Бу-Ба-Бу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Але це може шкідливо відбитися на наших державних інтересах, – провадив своєї фон Зайонц. – Це шкодить насамперед інтересам Миколи Другого та його балканській політиці, а тому це добре для нас, – не відступав дель Кампо.

– А ви що на це скажете? – питав фон Зайонц у Немирича.

– Мене це мало стосується, – відповів Юрко, – але думаю, що ви трохи переграєте, хлопці. Я розумію – карнавал, забава, але всі ці ваші ретро-варіанти вже перестають бути навіть смішними, чувачки. До того ж ви, пане коменданте, маєте надміру треновані руки, які дозволяють вам постійно видобувати звідкись із повітря ту карту, якої мені дуже бракує. Певно, стажувалися по московських вокзалах?

І раптом він зрозумів, що гра ця – не просто гра, що гра йде на його життя. Чомусь він так собі подумав і тут-таки знайшов тому цілий ряд підтверджень. По-перше, ці розмови, які спочатку здалися йому надуманими і недотепними. По-друге, ця дивовижна легкість, з якою він програвав. По-третє, ці примарні рухи його партнерів, ця мертвотна блідість їхніх облич, ця кров, що запеклася в кутиках їхніх вуст...

– Що ви хотіли цим сказати? – зірвався на рівні дель Кампо і наскрізь просвердлив Юрка потойбічним поглядом.

Немирич відчув, як краплини холодного поту вкрили його чоло і плечі. Але невідь звідки взялася панна Амальтея, котра виросла біля зеленого столу і схопила його за руку.

– Ходімо, – сказала вона.

– Георг-Фрідріх Гендель. Пасакалія, – оголосили в першій кімнаті.

– Ти програв, – зашипів дель Кампо, хоч в обидвох цих словах не було жодного шиплячого звуку.

Юрко підвівся на ослаблих ногах і, тримаючись рукою за Амальтеїну, рушив слідом за нею. Його партнери так і залишилися при столі, немов чекаючи нового приреченого.

Амальтея йшла стрімко, майже бігла, ведучи за собою Немирича крізь усе нові й нові кімнати Вілли з Грифонами. Юркові робилося все гірше: він почував страшенну сухість у роті, серце калатало як навіжене, волосся його позлипалося від зимного поту, а в очах миготіли якісь фіолетові кола і чорні блискавиці.

– Зараз, коханий, зараз, – еротично шепотіла Амальтея, проте йому зовсім не хотілося та й не моглося її грати, до того ж він відчув, що в його долоні зовсім не тендітна дівоча рученька, а щось таке ніби дерев'яний обрубок чи, може, культя.

Кімнати минали з такою швидкістю, як на екрані, розчахувалися все нові й нові двері, і назустріч летіли все нові дзеркала, свічки, зарості кімнатних рослин, портрети в золочених рамах, крила, плащі, капелюхи, мантії, пташині опудала. І, коли вже здавалося, що цьому жахному польотові ніколи не прийде кінець, а музика Генделевої «Пасакалії» напливала все ближче, як фінальний траурний супровід, розчахнулися врешті останні двері, і Амальтея втягнула його у темну, голу й холодну кімнату, де були сірі брудні стіни і немита з червонястими плямами дощана підлога.

Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карти, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але одягнуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка.

– Пане наш, ти що там, що нам даш, дай десь нам, з-під землі, з-під камінь, з-під морів дай нам днесь, тінь там тоне, тінь там десь, дай нам піт, дай нам кров, дай нам сліз і сіна віз, його тіло, його душу, його серце, його дупу, з-під морів, з-під землі, з-під камінь. Амінь. В ім'я хвоста і стегна і синього прутня. Амінь. В ім'я слини і крові і хворого зуба. Амінь. В ім'я нирки і кишки і вічного страху. Амінь. Маргадон, Вельзевул, Люцифер! Гінехоше, Ібліс, Кальвін!

Скінчивши молитву, пан Попель обернувся до Юрка в усій своїй величі. Його очі світилися жовто. Юрко лежав на столі, вкритому чорною скатертиною. Над ним стояв слуга з цапком на руках і вигостреним ножем проводив біля цапкового горла. З другого боку стояла Амальтея, тільки вже не така, а стара і горбата, в поношеному шматті, але з золотими іклами, що стирчали замість колишніх милих заячих передніх зубчиків.

– Присягай, – сказав доктор.

… і ти знав, що треба хреститися, але не знав, як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря, і висадив плечем шкло у вікні, і вдарив ногою слугу, що хапав тебе за поли фрака, але нога наткнулася на ще липкішу вату, і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши всі цивілізації та катастрофи, всі ери, і ти упав просто в якісь вологі кущі, боляче подряпавшись і вдарившись при падінні, але ти підвівся, і глянув ще раз на Віллу з Грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував своє лібідо невидний чортопільський соловей...

ЦИРК «ВАГАБУНДО» III, IV

ПАТРІАРШІ ПОСЛАННЯ: Вірші з приводу та випадкові

ДО ПАНІ ВАРВАРИ Л.

ПІСНЬ ПРО ПАНА БАЗЯ

ЛЯМЕНТАЦІЯ, АБО Ж ПЛАЧ ПАТРІАРХА НА СВЯТЕ РІЗДВО Р. Б. 1992

... розумієте друзі кожен наш крок це прямування шляхом попіл імперій здатен усе замести але є ще одвічний вітер повітряний рух озонні потоки врятує нас тільки вітер тільки вода в річках зброя на світанку така гарна блискуча вона сяйлива кожен із нас має цю зброю при собі гостру як Слово Боже не забувайте також про золото сонця про мох на камінні про теплі дзеркала осені кохайте дівчат і народять вас самих розводьте бджіл і не топчіть мурашок повернеться до вас сторицею вирощуйте хліб як про те написано в книгах пасіть отари на схилах вирізьблюйте дерев'яних героїв купуйте птахів у клітках випускайте на волю рибу ловіть і любіть як і будь-який інший символ слухайте власну кров бо кров це держава шануйте кожну травинку адже трава це нація це надія моліться лишень тоді як побачите мушлю чи птаха чи рану дійшовши наприкінці літа до себе самих зрозумійте що шлях безконечний а Бог є любов або нафта або все інше...

Зі слів п'яного Мартофляка.

ПАМ'ЯТНИК

Я помру в Парижі в четвер увечері...

Сесар Вальєхо.

Ми помрем не в Парижі...

Наталка Білоцерківець.