Шукачі блакитних перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Не знаю! Вогнем пече!

– О лишенько, – лементує Роман. Шкіра побратима здулася, набрякла водяними пухирями.

– Що робити? Мабуть ця слизота отруйна.

Тиждень тяжко прохорів Олекса.

Так помстилася необізнаному юнакові за свою смерть чарівна морська красуня.

ГНІЗДО «КАМІКАЗЕ».

Останні два тижні напружено працювала база «Мінезота». Готувався новий морський десант на острови, положені ближче до Японії, у просторах Великого океану. З ранку до ночі на пароплави вантажили зброю, бойові припаси і харчі. Хлопцям припало чимало праці, вони допомагали видавати з склепів тисячі скриньок сигарет, медикаментів, шоколяди.

Лихоманкова поспішність у праці надавала особливої підбадьоруючої насолоди, тим більш, що Григорій доручив юнакам відповідальну ділянку, може тому й повставало нервове напруження, очікування чогось надзвичайного.

З глибини склепів до трюмів наведено механичні транспортери. Біля однієї з машин працює Роман, його обов'язок нескладний, лише увімкнути електричний струм і слідкувати, щоб малайці вчасно клали скриньки на рухоме полотно і не розтягали багато ласощів. Іноді повз Романа пробігав заклопотаний Григорій, зупинявся на хвилинку, питав:

– Усе гаразд?

– У повному порядку!

– О – кей!

Цей американський українець, звик до того короткого слова, що поєднує у собі чимало понять, які ніяк не можна висловити короче ніж цим одним: – о – кей!

Роман любив і що раз то більше поважав цього замериканізованого українця...

Але відплив останній пароплав, замовкли транспортери. Високо у променисте небо націлили зенітні гармати, охороняючи спокій острова, від повітряних налетів ворога.

Три дні хлопці прибирали склепи, причепурили свого намета, розбитого під скупим затінком високої коксової пальми, зеленню і клечінням. Іноді до них приходили в гості вояки з залоги острова, пропонували за кумпанію випити або грати у карти. Хлопці таким чином вчилися розмовляти. Що день, то кілька нових слів збагатчували їх знання мови, але не дивлячися, що ці учителі були конче потрібні, Роман не дуже любив витрачати на це час.

У неділю вранці хлопці відвідали месу, що правилася у великій палатці – церкві. Після обіду зустрівшись з Білашом, Роман звернувся до свого шефа з проханням:

– Ми б хотіли сьогодні трохи помандрувати по острову, побачити той таємничий праліс.

– Я не маю нічого проти, але острів ще не досліджений, може там захований ворог.

– Та не лякайте нас, пане Білаш! Крім папуг і мавп там, мабуть, нікого й нема, – відповів Олекса.

– Коли вже маєте таке велике бажання – йдіть, але візьміть з собою карабіни, може прийдеться від звірини оборонятися.

Григорій раніш вчив хлопців, як поводитися з американським скорострільним карабіном і тепер з свого намету виніс зброю.

– Але глядіть, будьте надто обережні, – гукнув Григорій навздогін хлопцям.

– Невже ми маленькі!

Юнаки прямували до темного лісу, що починався стіною у яких три тисячі метрів від морської бази. За яку годину вони були біля мети подорожі й на хвилину зупинилися у лісі. Немов стовпи стояли стовбури величезних платанів, з дерева на дерево перекидалися гнучкі ліяни, надаючи того типового і таємничого вигляду тропічному пралісові.

Якийсь винятковий сморід линув з невиличкої галявини. Хлопці разом скрикнули з дивовижі. На коріннях величезного дерева цвіла надзвичайна квітка, діяметром до півтора метри. Червоні з білими плямами пелюстки нагадували неймовірного розміру гриб – мухомор. Безліч комах плазували і бруднилися об жовту пиль квітки. Від неї линув надзвичайний сморід. Юнаки стояли мов зачаровані.

– Ніколи не сподівався, що побачу це чудо рослинного світу на власні очі.

– Отаке диво. Я її змалюю на спогад у своєму альбомі, – промовив Олекса.

– Малюй, голубе, ти до цього маєш певний хист.

Над ними нагло насміхалися папуги. Он їх зібралася ціла зграя, різнобарвних офарблень: від ясночервоних до темнозелених і фіялкових. Але вони не цікавили хлопців, бо капосні птахи вже встигли набриднути своєю нахабною поведінкою. Несподівано з під ніг вискочив великий птах з надзвичайної краси хвостом у вигляді ліри. Олекса побіг за ним. Птах немов дрочився з людиною, то підпускав зовсім близько до себе, то поспішав від переслідування. У гонитві за дивовижним птахом хлопці не помітили, як ішов час і потрапили досить далеко від своєї бази. Але несподівано сталася подія, яка відвернула їх увагу від переслідування птаха.