Шукачі блакитних перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перед його очима у шаленій каруселі вихорем майоріли здивовані обличчя людей, білки Джо, щогли, далекий обрій і танцююча ескадра кораблів.

Матроси нагородили виконавця танця сальвою бурхливих і щирих оплесків. Вони ще ніколи не бачили такого танця, а поява хлопців викликала велике зацікавлення до їх осіб.

Дійсно Джо казав правду.

– Це якісь чорти, а не хлопчиська.

– Звідкіль вони з'явилися на кораблі?

– Вони вилупилися з яєць якогось таємничого створіння, які їх мати знесла у вугілля... В трюмі тепло і от вони з'явилися на світ Божий, – з сміхом з'ясовував молоденький матрос Біль Гопкінс.

– Го, го, го! – щиро реготали матроси з того дотепу. Але танець скінчився досить прикро для виконавців. Вони незабаром опинилися перед очима грізного капітана Мак-Реда, який не любив жартувати.

– Німецькі шпигуни!? – гримнув капітан по-англійськи, одноразово наказуючи обшукати хлопців.

– Де ваші «риб'ячі хвости»? – запитав він уже німецькою мовою.

– Ми не німці і не шпигуни. Ми – українці. Хотіли трохи помандрувати, тому і опинилися на вашому кораблі – сміливо відповів Роман німецькою мовою.

– Звичайна шпигунська байка! Де ваша зброя, пляни, торпеди?

Тим часом хлопців обшукали, знайшли їхні папери з німецького арбайтсамту. Капітан кивнув головою. Їх вивели і за хвилину хлопці опинилися у невеличкій залізній каюті з віконцем – ілюмінатором, куди не пролізе, навіть голова людини.

– От тобі й приїхали, – похмуро промовив Олекса, – замість безлюдних островів, потрапили до в'язниці.

– Не журися, Олексо! Ніколи не кажи гоп – поки не перескочив. А що ж ти гадав, що у військовий час тобі повинні піднести візитову картку і лавровий вінець. Але ми вже потрапили у якусь історію з краєзнавством ... Побачимо, що з того вийде, – потішав свого засмученого приятеля, більш розсудливий Роман.

– Мабуть, ми не відкриємо ніяких островів, а тим більше Америки, – іронично відповів Олекса.

– Ми народилися трохи запізно. Острови вже, мабуть, усі відкриті, Америку відкрив Христофор Колумб, а потім описав мандрівник Амеріго Веспуччі, тому й Америка названа його ім'ям. Але ми потрапимо до якоїсь іншої країни, а врешті решт може ми відкриємо Америку вдруге, – оптимістично доводив Роман.

– Ех, Ромко! Засадять нас до в'язниці. Будемо сидіти і сидіти... – сумував Олекса.

Незабаром гримнули залізні двері й матрос передав ув'язненим пакунок галет, миску совсу, кави.

Оглянувши хлопців, він всміхнувся і витяг з кишені цигарети.

– Смок? – запитав він, показуючи на цигарету.

Роман захитав головою.

– Но... Вери мач!.. Гуд бай! – відповів матрос і замкнув двері. Хлопці поквапливо їли. Вони виголоднилися за подорож, а останні два дні не їли нічого, бо в трюмі закінчилися їх харчі. Роман почував утому, бо витратив останні сили в танку. Але як можно було не затанцювати, коли вибралися з чорної пащі. Роман уже думав, що їм там дведеться загинути. Хоч і тут у карцері вони не мали волі, але проте за них знали люди і поки що вони мають чудовий харч.

– Смачно, Олексо!?

– Дуже! Тепер я згоден плисти на край світа, хоч до чорта в зуби...

Роман дивився крізь ілюмінатор. Навколо, до самого обрія, морем, що легко хвилювалося, плила величезна ескадра.

ВОРОГИ ЧИ ДРУЗІ?

Несподівана поява хлопців на кораблі, викликала радіотелефонну розмову капітана з віцеадміралом ескадри.

– На борту «Трематона» з'явилися і взяті під варту два юнаки, років по сімнадцять. Можливо, вони німецькі шпигуни. Обшук не дав жодних наслідків. При них знайдено лише папери для робітників зі сходу, вивезених німцями. Вони заявили, що з'являються приналежними до української національности.

Відповідь з флагманського корабля була коротка і ясна.

– Тримайте під вартою. Чекайте дальших розпоряджень.