Шукачі блакитних перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Єсть, підтягнути! – дзвінко відповідає юнак з загорілою темною шкірою і, коли б не мягка мова, можно подумати, що то малаєць.

– Чудово! – задоволено вигукує Роман, милуючися як легенький бриз надуває їх саморобне вітрило з полотняного намету. Вітрило не зовсім біле – жовтопіскового кольору, але це байдуже молодому капітанові.

Так! Він сьогодні справді капітан власного човна. І його команда, що складається лише з одного матроса, слухняно підкоряється йому.

У взаємовідносинах між двома товаришуючими юнаками одностійно склалися такі умови, що Роман завжди бував за старшого. Це був неписаний закон, що встановився з їх обопільної згоди. Роман був більш розвинений і здібніший. Ніколи не губився при різних умовах, краще знав мову і до нього зверталися, як до старшого.

– Підняти якоря! – гукнув Роман. Олекса напружившися, потягнув ланцюга і незабаром кинув у човен мокре колесо з розбитого японського панцерника.

Колишній пошкоджений вельбот з корабля «Ніпон Мару», знайдений на скелях був їх своєрідною трофейною здобиччю.

Хлопці засмолили його, пофарбували, намалювали розпізнавальний знак – білу зорю на бортах і написали: «Дніпрова чайка». На щоглі розвивався невеликий американський прапор і їх власний жовто-блакитний вимпель.

Роман сів за кермо, а Олекса на веслі і їх шхуна грандіозно, немов молодий лебідь, поплила лагуною. Серце юнаків наповнилося радістю. Це вже не проста забава. Це вже романтика.

– Ну от бачиш, Олексо! Ми потрапили на острів, хоч і не безлюдний, але чудовий.

Юнаки розмовляли і за балачками непомітно йшов час.

Вони вже на середині лагуни, кілометрів за три від берега.

З одного боку острів з їх базою і високими скелями, густим пралісом, а далі за низькою пісковою косою, що поросла рідкими пальмами, синіє безбрежна широчінь океану.

Роман зазирає у теплу, прозору воду лагуни, немов крізь грубе шкло видко піскове дно.

– Здається, тут малайці шукали перли? – запитав Роман, наполовину спускаючи вітрила.

– Неначе тут, – відповів Олекса.

– Віддати якоря!

Плеснуло у воду колесо і човен зупинився.

– Може пополуднуємо, Романе? Таке чудове повітря, – запропонував Олекса.

– Краще потім.

Роман роздягається, чіпляє до пояса ножа.

– Ти що у пірати хочеш пошитися? – іронічно питає Олекса. – Мені Уянг розповідав, що у води лагуни іноді запливають акули.

Олекса спостерігає, як Роман готує якийсь чудернацький прилад, чіпляє на спину невеликий балон, а на голову одягає щільну маску з шкляними очима, немов протигаз.

– Цей легкий кисневий прилад вживається до термінових робіт, коли треба оглянути підводну частину корабля. З ним можно занурюватися під воду хоч на півгодини. Про це мені розповів водолаз Вульфорд, у якого я випросив цю машинерію.

Олекса здивовано питає побратима.

– Чому ти раніше не розповів?

– Тебе не було вдома... А багато розповідати – мало робити. Олексо, я спущуся на дно на канаті, ти тримай його руками і коли почуєш, що я тричі потягнув, мерщій тягни догори. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Чудово, Олексо! Пам'ятай мій наказ, а тепер допоможи щільно одягти маску.

Олекса перевірив, чи добре пристала до тіла пружиниста гума і відімкнув кисневий кран, поставивши на червону рису.

Роман постояв яку хвилину, глибоко дихаючи, погоджуюче кивнув головою і поволі почав занурюватися у зеленовату воду.