Бу-Ба-Бу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

СТИХІЇ

ПОХВАЛА СЬОМОМУ ТРАМВАЄВІ

ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ

ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ

Акулячий Писок не міг стримати голосних ридань. Розчулений і зм'яклий, він цілував усім руки, особливо ж Марті. Аби відволікти його і перемінити раз і назавше тему, Немирич зненацька проголосив:

– До речі! Дня 14 липня 1826 р. прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа по полудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечером з великим тріскотом завалилася. Наперед вже випердольоно увесь ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, курва, двох жовнірів і кількох робітників.

– Крім того, – додав Штундера, – велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, – при пєрєстройці костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників...

– Я теж знаю подібну історію! – перебив йому Хомський. – Про те, як у 1855 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, там було море кіру і купа бабасіків, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його – цісаря, а не Львова – честь...

– Зрештою, про все це давно вже складено пречудові балади, – сумно підсумував Мартофляк.

ТРИ БАЛАДИ

– Це дуже повчальна історія, Мартофляче, – поцінував Хомський, – але я волів би трохи більше почути про ту забаву, котра тут незадовго відбудеться. Що ви можете нам розповісти, юний ангеле?

Білинкевич аж зашарівся від такого звертання, проте, розуміючи, що має до діла з богемою, мобілізувався й пояснив:

– Свято Воскресаючого Духа... ху. Духу.

ФАВСТОВЕ СВЯТО

ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА – ПАСТЕРНАК

– Я, здається, знаю, що сталося, – підніс обважнілу від вина голову Мартофляк. – Здається, минула молодість. Епоха неоромантизму плавно переросла в епідемію СНІДу. Я забув, як пишуться вірші, хлоп'ята.

– Але ти, принаймні, виборов собі право повсюдно читати їх уголос! – зірвався на фальцет Отто фон Ф. – Вистава триває, старий пердуне!..

– Старий придурок, цап! – не витримала Марта.

РІЗДВ'ЯНІ ВАКАЦІЇ

ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ

САМІЙЛО НЕМИРИЧ ТА ІНШІ БАНДИТИ: Галерея почвар

САМІЙЛО З НЕМИРОВА, ПРЕКРАСНИЙ РОЗБИШАКА

Самійло (Самуель) Немирич, цей недоречно забутий і завчасно згаслий пагінчик на дереві нашого національного бандитизму, привертає до себе увагу насамперед стилістично. Стилістика його злочинів грунтується на абсолютній свободі. Тому навіть про найжахніші з його убивств та грабунків можна сміливо казати, що виконані з неабияким естетичним чуттям і залишають враження вільної натхненної творчості.

Дотепер життя цього подільського шляхтича, котрий найблискучішу частину своїх днів земних промарнував у Львові 1610-х років, майже не описане нашими, вже якось одного разу розстріляними, історіографами. Натомість те, що подибуємо у В. Лозинського в «Правем і лєвем» (чи, по-українськи перекладаючи, «Шаблею й грамотою») написано занадто тенденційно з польським ухилом: Немирич є неприємний авторові вже хоч би тим, що некатолик і неполяк. Крім того, походить з тих самих Немиричів, з яких і майбутній полковник Війська Низового Немирич Юрко – безжальний герой кампанії 1648-49 рр. поет, філософ, єретик. (Немиричі взагалі досить охоче переходили до аріянства, що, зрештою; притаманно на той час не лише для них, а й для таких стародавніх українських родин як Потоцькі, Вишневецькі чи Татомири).

Що стосується вірша, написаного буцімто про Самійла Немирича та від його імені й опублікованого в книжці «Екзотичні птахи і рослини» Ю. Андруховичем, то слід визнати, що автор не завдав собі праці хоч скільки-небудь заглибитися в минувшину і вивести якийсь неоднозначний та повчальний історичний тип. Суть вірша – це, власне, надміру виділений, вирваний з життєвого контексту і гіпертрофований т. зв. «інцидент з пляцками», який справді мав місце в біографії нашого героя, але, зрештою, є цілком випадковим і нехарактерним. До того ж Андруховичем допущено кілька поважних неточностей і лексичних невідповідностей: зокрема, жінка, що продавала на Ринку оті горезвісні пляцки і що її дійсно згвалтував навстоячки і привселюдно наш герой, затягнувши в подвір'я дому Кампіанів і приперши обличчям до сходів кам'яної балюстради, водночас успішно відбиваючись від дванадцяти челядників старого Кампіана та ще кількох ціпаків з магістрату, так от, жінка, що, за переказами, пізніше до кінця днів своїх дякувала Богові за таку приємну для неї несподіванку, котра дала їй змогу хоч раз у житті зазнати справжнього мужчини, ця жінка у вірші виступає чомусь як «дівчатко», «дівча». Вочевидь лише для того, щоб кинути тінь аморальності й розпусництва на геройський шляхетний акт Самійла Немирича. До того ж уживання Андруховичем у своєму вірші таких слів, як «шиз» або «дебіл» зраджує повну і дрімучу необізнаність автора з мовними реаліями тієї славетної доби.

Вважаємо нині за необхідне сказати всю правду про цю мало знану нащадкам видатну особистість, ліквідувавши таким чином ще одну «білу пляму» в океані національної історії та визвольних змагань.

Самійло Немирич поселяється на Краківському передмісті Львова у 1610 р. Зостається невідомою точна дата його народження, але достеменно знаємо, що на той час (прибуття до Львова) йому трохи більше двадцяти років. Він чудово фехтує і їздить верхи, зі смаком одягається, купуючи дорогі тканини та сукна виключно у венецьких та генуезьких купців, полюбляє херес, мальвазію, добру музику і мадеру. Його дім невдовзі перетворюється у притулок для оригінальних вигнанців з усіх куточків Старого Світу; це переважно відомі інфаміси й збоченці, циркові блазні, вбивці, філософи, окультисти, прославлені алхіміки, содоміти, протестанти, вогнепоклонники, ліліпути й грабіжники. Вільний час минає за учтами, піснями і релігійними диспутами. Чи не щодня Немирич у супроводі своєї ватаги рушає походом по найзнаменитіших міських винарнях, де залюбки й охоче жартує: стріляє з мушкета по пляшках і пісочних годинниках, прибиває цвяхами бороди відвідувачів до шинквасу, ламає їм руки, ноги, носи, витрушує золоті й срібні монети з їхніх переобтяжених кишень, показує їм свій голий зад, б'є вікна і дзеркала, топить магістратського райцю Щеп'юрського в чані, де заварюється кава, а суддю Голомбка – у вбиральні, вибиває очі надміру зухвалим, ламає їм ребра, мочиться в їхнє пиво, змушує поїдати власне лайно, голосно співає і пританцьовує тощо.

Сучасний читач з деяким нерозумінням і навіть осудом поставиться до таких проявів життєвої сили та здорової духовної енергії, тому варто тут сказати кілька слів про тогочасні звичаї. Убивство чи взагалі будь-яке насильство за чинною тоді Конституцією 1577 р. не вважалося чимось аж надто особливим і протиправним. Тодішні юристи ставилися до розглядуваних ними злодіянь радше по-філософськи, аніж правничо, з великою домішкою гумору, іронії та християнського милосердя до порушників. Строки ув'язнень були напрочуд короткотривалі і здебільшого умовні. Так, за вбивство шляхтичем рівного йому шляхтича (а шляхтичі на той час становили добрих три чверті всього населення Рес Публіки) належалось рік і три тижні відсидіти у замковій вежі, сплативши при цьому дві тисячі золотих у скарбницю, за те саме вбивство, але із затриманням убивці «in ricenti» («на гарячому») – кара подвоювалась: два роки і шість тижнів вежі та чотири тисячі грошової сплати. (Чомусь затримання «на гарячому» вважалось фактором обтяжливим, мовляв, не попадайся, дурню, а вбивай розумно, щоб ніхто не бачив). Зрештою, жоден процес щодо вбивства просто не міг відбутись, якщо родина потерпілого не спромоглася притарабанити до суду його мертве тіло (то була особлива юридична процедура під назвою «презентація трупа»). Тому головною метою для кожного добродія, що намислив когось убити, було своєчасно і надійно сховати тіло замордованого: пустити з каменем на дно Полтви, спалити в кухонній печі, глибоко закопати в лісі, посікти на дрібнесенькі кавалочки тощо. До речі, у випадку із суддею Голомбком, що його Немирич, як уже згадувалося, втопив у лайні, суддеве тіло так і не було знайдене, через що справу припинили за відсутністю в ній складу злочину, а саме суддевого трупа.

Убивалося легко, мордувалося безтурботно – потаємно та «in ricenti», на очах у суспільства, адже навіть якщо суд усе-таки відбувався і вирок виносився, то засуджений не мусив обов'язково і слухняно сідати у вежу, а найчастіше йшов додому чи з друзями на вино. Справа в тому, що хоч судова і виконавча влади були відокремлені, проте, виконавча нічого, зрештою, виконати не могла, оскільки їй завше катастрофічно бракувало самих виконавців, себто міліціантів, натомість майже кожен підсудний приходив у такому товаристві озброєних до зубів шаблями, мечами, ланцюгами, палицями, киями, кастетами, галябардами й палашами друзяк, родичів і слуг, що лишень збезумнілий фанатик правосуддя або самовбивця наважився б спробувати силоміць привести його до в'язниці – спроба така, безперечно, мала би сумовиті наслідки для правосуддя та його охоронців.

Таким чином, коли в липні 1612 р. добрі знайомці зустрічають Немирича в замарстинівській корчмі Макольондри при доброму гуморі, зі шклянкою хересу в руці та тлустою хвойдою в самих лише турецьких панчохах при боці, то на їхнє запитання, а що він тут робить, чують у відповідь: «Ге-ге, відсиджую вежу, панове! Вбив-їм теперечки старшого Ісаковича та й дістав-їм три тижні і рік. Мушу сидіти, бо нема на то ради!»