, яка вже, певно, встигла привернути вашу увагу своїми цілком неприхованими жестами, пане Немирич.

Тамта вельми показна демонічна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком – моя гімназіяльна колежанка панна Божена Чортик, яку вже давно безвислідово зваблює мій татусь. А коло неї – постійний її кавалєр барон Бальдур де Гогенгоге, стопроцентовий ідіот, але блискучий мисливець і тому улюбленець архикнязя Фердинанда. Заслонив його власними грудьми від кулі терориста, коли нещодавно архикнязь відвідував наш Чортопіль.

– Я вже десь чув цю історію, – промимрив Юрко.

– Тепер прошу подивитися направо, де ви, пане Немирич, уже, безумовно, звернули увагу на Його Превелебність в оточенні кількох, не менш видатних осіб. Отже, тамта стара парпуля, зодягнута в стилі щонайменше середини минулого віку, – то пані Мелісанда з Понятовських Жевуська – печальний уламок старого шляхетського роду, що, на жаль, вигасає, пророчиця й авантурниця яких мало. Той волохатий брунет, що так захланно, великими ковтками, п'є шампана, – італійський посол синьйор да Педеріні, котрий відпочиває в Карпатах на запрошення Його Превелебності, а той неприємний грубас зі спітнілими підпахвами і сигарою в жовтих зубах – пан Махальський, тутешній мільйонер, власник знаменитих чортопільських броварень.