Шукачі блакитних перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якось після нестерпної рівникової спеки, коли термометр показував у затишку пятьдесять ступнів, несподівано небо вкрилося темними хмарами. А за півгодини налетів грізний тайфун. Шквали шаленого вітру гнули додолу і трощили стрункі пальми. Оббивали ще недостиглі кокосові горіхи, що вкрили, немов круглим камінням, піщаний суходіл.

Оселя малайців мала нужденний і жалюгідний вигляд. Більшість хатин зовсім зруйнував тайфун. Багато збитків наробив він і на «Мінезоті». З головного склепу зірвав парусовий дах і закинув у море. Намета, де мешкали хлопці, вирвано з кілками і викинуто на обломаний стовбур пальми. Полотно лопотіло і надувалося, немов вітрило рибацької фелуки, що терпить біду у відкритому морі. Роман і Олекса затаївшися, сиділи у вузькій протилетунській щілині, накрившися згори плащами і з сумом спостерігали руїнницьку працю тайфуну. На їх голови падали галети, консерви, пакунки з перев'язочним матеріялом...

Але як несподівано налетів, так десь і подівся тайфун, помчав бушувати далі. Ранішне сонце освітило лагуну і величезні збитки, які наробив бешкетник – ураган. І знову праця. Вперта, віддана праця. Салдати натягли нові полотна. Роман з Олексою збирали консерви, цигарки, складали в пачки. Лише за тиждень відновили вони знову свою базу. Минали дні і коли не рахувати одного налету японских літаків, все було спокійно.

ОСЕЛЯ ЖОВТОШКІРИХ.

На березі лагуни, під скупим затінком високих пальм, розташувалася невелика оселя тубільців. Невеликі, чотирикутні хатини – куріні з бамбуку, поставлені на палях на височині півтора – два метра від землі. Єдина вулиця густо заросла лататим широким листям бананів. Підчас висадки десанту, те селище було покинуте, але за кілька днів поверталися мешканці. Спочатку жінки і діти, а потім і декілька чоловіків – малайців. Вони несли на головах усі свої нехитрі речі до примітивного людського життя у країні під зворотником, загорнуті у широкі мати, майстерно виплетені з особливої рогози і гнучких рослин.

Тому, що оселя знаходилася поблизу військової бази, комендант острова, полковник Лендвіс, зацікавився тими жовтощкірими. Незабаром патрулі привели до нього трьох середнього віку малайців. Один з них одягнений у легенькі білі штани і сорочку, а інші мали лише перкалеві пов'язки на стегнах. На голові вони носили широкополі, жовті капелюхи з молодого бамбуку.

При допомозі товмача, полковник Лендвіс довідався, що вони були завезені японцями з Малайського архіпелагу, незабаром після окупації тих островів. Відома японська фірма «Кабусікі-Сейкю» провадила плекання перлів. Перловиці, здобуті у глибині океану, вітрильниками перевозилися сюди, їх скидали у спокійні води мілководної лагуни. Малайці були фахівцями лову перлів. Але коли війна наближалася ближче до драматичного розв'язання, японці виїхали, крім одного і промисел той занепав.

Стрункий малаєць Уянг ламаною англійською мовою оповідав:

– Япон поганий! Ми будували під землею хати для великих срібних птиць.

– Але де вони? – зацікавився полковник тим повідоменням.

– Моя не знає... Япон водив нас туди з зав'язаними хусткою очима.

– Що ж ви гадаєте робити далі?

– Ще не знаємо. Може будемо ловити перли!

– Це згодом. Нам терміново потрібен бамбук на будівництво. Ми платимо долярами. Дамо харчів, – запропонував полковник, наливаючи малайцеві шклянку рому.

Вони згодилися.

– Сенкю.

Так були зав'язані перші дружні стосунки з жовтошкірими. Відтоді малайці почали працювати на розробітці бамбукових нетрів. Вони вирубали просіку і салдати автомашинами возили те легке, але міцне дерево на будівництво бази.

Вечорами з оселі жовтошкірих доносився дим, пахощі гострих страв і гортанні вигуки.

ПОМСТА МОРСЬКОЇ КРАСУНІ.

Лагуна пеститься, вигрівається на сонці і сяє мільярдами сліпучих сонячних зайчиків. За південним берегом острова тягнеться на кілька квадратових миль, велика мілководна затока – лагуна, огорожена від моря пісковою косою, що поросла пальмами. Вода лагуни спокійна, немов дзеркало.

Налетить легенький вітерець, порозганяє зайчиків, вони наполохані тікають і виблискують далі. В теплих водах лагуни, недалеко від берега, поволі плавають тисячі прозорих, різнокольорових морських створінь, одягнених немов у найтончі сукні з прозорого легкого шовку. Піщаний пляж усипаний ясножовтим піском. Коли сонце схиляється до обрію і стихає спека, приємно полежати після купання на піску. Він мягкий немов подушка. Юнаки щодня відвідують пляж. Роман зріс над Дніпром, з дитинства навчився плавати і плавав, як риба. Море йому рідне. Зате Олекса до моря байдужий. Він не вміє так плавати, як Роман. Ляпається, бовтає ногами по воді.

– Ти плаваєш немов баба, – сміється з нього Роман. І ниряє на дно лагуни.

Недалеко від них чорні човни жовтошкірих. Вони часто з ножами в зубах, набравши повні легені повітря, ниряють на дно лагуни. Роман придивляється до таємничого ниряння малайців Спостерігає, що вони щось дістають з дна моря. Романові здавалося, що то якісь дивні жовто-брунаті водяні створіння, які зовні нагадують людей, мешкають під водою і лише випадково з'являються на поверхні.

Роман підпливає до них, придивляється, як вони розкривають скойки і таємниче щось шукають в них. До Романа підплив малаєць Уянг і показав блискучу ясно-блакитну горошину.

– Купи, молодий капітана. Дай пляшку рому за цю гарну перлину , – шепоче Уянг.

Роман здивовано оглядає блискучу перлину.

– З охотою купив би, але не маю рому.

Поки Роман розмовляє з малайцями, Олексу зацікавили медузи, ці чудові мешканці південних морів. Олексі хочеться зловити таке створіння. Він підпливає зовсім близько до медузи, хватає прозоре, немов драглі, тіло. Важко втримати його в руках, воно вислизує, але юнак притискає до себе свою полонянку, біжить до берега, і викидає на гарячий пісок.

О, диво! Де поділася краса? З тварини тече вода, вона помітно меншає, тане, немов холодець. Але Олекса уже не звертає уваги на медузу. Його тіло починає червоніти, свербіти, немов обпечене кропивою. Ще хвилина і юнак качається по піску у страшних муках.

– Олексо! Що з тобою?