Шукачі блакитних перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Пеес!

– Пеес! – повторювали юнаки в голос і про себе – горох.

– Мілк.

– Мілк – це молоко...

В камбузі на полиці стояв дивний буквар – бляшки з різнокольоровими етикетками. Ті лекції були корисні і для екипажу, бо значно поліпшилося і стало різноманітним меню. До біфштексів кухар додав кільканадцять різних гарнірів – від шпинату, кольорової капусти, шпарагової квасолі, моркви і бурячків, до яблучного крему.

– Добре харчування у американців. І м'ясо, і молоко, і овочі, все в консервах, – казав Роман.

– Їм і воювати легко. Вояк у поході має все.

– Вивчаймо наполегливо мову. Без мови нікуди ні на крок, – радив Роман.

Минали дні їх подорожування і щодня Олекса вивчав не менше десяти, а Роман і по двадцять англійських слів.

Роман більш здатний до вивчання чужих мов. Йому наука давалася легко і залюбки.

Увечорі хлопці мили посуд, розвішували на гвіздках блискучі пательні, кастрюлі, машинки, вечеряли і йшли на палубу.

У свій вільний, від службових обов'язків час, Григорій Білаш розшукував хлопців і вони, затишно улаштувавшися десь на купі канатів, або на скриньках з набоями, розмовляли.

Хлопці оповідали про життя на Україні, яким дуже цікавився Білаш. В свою чергу він розповідав про себе і про Америку.

– Сорок п'ять років тому, мій батько малоземельний подільський селянин виїхав на заробітки до Америки. Він гадав повернутися додому, але знайшов, що друга батьківщина краща першої, одружився і залишився. Я народився у Америці, але наша родина додержує українські звичаї. Я перед війною мав думку поїхати, подивитися на батьківщину мого батька – та не судилося. Як бачите, я не забував рідну мову. Мій син Марко, такого віку як ви, розмовляє добре обома мовами – українською і англійською.

Ї щасливий батько витягав з гаманця фотографічні знимки з своєї родини і фарми.

– Який чудовий ваш Марко! Я б хотів з ним познайомитися, – мрійливо промовив Роман.

– Коли скінчиться війна, поїдемо до мене в гості на фарму, в штаті Мінезота.

– О!Ми би дуже хотіли побачити Америку! – вигукнув Олекса.

– Майте терпіння, – всміхаючися, відповів Григорій.

ХРЕСНИКИ НЕПТУНА.

Могутня ескадра плила Індійським океаном. Іноді з капітанського помосту було чути знайоме.

– Курс зюд!

Настала нестерпна зворотникова спека. Сонце стояло в зеніті, просто над головою і не давало жодної тіні. Люди немов сонні, швидко перебігали палубою, даремно шукаючи порятунку від спеки. На кораблі трапилося кілька випадків «сонячного удару».

Палуба залюднювалася лише з наближенням вечора, коли на обрії з'являлися дивовижної форми хмари, нагадуючи фантастичні, сіро-блакитні прозорі скелі. Не раз вони заводили хлопців у оману.

– Романе! Земля! – гукав радісно Олекса, розглядаючи дивну будову хмар.

– Невже земля? – недовірливо промовив Роман. Юнакам хотілося, щоб закінчився нудний і тривалий рейс у таємничу невідомість. Але та невідомість чи не найбільше хвилюзала серця романтичних юнаків.

Перед вечором матроси ладнали на палубі гумового човна і парусовим відром наливали воду. Вони робили це залюбки і, всміхаючися поглядали на хлопців, які з цікавістю спостерігали дивні приготування.

– Може готуються до висадки? – запитав Олекса.

– Але навіщо вода?

З капітанського помосту вартовий помішник вигукнув у мегафон.