Шукачі блакитних перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Роман пішов до бараку, ліг на нари і замислився. Перед очима повстали затуманені від часу образи з рідної землі: два схили над річкою, такі округлі, немов груди матері – землі. На них росли садки, цвів кукіль і сині волошки...

Багато дечого згадав Роман...

– Романе! Ти що захворів... вставай, там на дворі роздають смачний обід, шоколяду! Мерщій! – гукає Олекса.

– Не чіпай мене, Олекса! Залиш!

– Дурнику! Така смачна шоколяда... я вже отримав!

– Не чіпай мене! ...

ТАЄМНИЦІ ЗА ОБРІЄМ.

На Атлантику штиль.

Стомлений червневою спекою океан розлігся, спираючися в обрій. Спочивав і бавився ласкаво і примирливо з берегами, той велетень. Міліярди сонячних зайчиків мерехкотіли, спалахували сліпучим сяйвом розтопленого срібла.

– Тут земля, там море, вгорі небо, – шепоче Роман і у нього з'являється фантастична підозра проти моря, – воно зрадливе таке, пеститься об береги, але воно підступне.

Мріє проковтнути землю разом з Романом... Ні, море! Не бувати цьому!

І юнак іде назустріч теплим хвилям...

Вже два тижні відпочиває Роман разом з Олексою, своїм нерозлучним спутником, і щодня приходять на берег.

Вони ще мешкають у тому ж самому таборі, але який чудовий раціон їжі отримують щодня: білий, немов сонце, хліб, масло, консерви, мармеляду. Сили щодня прибувають до тіла, яке стало гладшим, міцнішим і наливалося немов молодий огірок.

Тіло задоволене, але молода душа... Душа ні. Душа повна сумнівів.

Хлопці щодня починають більш поважніші розмови.

– Війна ще котиться, вирує в Європі...

– Яка доля спіткає нас?

– Хочеться побачити життя різних людей, порівняти чи гірше, чи краще ніж на нашій батьківщині. Мене давно тягло до таємничих земель і островів укритих тропічним пралісом, пізнати, що є там за тим блакитним, загадковим колом, – показує Олекса туди, де море зливалося з небом у таємничу і невідому, блакитньо-синю далечінь.

– Думки неволять мене, не дають спати вночі. Знов тато снилися, такі худі, худі й кажуть: «ти, сину, свій розум маєш, роби як тобі підскаже серце, а я тобі нічого не можу порадити...» І видалося мені, що їх душа шепотіла: «тіло моє закопане у вічній мерзлоті за північним колом, де ми здобували проклятий нікель», поважно промовляв Роман. Олекса пильно вдивлявся в романове обличчя. Над пухнатими губами юнака, поріс ніжний, ворсистий пушок, якого ще ніколи не торкалася бритва. У карих, задумливо – глибоких, але разом і задиркувато-насмішливих очах, блищав вогник упертого завзяття.

– Що ж, друже-побратиме, підемо в світ поза очі.

– Згода, друже-побратиме! Нам, крім власного життя, губити нічого. Якось влаштуємося межи людьми – не загинемо, – відповів Роман.

– Зле, що не знаємо кількох мов.

– Навчимося, друже! Аби було бажання і конечна потреба, тоді все буде гаразд.

Юнаки йшли берегом океану, ступали мокрим піском, перестрибували каміння, поросле слизькою, зеленою водорістю. На скелі височіла напівзруйнована вежа маяка – вона вже давно привертала їх увагу, але все не траплялося нагоди відвідати її, аж нагода ця сталася сьогодні. Що крок – то ширшим ставав краєвид, і коли мандрівники дісталися до пошкодженої гарматнями вежі, перед ними розгорнулася широка панорама – то була незабутня картина нашої сучасности – перед очима хлопців стояла найбільша у світі військова фльота, яка виконала могутню інвазію на європейський континент 6 червня 1944 року. На рейді величезна ескадра різноманітних кораблів: ближче до берега стояли, немов хорти, швидкісні сірозелені, стрункі винищувачі, далі два ряди справжніх бойових кораблів – крейсерів, за ними велитенські літаконосці і панцерові важкі бойові кораблі – плаваючі фортеці, що ощірилися наведеними на узбережжя гарматами найважчого калібру. Між кораблями і пологим беретом снували туди й назад табуни десантних човнів, безперервним потоком вивантажувалося військо. З поронів сповзали панцерники, авта, гармати, особливі, ще небачені, військові машини.

– Ось велична військова романтика модерної техніки, тут нема жодного вітрильника, так широко оспіваного у юнацьких пригодницьких повістях, тут є нова техніка... страшна і могутня, яка перемогла теж могутню військову німецьку машину, – казав Роман.

– Романе! Ти на кожному кроці робиш історичні висновки», – промовив Олекса.

– Так, мій любий, коханий юначе? Не голими руками, не однією шаблею воюють у двадцятому столітті. Запам'ятай, що визвольна боротьба почалася не сьогодні, вона почалася давно... Перемога теж прийде не зразу чи раптово. Ніхто не принесе волі, поки не визволимося самі, бо визволителі завжди приносять нове ярмо.

– Це правда! Німці обіцяли у своїх брехливих принадах багато, а принесли рабство.

– Так, Олексо, і ми перенесли на собі два рабства! Така наша доля. ,